Мегаполіс інколи здається величезним спрутом, який своїми мацаками висмоктує і рум’янець щік, і щирість посмішки, і наснагу, перетворюючи нас на статистичного пасажира, пішохода, пацієнта, клієнта, споживача, мешканця, – на щось віртуально-статистичне, неіснуюче… На «зомбі з парасольками в руках», як сказав поет. (Але про поезію потім, тлом до неї завжди слугує проза). Хочеться крикнути, засміятися, заплакати – але щось оте невидиме, ненависно-необхідне тримає і не дає.

 

Розгублені між каналами «чесних» новин та ток-шоу брехунів, пробуджені електронними циферблатами будильників, прикуті до ртутного стовпчика інфляційної лихоманки, зчавлені в годину пік, мов ті хотдоги, з затиснутими між вухом і долонею мобільними телефонами, з ржавим цвяхом у мозку під назвою «економічна криза», з серцем, сповненим надії на щось тепле й гарне, яке обов’язково буде, але потім, і можливо не з нами… Терпимо. Ідемо. Існуємо. Крок за кроком кудись наближаємося. Міряємо час втомою, гривнею, сивиною, чаркою… Всміхаємося – сумно. Сміємося – рідко. Любимо – невміло. Рефлекторно шукаємо в газетах правди, перемикаємо канали у пошуках чогось такого, чого там ніколи нема й не буде. А спрут-мегаполіс тримає нас міцно і випростатися з його полону непросто.

 

І ось, можливо, цей маленький клаптик паперу – це і є саме той рецепт, як зітхнути на повні груди і знову розправити крила, як того бажає наша душа? Стискаю у руці запрошення на презентацію нового альбому Костя Москальця та Віктора Морозова. Еге, знаю: це ті хлопці, що написали пісню «Треба встати і вийти» (пам’ятаєте: вона набула для багатьох політичного сенсу на акції «Україна без Кучми», потім – на помаранчевому Майдані), а ще «дівчинку печальну». Щоправда, якось довелося чути, як молоді люди між собою сперечалися, що «дівчинка» (пісня Костя Москальця «Вона» з попереднього альбому «Встати і вийти») - це народна пісня. Так, пісня стала народною, а от її автори-виконавці звання «народного артиста» не отримали – і слава Богу, нехай цими цяцьками від Президента тішаться поплавські-сердючки.

 

Отакі роздуми-почуття переповнювали єство, і хотілося одного: почути пісню «Встати і вийти» і … піти. Так, бо втома, бо ще купа роботи… І трапилося диво: це була перша пісня, яку вони заспівали, ті хлопці. Але встати і вийти не захотілося. Наче хтось торкнувся доброю долонею втомленого чола і втоми як не було. А прийшла і наснага, і радісна усмішка, і сльози, і рум’янець – словом усе те, що відібрав той «спрут», та цур йому. Маємо на нього добру зброю: чарівне слово. Поетичне слово родом з Келії Чайної троянди.

 

Зала Будинку художника наповнилася вщерть. На Москальця, Морозова, Чубая (їх усіх поріднила поезія Костя) прийшла інтелігентна київська публіка різного віку, подекуди вчувалася і мелодія галицького говору. Не було там віп-персон, гламуру, фальші, офіціозу. Усе було по-справжньому.

 

На сцену вийшов Кость Москалець. Публіка завмерла, а він сидів собі, посміхався сором’язливо, говорив мало. Поет. Відлюдник, якого ледве вмовили приїхати на презентацію. Гарна, шляхетна людина. Адреса – Келія Чайної Троянди. Так поетично назвав Кость зроблене власноруч помешкання у рідному селі на Чернігівщині. Не хотілося лізти в душу, питати, як і чому. І що питати? Перед нами сидів автор текстів, які є шедеврами української поезії. Серце підказувало, що таких перлин у Костя ціла низка. І в цьому я переконалася на концерті, і пізніше удома, ще і ще раз прослуховуючи диск презентованого альбому «Армія світла». І теж саме можна було сказати про його аранжувальників та виконавців.

 

Віктор Морозов, знаний ще і як перекладач «Гаррі Потера», скидався на доброго чарівника. Він невгамовно жартував і не переставав дивувати публіку неповторним тембром голосу та невичерпною, юною енергією (вік – таке умовне поняття!).

 

Публіка приймала гостей як рідних. Рок-гурт «Четвертий кут» і пісні Москальця у Києві знають і люблять. Презентація нового альбому – після 8-річного мовчання Костя Москальця – була цінним подарунком для тих, хто потребує, як джерельної води, українського співаного слова. Пелюстка за пелюсткою відкривалася вдячним слухачам троянда творчості Костя Москальця. Правду казав Віктор Морозов: не пише Кость поганих чи бодай посередніх пісень.

 

Надзвичайно приємно було побачити й талановиту молодь, яку маестро Морозов представив киянам: Катя Гапочка, дівчинка з гітарою і свіжим вокалом, діапазон якого, мабуть, охоплює три регістри, і її тріо. Честь співати в дуеті з ветераном українського року випала ніжній і завжди юній, хоча вже добре відомій співачці Росаві. Приємно було бачити нечастого гостя на київській сцені Тараса Чубая, про якого Морозов жартував, що треба спішити першим заспівати Костині пісні, бо Тарас перехопить і зробить краще. А насправді кожен виконавець був самобутнім, і водночас спорідненим, пов’язаним тонким гіллям Чайної троянди, яка своїм корінням п’є води вільного духу української народної пісні.

 

Шляхетні українські рокери показали, як сучасно звучить поетичне українське слово, як набуває воно сили справжньої зброї у нашій постійній борні з пітьмою. Тонка лірика у ритмах року сповнена сили весняного грому, що посилає зливу очищення. І хоча Кость далекий від написання політичних віршів, однак така вже доля поета: бути пророком. Прикладом тому – давній вірш Москальця «Колишній ідол», що набуває сьогодні особливого політичного сенсу…

 

«Армія Світла» – це не метафора, вона таки реально існує», – наче хтось нашіптував мені, коли я поверталася додому у тьмяному світлі ліхтарів Ярославового валу.

 

Воїни Армії Світла таки добре «повоювали» того вечора – від спруту, який живе у нашому загазованому, закоркованому, сплюндрованому бездарною забудовою мегаполісі, живе у кожному з нас, нічого не лишилося – адже відтоді часто лунає десь у внутрішньому моєму програвачі: «Я піду в далекі гори, Гордий прапор підійму я, І скажу високим зорям, Що пітьма тепер панує. Але буде бій останній Між пітьмою і між нами. І коли її покличуть, Армія – встане!».

 

Приєднуймося, панове! Мобілізуймося…