Одна з перших історій – кіровоградська, яка почалася у 2001 році з арешту міського голови за підозрою у скоєнні злочину. Вибори 31 березня 2002 року у зв’язку із суттєвими порушеннями рішенням територіальної виборчої комісії були визнані недійсними, а нові – призначено на 9 червня того ж року. Після голосування у місті з’явилися чутки, що і ці вибори буде визнане недійсними і наступні буде призначене вже на 7 вересня 2002 року. Одним із найактивніших учасників баталій того часу був пан Ярошенко – кандидат на посаду мера й одночасно голова місцевого суду і голова ради суддів Кіровоградської області.

 

Тоді ж, 14 червня 2002 року, в газеті «Україна – центр» було опубліковано статтю «Столичные гастроли». В ній із посиланням на інформагентство УНІАН оповідалося про дві уніанівські прес-конференції, присвячені кіровоградським виборам. Зокрема, йшлося, що на одній із них місцевий журналіст звинуватив одного з кандидатів у замовленні вбивства: «Юрий Михайлович обвинил В. Ярошенко "в заказе его убийства" и даже сообщил сумму "заказа" – 5000 $».Хід цієї прес-конференції широко висвітлювався й іншими засобами масової інформації. Інформацію про прес-конференції було розіслано УНІАН по електронних скриньках ЗМІ та розміщено на веб-сайті.

 

Пан Ярошенко звернувся до суду і із проханням «визнати слова,надруковані в статті "Столичные гастроли" щотижневика "Україна – центр": "Юрий Михайлович обвинил В. Ярошенко "в заказе его убийства" и даже сообщил сумму "заказа" – 5000 $", як такі, що не відповідають дійсності, принижують честь, гідність та ділову репутацію» і стягнути з щотижневика 500 000 грн. за моральну шкоду.

 

Всі ланки судової влади вирішили – місцевий журналіст про обставини «замовлення» говорив на прес-конференції неправду (факт самого заходу було встановлено, в тому числі місце та дату). Водночас інформація, поширена у ЗМІ, про те, що «Юрий Михайлович обвинил (на пресс-конференции. – автор) В. Ярошенко "в заказе его убийства" и даже сообщил сумму "заказа" – 5000 $» – теж було визнано такою, що не відповідає дійсності, принижує честь, гідність і ділову репутацію позивача. При цьому суди відкинули аргументи, що щотижневик «Україна – центр» не може нести відповідальність за вищевказану публікацію, оскільки ці відомості він одержав від інформаційного агентства УНІАН (звільнення редакції від відповідальності передбачає п. 1 ч. 1 ст. 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»). На думку суду, факту передачі УНІАН та отримання газетою вищезгаданої інформації встановлено не було. Вийшло дивно: в одному судовому рішенні одночасно стверджується, що інформація поширена і що поширення не було!

 

Моральну шкоду з видання стягнули частково: районний – 100 000 із 500 000 грн. суми позову, апеляційний – зменшив до 50 000 грн., Верховний – залишив таку оцінку обставин у силі. При цьому, в позові до УНІАН, яке поширило вищезгадану інформацію і надіслало її газеті, було відмовлено.

 

Видання розрахувалося із позивачем і подало заяву до Європейського суду з прав людини. Крім того, Ярошенко позивався ще й до місцевої телерадіокомпанії ТТV, так само апелюючи до свого статусу судді, а не політика. За рішенням суду отримав відшкодування в обсязі 100 000 грн. від ТРК, в результаті чого ТРК фактично (не юридично) перейшла під контроль колишнього судді, оскільки не змогла виконати рішення.

 

Нині пан Ярошенко – колишній суддя. За свої позови він потрапив до списку ворогів преси, поширеного НСЖУ.

 

Кількість позовів до ЗМІ, ініційованих головою Апеляційного суду Херсонської області Анатолієм Петровичем Іванищуком та його родичами протягом одного року, є всеукраїнським, унікальним прикладом.

 

Протягом 2006 року особисто пан Іванищук подав шість позовів до трьох друкованих видань (газети «Вгору», «ВІК», «Гривна»), що розповсюджуються в Херсонській області. Ще по одній позовній заяві було подано від його дружини та його сина, який обіймає посаду заступника голови Дніпровського районного суду м. Херсона. Загалом було подано вісім позовних заяв. Сума вимог по відшкодуванню моральної шкоди за всіма позовами склала 200 000 гривень.

 

Таке незадоволення судді було викликано тим, що медіа занадто прискіпливо почали ставитися до його статків, родинних зв’язків у судовій гілці влади та ще й згадали неприємні часи в кар’єрі. Наприклад, притягнення до дисциплінарної відповідальності за «порушення фінансової дисципліни» та звернення облради до голови ВСУ з проханням звільнити пана Іванищука. Крім того, така прискіпливість була зовсім невчасною, адже кандидатуру позивача саме розглядали в парламенті на предмет надання статусу судді безстроково.

 

Претензії було звернуто зокрема до наступних висловів:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пан Іванищук просив суд визнати ці відомості образливими та такими, що принижують честь та гідність.

 

Одну з публікацій було проілюстровано двома фотокартками, з приводу яких позивач просив коментарі до фотографій («Председателю Херсонского апелляционного суда Верховная Рада пока не дала “пожизненный срок”» та «И я воздам им по их поступкам и по делам рук их (Ветхий Завет). На фото – Анатолий Петрович Иванищук») визнати образливими та такими, що принижують честь і гідність. Самі ж фото, які було зроблено під час представлення нового начальника УМВС в Херсонській області, мали, на його думку, бути опублікованими виключно за його згоди.

 

Перші позови було подано до місцевого суду того ж м. Херсона. Але під час подання чергової заяви в Херсоні ВСУ розглянув клопотання представника газети про визначення підсудності на іншу область і задовольнив його, переадресувавши її місцевому суду в сусідній Миколаївській області. Проте суддя ВСУ не встиг за херсонським судом, який декілька разів просили до розгляду питання підсудності зупинити провадження. Ухвала ВСУ прийшла «на руки» через декілька днів після того, як суд виніс рішення, яким задовільним позов на 100 000 моральної шкоди та спростування у повному обсязі. Декілька заяв про відвід при цьому судом було відхилено «за відсутності підстав».

 

Цікаво також те, що після несподіваної для позивача ухвали ВСУ про підсудність справи Миколаївській області він сам починає клопотатися про те саме перед ВСУ. І отримує позитивний відгук за підписом іншого судді. Але справи вже їдуть – до м. Запоріжжя, яке, по-перше, входить до одного суддівського «дисциплінарного округу», а по-друге – розташоване майже на 250 км далі за м. Миколаїв.

 

За одним із позовів пан Іванищук просив стягнути 50 000 гривень відшкодування моральної шкоди, але не собі, а на рахунок конкретного дитячого будинку-інтернату. Проте згодом меценатство «за чужий кошт» було скасовано на рівні запорізької апеляційної інстанції, яка вирішила, що гроші таки мають бути стягнуті особисто на користь пана Іванищука. І це при тому, що сам Позивач цього в позові не вимагав.

 

Загалом результат цих позовів такий. На сьогодні ще одна справа, без вимог про відшкодування моральної шкоди, розглядається. Із 200 000 стягнуто 50 000 гривень. Нематеріальні вимоги про визнання відомостей «образливими та такими, що принижують честь, гідність та ділову репутацію», одного з фрагментів статті «недостовірним», а також неправомірного використання фото – задоволено на 80%.

 

Були по цих справах й інші характерні «дрібниці» – у вигляді помилки ВСУ під час зупинення виконавчого провадження. Її виправили протягом півроку, за який виконавча служба встигла відшматувати все, до чого дісталася, і вибила публікацію спростування. Також ВСУ було передано на розгляд до Одеси касаційну скаргу, подану до нього після 1 січня 2007 року і яка мала би розглядатися саме ВСУ. Було також залишено без реагування суддів неналежне оформлення позовної заяви голови апеляційного суду, ігнорування виклику в суд свідка (фотокора) тощо.

 

Процеси за цими позовами не спричинили закриття друкованих ЗМІ. Дві заяви від газети «Гривна» розглядаються Європейським судом із прав людини. Іванищука було призначено Верховною Радою України на посаду судді безстроково, на чому із самого початку наполягав голова Комітету ВРУ, а потім голова Верховного Суду України пан Онопенко, і навіть знову призначений головою апеляційного суду Іванищук теж став видатним представником зі «списку НСЖУ».

 

Хронологічно остання зі справ тепер перебуває на стадії касаційного провадження. Її ініціював пан Верес – голова Охтирського міськрайонного суду Сумщини.

 

Коротко суть справи. Біля будинку судді, розташованого на мальовничому березі водойми, сталася «побутова суперечка». Нібито родину судді, який начебто закрив шлагбаум і відгородив в’їзд/ виїзд до річки, брутально образила група осіб. Останні дуже хотіли виїхати, але перестрибнути на авто через зачинений на замок шлагбаум не могли. Після того з’явилися публікації у пресі та репортажі з прес-конференції місцевого каналу. Адже одним із «невиїзних» учасників виявився депутатом сумської міської ради, за яким, судячи з публікацій місцевих видань, наполегливо почала бігати міліція.

 

Суддя в позові просить визнати відомості, викладені в статті сумської обласної газети «Панорама» «По беспределу» такими, що не відповідають дійсності, ганьблять і принижують його честь, гідність, ділову репутацію. Ось кілька таких відомостей (цитуємо відповідно до оригіналу):

 

 

 

 

 

 

- міліція і судді названі організованою злочинною групіровкою, які вперше в житті отримали принциповий опір з боку депутатів».

 

Також суддя просить стягнути з газети, телеканалу та авторів по 1700 гривень з кожного на відшкодування моральної шкоди та спростування у такий же спосіб, як і було поширено оскаржувані відомості. В процесі після уточнення (збільшення) позовних вимог (не оплачених митом) суми склали: з газети – 30 000 грн., з авторів – 10 000, 50 000, 25 000, 1 700.

 

У задоволені цих вимог Зарічний районний суд м. Суми (до якого було передано справу) відмовив у повному обсязі «за необґрунтованістю» та стягнув із позивача 5835 гривень недоплаченого під час збільшення позовних вимог судового збору.

 

З-поміж іншого районний суд зазначив: «...журналісти ТОВ виконували професійні обов’язки, навели в статті думку обох сторін у конфлікті, в статті надано оцінку діям співробітників міліції, а не позивача...»; «...суд вважає, що в вищезазначених листівці та статті наведені критичні оцінки певних фактів та подій, які мали місце, вони є оціночними судженнями відповідачів, не можуть визнаватися відомостями, що порочать особу і можуть спростовуватися в порядку, передбаченому ЦК України...».

 

Не згодний із такими висновками місцевого суду суддя подав апеляційну скаргу, в задоволенні якої йому теж відмовили. Справу передано до Верховного Суду.

 

Суддя-позивач також потрапив до «списку НСЖУ» за те, що під час судового засідання заявляв, що «розбереться з журналістами без суду», а також вимагав заборонити будь-яке поширення інформації про нього.

 

Практика розгляду справ за позовами суддів до ЗМІ ілюструє декілька важливих моментів. Насамперед те, що суддям в Україні здебільшого важко дистанціюватися від того, що участь у справі бере їх колега. За таких обставин очевидні речі – такі, як передбачені законом підстави для звільнення від відповідальності ЗМІ за передрук із іншого видання, використання відомостей інформагенції або висловлення оціночних суджень, – стають неочевидними. Прямі докази, що свідчать на користь ЗМІ або журналіста, у вигляді пояснень свідків, оригіналів видань, із яких матеріали було передруковано, офіційних документів – «випадають», зникають із мотивувальних частин рішень судів взагалі. З цього приводу державі Україна вже перепадало «на горіхи». В рішенні Європейського суду по справі «Проніна проти України» констатувалося порушення з боку держави п. 1 ст. 6 Конвенції – право на справедливий судовий розгляд – саме через небажання (ігнорування) судів аналізувати правові посилання сторони по справі.

 

При цьому маємо певний елемент «творчості» з боку суддів-позивачів, що «легалізується» суддями, які розглядають справу. Це стосується вимог зі спростування оціночних суджень, образливих, на думку позивачів. Фундаментом таких рішень є ст. 47-1 Закону України «Про інформацію» – «Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій...». Дуже зручний прийом, оскільки вислови, які позивач називає «образливими» – «крепкий орешек», «опозорился на всю страну» (справа «Іванищук проти “Гривни”») – явно є метафорами або іншими мовними засобами-оцінки.

 

Але практика Європейського суду з прав людини зі свободи висловлювання поглядів має пріоритет над нормами національного права, є джерелом права в Україні і містить фундаментальний принцип: право вільно передавати інформацію поширюється не лише на «інформацію» та «ідеї», які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, але й на такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає «демократичного суспільства» (див. §49 рішення у справі Handyside v. the United Kingdom від 7 грудня 1976 року).

 

Серед позитивних тенденцій – Апеляційний суд Одеської області, який діяв як касаційна інстанція в одній зі справ «Іванищук проти “Гривни”» зазначив: «Факт визнання порушення особистого немайного права позивача є достатньою сатисфакцією». І суму відшкодування моральної шкоди в 20 000 гривень, визначену апеляційною інстанцією, було зменшено до нуля.

 

 

Звісно, цей огляд не ілюструє всіх больових точок взаємин ЗМІ та суддів. У наступних консультаціях Асоціації медіа-юристів ми детальніше розкажемо про кожен аспект висвітлення діяльності судів і суддів, критики судових рішень.

 

На сьогодні три заяви від ЗМІ саме стосовно справ за участю суддів, складені юристами АМЮ, розглядаються Європейським судом із прав людини. Тож завершити сьогоднішній огляд варто витягами з рішення цієї міжнародної судової установи по справі «Санді Таймс проти Великобританії» (1979 рік):

 

«65. Принципи свободи преси... однаковою мірою застосовуються і до сфери здійснення правосуддя, що служить інтересам усього суспільства та потребує співпраці з освіченою громадськістю. Загальновизнаним є той факт, що суди не можуть функціонувати у вакуумі. Хоча вони є форумом вирішення спорів, це, однак, не означає, що не може бути жодного попереднього обговорення таких спорів, чи то у спеціалізованому журналі, чи в широкій пресі, чи серед громадськості взагалі. Більше того, хоча засоби масової інформації не можуть порушувати певні межі, визначені в інтересах належного здійснення правосуддя, їхньою невід’ємною характеристикою є поширення інформації та думок щодо питань, що постають у суді, так само як і в інших сферах громадського інтересу. Не тільки засоби масової інформації мають завдання поширювати таку інформацію та ідеї – громадськість також має право отримувати їх».

 

Олександр Бурмагін, член правління Асоціації медіа-юристів. Освіта вища юридична, закінчив Національний університет внутрішніх справ та Вищий міжнародний курс із захисту прав людини Гельсінського Фонду з прав людини. Надає юридичну підтримку редакціям та журналістам з 2001 року, успішно представляє інтереси медіа в судах, має досвід проведення семінарів та тренінгів для журналістів. З 2007 року юрист Координаційного центру Асоціації медіа-юристів.