4 березня в Будинку кіно студія «Віател», що днями відсвяткувала своє 15-річчя, презентувала нові документальні фільми «Марко Кропивницький» та «Іван Карпенко-Карий. Тобілевич» із циклу «Гра долі». Документальний серіал студії вже четвертий рік поспіль купує та розміщує у своєму ефірі 5 канал. Як зазначається в прес-релізі, цикл являє собою«загадкові, інтригуючі й таємничі історії з приватного життя знаменитих людей, які жили на українській землі, та українців, рознесених по всьому світу. Історії кохання, сходження на олімп слави, несподівані повороти долі. Розповіді про маловідомі факти з життя відомих людей в українській культурі. Ми відкрили в цьому проекті нову телезірку – Автора-Ведучу Наталю Сопіт (орфографію збережено. – І.П.). Ми знаємо, що українське кіно потрібне глядачу. І ми знімаємо фільми, яких чекає глядач».

 

Особливого анонсування цієї події не спостерігалося, та й вхід був за запрошеннями, що зумовило одностайність публіки: студенти КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, учасники студії «Ательє-9», які прийшли привітати свого наставника й ведучого вечора – режисера Василя Вітра, спонсори та їхні онуки (пан Вітер чомусь особливо акцентував на них увагу), а також середнього й старшого віку чоловіки й жінки. Останні по-панібратськи вигукували з місць, перебиваючи ведучого, поплескували Василя Петровича по плечу, до і після демонстрації солідарно плескали в долоні й оглядали залу й присутніх із обличчями «мічених духовним світом людей», причетних до українського кіномистецтва. Особливо жвавими останні виявилися, коли всіх запросили до фуршету.

 

  Ось таке пишне частування чекало на тих, хто вчора внаслідок гри долі потрапив у Будинок кіно

 

У короткій передмові пан Вітер сказав, що силами керованої ним студії «Віател» ось уже який рік поспіль знімається документальний серіал про сповнені драматичних подій життя видатних діячів української культури «з акцентом на тому, якими вони були людьми». Перед фільмом «Марко Кропивницький» Василь Вітер розповів, як хвилювалась уся знімальна група, коли вдалося віднайти й почути запис голосу Марка Кропивницького, як у своїх спогадах Станіславський згадував, що вчився в Марка Лукича реалізму сценічної постановки.

 

За словами режисера, під час зйомок стрічки про Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) було також виявлено унікальні факти, про які тим не менш у самому фільмі не було сказано жодного слова. Так, мало хто знає, що 1938 року голова сільради села Карлюжини поблизу хутору Надія, де мешкали й поховані Карпенко-Карий і його перша дружина Надія Тарковська (онучаті племінники котрої – відомі російські митці Арсеній Тарковський та Андрій Тарковський), дав розпорядження стягнути волами кам’яну плиту з могили Тарковської, щоби вимостити нею сходи перед сільрадою. Той же голова сільради дав вказівку спалити на колгоспному дворі унікальну бібліотеку Тобілевича, що налічувала близько двох тисяч книг. Зрештою, не було озвучено й багатьох інших, давно відомих фактів із життя Марка Кропивницького та Івана Карпенка-Карого, – натомість схематизовані за єдиним зразком серії з однаковим музичним фоном, «плавучими квадратиками» кадрів і якимось дивним сентиментом непотрібних побутових подробиць і діалогів.

 

А скільки уваги приділено «пошукам особистого й сімейного щастя» героїв! Текст стендапів ведучої проекту «Гра долі» Наталі Сопіт був пересипаний коментарями на кшталт «особисте життя Марка Лукича довго не складалося», «Софія почервоніла і вибігла з кімнати», нав’язливими оповідями того, в який момент хто до кого «пригорнувся» тощо. Внаслідок цього під час перегляду в мене склалося враження, що це чергова історія «гламурних співучих коханок» із телепрограми Оксани Пушкіної чи Оксани Марченко, тільки не розряджених, а скромно вбраних, вусатих, на старих фотознимках.

 

Моєму подиву не було меж, адже більш-менш пристойно викладена інформація про героїв обох стрічок є в інтернеті. Як мінімум, можна було нею безкоштовно скористатися, не занурюючись в архіви й не вишукуючи нових америк.

 

Демонструючи в кадрі «спонсорський» одяг від бутіка Laura Ashley (слава Богу і дяка смаку ведучої, – хоч не кричуще-гламурний) в надзвичайно занедбаних музейних інтер’єрах із поцвілими стінами, чарівна пані Сопіт своїм чудовим голосом лише похапцем промовляється, що Карпенка-Карого, наприклад, визнали неблагонадійним і вислали на каторгу, бо він допоміг парі таких-то (прізвище я одразу забула) з виготовленням паспортів. Анічичирк – про особливий морально-етичний внутрішній конфлікт і Кропивницького, і Тобілевича, який змусив обох полишити кар’єру на самому злеті і спонукав їх до усвідомлення й виконання своєї просвітницької місії заради духовного відродження української національної свідомості.

 

Обидва прагнули, щоби мистецтво актора й режисера відображало на сцені соціальну правду, реалізм, звичаї й побут українського пост-кріпака, в першу чергу кріпака свідомості. І довели власним прикладом реальність поставленого завдання, та й так, що не знали рівних собі ані на Сході, ані на Заході, де здебільшого збавлялися балаганними сценками чи манірними оперетками на кшталт будуарних історій. Унікальність і велич генія Кропивницького і Карпенка-Карого в тому, що їм довелося втілювати свої ідеї попри царські укази й заборони щодо писання творів і постановки вистав «малоросійськім нарєчієм», чим саме вони й займалися. Це означає, що вони ціною неймовірного ризику втілили унікальний метод культурного національного спротиву «хохлячєству» і політиці «козачкування», яка не передбачала жодної альтернативи «малоросійським водевільчикам», що ними рясно заповнювалася тогочасна сцена як єдино можливими й дозволеними методами самовираження малоросійської «культурної» традиції.

 

Цікаво, чому так вийшло? Дві унікальні постаті – й такий серіально-вихолощений сюжет, ніби основною темою життєвих прагнень корифеїв була турбота про те, як прогодувати рідню й одружитися з порядною жінкою.

 

Навіть без контексту «високих духовних пошуків», впадає в око особливе розставлення акцентів. Наприклад, що Кропивницький «часто зовсім втрачав інтерес до служби і проводив час у самодіяльному гуртку», або Тобілевич «був звільнений із керуючої посади в поліційному управлінні і згодом раптово заарештований під час гастролей з трупою», наче Кропивницький і Тобілевич – екзальтовані гімназистки, що бавились у драмгурток.

 

Про те, що Тобілевич прийшов у поліційне управління всього-на-всього писарчуком і, прослуживши 17 років, дослужився до посади колегійного секретаря управління, що просувався він по службі до цієї посади не завдяки, а всупереч своїй непідкупності й шляхетності, – жодного слова. Виходить, ніби Карпенко-Карий до присвоєння собі цього псевдоніму не надто сумлінно служив, а все більше цікавився сценою, а потім його просто «попросили» із серйозної служби.

 

Думаю, пересічному глядачеві навряд чи вдасться вловити з нашпигованих амурними охами й ахами сентиментальних баєчок реальні причини життєвих перипетій «українських Мольєрів». На місці автора, якби він хоч трошки поцікавився тими, про кого у фільмах мовиться, я би не втрималася від спокуси дати глядачеві можливість зіставити й замислитись, якою соціальною місією сповнені його життя і його робота, що несе йому буття офісного планктону, який не тільки не переймається національним духовним відродженням, але й цурається рідної мови в побуті, в офісі, в клубі, аби не прийняли за «жлоба».

 

На моє питання, хто є глядачем документального серіалу, Василь Вітер не дав однозначної відповіді. Роботи «Віателу» купували «Інтер», «1+1», тепер 5 канал. Приблизний кошторис однієї серії досить невеликий, повідомив пан Василь. «На початку, – пригадав він, – доводилось брати кредити під заставу власної квартири, аби розпочати роботу. Якщо раніше одна серія документального серіалу “Гра долі” коштувала щонайменше 5 тисяч гривень, то нині ця сума становить 50 тисяч. Серіал малобюджетний, але якщо відмовляться допомагати спонсори, то від подальших зйомок доведеться утриматися».

 

Я спитала, чи не виникала у Василя Петровича ідея якісно заглибитись у тематику, тобто створювати проекти із серйознішим науковим підґрунтям – відповідною роботою з архівами, науковцями, істориками, культурологами, іншими фахівцями. «Звісно, виникала така ідея, – відповів режисер, – проте це має бути зовсім інший підхід, масштаб роботи і, звиісно, фінансування. Технічні засоби для цього в нас є – і для зйомок, і для монтажу, і для озвучення» (до речі, звук дійсно помітно гарний, долбі діджитал, як не крути. – І.П.).

 

За словами пана Вітра, навіть попри стабільну співпрацю з 5-м каналом студія «Віател» майже не отримує прибутку: «Кошти, що надходять за попередню серію, ми мусимо спрямовувати на створення наступної, аби люди не розбіглися, і робота просувалася згідно плану. Біля 70 серій уже знято, загалом планувалось 250, зараз уже є готових 20 сценаріїв для наступних стрічок проекту, сім уже було запущено в прокат, три в стадії монтажу». Незалежні кіношники зверталися й до держави по допомогу, але однозначної відповіді, не кажучи вже про реальні гроші, так і не отримали. «У нас є кому знімати якісні телевізійні фільми і документалістику, – запевнив пан Вітер, – немає проблем із технічним оснащенням, режисерами – наші випускники наразі знімають продукцію для російського ринку, теж історичні проекти – про сім’ю Сталіна, Берію. Біда тільки в тім, що в Україні немає протекціоністської політики для національного кіновиробництва».

 

Після перегляду фільмів Микола Гончаренко, голова студії «Телеконтакт», зірвався з місця й вибіг до мікрофона, виголосивши коротку промову про те, що незадовго до показу в цьому ж залі відбулося засідання об’єднання кіновиробників і доповідачі в один голос заявили, що кіно в Україні немає – рівно настільки, наскільки немає грошей та інтересу, аби воно існувало. Ще пан Гончаренко закликав не обговорювати художної цінності побаченого, а радіти, що щось таки робиться на противагу почутому на засіданні, мовляв «дело надо делать, господа».

 

Дуже шкода, що ні автори, ні присутні не забажали все-таки обговорити культурну цінність і якість роботи автора проекту, а обмежилися рукостисканнями й цілунками з Василем Вітром, прямуючи до фуршету, і компліментами на кшталт «ми тебе любимо». Остаточно зрозумівши, що обговорення не відбулось, я не наважилася наполягати й затримувати натовп у проході, тим більше що Василя Петровича наполегливо намагалися висмикнути до охочих почоломкатися «фуршетників» і нам доводилося продовжувати бесіду, все далі й далі ховаючись по закутках із якимось мотлохом – піджаками, кофтами, білизною, якими наче ялинка, обвішані другий поверх, сходи і вестибюль Будинку кіно. Цікаво, чому «храм» кіно не вирішив ганьбитися меншим злом? Наприклад, виставкою-продажем картин, як ТЦ «Глобус», чи двд-дисків із раритетними стрічками світових метрів кіномистецтва, насамкінець – із голівудською кінопродукцією або лавкою відео- й фототехніки – попит був би більший. Кому спаде на думку зайти в Будинок кіно, щоби купити бюстгальтер?

 

 

 

На жаль, не видалося поговорити з Наталією Сопіт стосовно її бачення як авторки й «зірки» проекту кшталту ЖЗЛ себе й тих сентиментальних оповідань замість адекватного темам і героям авторського матеріалу, рівно як і щодо наявності чи відсутності цензури замовника. Фуршет поглинув усіх присутніх на презентації й наближався до апогею, нетерплячі приятелі пана Василя потягли його за руки до зали, а я йшла додому і всю дорогу думала: «Що краще – повна відсутність національного кіно, в тому числі документального, чи сентиментальні “жувальні”оповідання з якісним, але одноманітним звуковим фоном dolby digital, які так і не проливають найменшої краплини світла на нашу справжню історію в особистостях, яку не так важко подати яскраво, динамічно і правдиво, а не в “зручному” комусь, лишень не українцю, форматі типу “ні Богові свічка, ні чортові кочерга”»? Тож залишаю своє питання на розсуд глядача, який найближчими вихідними зможе подивитися на 5-му каналі й дати власну оцінку обом фільмам.