13 жовтня 2005 року ведуча британського телеканалу Sky News оголосила, що відомий англійський драматург Гарольд Пінтер... помер; згодом, після змістовної паузи, поправилася: насправді, він виграв Нобелівську премію з літератури. Лондонська газета The Evening Standard охарактеризувала той «дотепний» жарт як «момент вишуканого дискомфорту на телевізії». Та якраз напередодні католицького Різдва цього року справжній, а не «вишуканий телевізійний» дискомфорт відчули всі прихильники творчості видатного майстра літературних дотепів: Гарольд Пінтер помер від раку на 79-му році життя. Про його хворобу було відомо з 2001 року, але якось не вірилося, що цей творець драматургічних шедеврів, сповнених карколомних колізій та витонченого гумору, може піти з життя. «Гарольд Пінтер є найвидатнішим представником британської драми другої половини ХХ століття», – констатувала у 2005 році Шведська академія наук. Згідно з висновком Нобелівського комітету, Пінтер «у своїх п’єсах розкриває прірви між буденністю і входом у закриті простори підсвідомості», він «повернув театрові його основні елементи – замкнутий простір і непередбачувані діалоги, де люди облишені на милість один одного і штучне удавання неможливе».

 

Пінтер був різноплановим митцем. Він багато грав у театрі як актор, писав сценарії для телевізійних постановок і став популярним не тільки у Великій Британії, але й за кордоном; його п’єси перекладено багатьма мовами. Відомий він також і як режисер і сценарист фільмів, серед яких – «Слуга», «Пожиратель гарбузів», «Нещасний випадок», «Посередник», «Жінка французького лейтенанта», «Зрада» тощо. Два останні сценарії (перший – за романом Джона Фаулза; другий – за власною п’єсою) принесли Пінтеру номінації найпрестижнішої кіно премії – «Оскара».

 

Західні ЗМІ (ті, яких за радянських часів називали «буржуазними») рідко й неохоче висвітлювали політичні погляди й симпатії Пінтера. Так, The Washington Post, повідомляючи про присудження йому Нобелівської премії, дуже неохоче згадала про його критику дій Джорджа Буша і Тоні Блера після терористичного акту 11 вересня 2001 року в США і незгоду із судом над Слободаном Мілошевичем. Трохи багатослівнішою була The New York Times. Ця газета навела досить промовисту цитату з виступу Пінтера навесні 2005 року, коли він отримував премію за антивоєнну поезію: «Ми принесли іракському народу тортури, кластерні бомби, збіднений уран, нескінченні свавільні вбивства, зубожіння й деградацію, а називаємо це „принесенням свободи й демократії на Близький Схід”».

 

Натомість ліві мас-медіа після присудження Пінтеру Нобелівської премії торжествували. Іспанське інтернет-видання Rebelión («Повстання») у статті «Червоний Нобель» проголошувало: «13 жовтня 2005 року стало святом для всіх червоних світу, тому що Шведська академія присудила Нобелівську премію з літератури Гарольду Пінтеру, одному з найбільш великих і червоних письменників останніх десятиліть, тому, хто ніколи не вагався поставити своє мистецтво на службу соціалізму». Видання також зауважило «непохитну дружбу», що поєднувала Пінтера з кубинською революцією, і його виступи на захист боліваріанської революції у Венесуелі та її проводиря Уго Чавеса. На підтвердження своїх слів Rebelión навело статтю Пінтера «Карібська холодна війна» (1996 рік), у якій критикувалися дії США, спрямовані на посилення економічної блокади Куби.

 

Протягом останніх років життя драматурга й актора Гарольда Пінтера частіше можна було побачити на трибуні, аніж у театрі. Його промови відрізнялися колоритною образністю, блискавичними асоціаціями і витонченими жартами. Він часто присмачував свої виступи коротенькими притчами. Ось одна з них, вкраплена в промову на антивоєнному мітингу біля Палати общин (нижня палата британського парламенту) наприкінці 2002 року.

 

«Існує старе оповідання про Олівера Кромвеля. Після взяття ним ірландського міста Дрогхеда його мешканців було зігнано на головну площу. Кромвель звернувся до своїх воєначальників: „Добре! Вбийте всіх жінок та зґвалтуйте всіх чоловіків”. Хтось із його помічників зауважив: „Даруйте, генерале, може, навпаки?”. Та хтось із натовпу вигукнув: „Містер Кромвель знає, що він робить!”. Цей голос належав Тоні Блеру: „Містер Буш знає, що він робить”».

 

Як би хто не ставився до війни в Іраку, заперечувати видатну ораторську майстерність Пінтера неможливо. Мимоволі перед очима постають наші «червоні» домоткані критики «імперіалізму», які з перекошеними обличчями покривають «воєнного злочинця» Буша аж ніяк не глянцем.

 

Гарольд Пінтер подеколи також вдавався до нестандартної лексики. Але як віртуозно він це робив! Так, у збірці поезій, присвячених іракській війні, вміщено коротенький вірш під назвою «Демократія»:

 

Watch your back.

 

Вельми цікаво, що інтернет-сайт Open Democracy опублікував цей твір із попередженням: «Міцні висловлювання». Зважаючи на це, навмисно не подаю перекладу вірша, та слід сказати, що у вітчизняних словниках англійської мови деякі слова з цієї поезії Пінтера відсутні. Отож, як у нас кажуть, із перчиком. А щодо змісту, то змальована Пінтером демократія дуже схожа на сьогоднішню українську.

 

І дуже характерно, що однією з головних друкованих трибун Пінтера був часопис «Червоний перець» (Red Pepper), що визначає себе як «незалежний журнал зелених і лівих радикалів». Таким він був і сам, видатний англійський літератор – зелений і ліворадикальний, із червоним перчиком.