20 жовтня у кінотеатрі «Київ» відбулася Панельна дискусія з гостями й учасниками позаконкурсної програми МКФ «Молодість» «Кіно проти тоталітаризму». У вступному слові директор фестивалю Андрій Халпахчі підкреслив, що проблематика тоталітаризму є для нинішньої «Молодості» цікавою та важливою далеко не з естетичних міркувань. За словами пана Халпахчі, «поки триває газовий шантаж України, в новітніх підручниках робляться спроби оспівування Сталіна, поки трапляються ситуації, коли заперечується трагедія Катині та інших драматичних подій, проблема тоталітаризму залишатиметься для нас актуальною».

 

Взяти участь у публічній дискусії на тему «Диктатури у сучасному суспільстві і медіа. Кіно як засіб пропаганди» серед інших було запрошено й відомих українських журналістів, невипадкових у справі боротьби та рефлексії щодо посттоталітарних суспільних явищ. Але… Савік Шустер захворів, у Андрія Куликова в цей час тривала летючка, а Юрій Макаров прокрався у зал «Сінематека», де зібралася решта дискутантів, непомітно і залишився мовчазним спостерігачем. А спостерігати справді було за чим: кінокритик Олександр Рутковський (газета «2000») із ентузіазмом вступив у дещо єзуїтську суперечку із представником білоруської опозиції Анатолієм Лябедьком (він приїхав представляти документальний фільм Юрія Хащеватського «Площа») стосовно того, чому режим Путіна-Мєдвєдєва або Лукашенка треба вважати формами диктатури. За словами пана Рутковського, для таких оцінок немає підстав, оскільки більшість білорусів та росіян підтримують на виборах саме цих національних лідерів. Прийшовши на дискусію вже після початку, пан Рутковський не врахував, що у пана Лябедька є на такий випадок беззаперечний аргумент – власний паспорт, у котрому стоїть спеціальний штамп від МЗС Білорусі, який забороняє опозиційному діячеві виїжджати за межі своєї батьківщини.

 

Режисер французької стрічки «Система Путіна» Жан-Мішель Карре та його співавтор і сценарист Джил Емері розповіли, що працювали над фільмом, побудованим як реконструкція життєвої історії Владіміра Путіна, разом із каналом СТБ. В результаті після прем’єри у 2007 році стрічка з успіхом пройшла у 40 країнах світу, але український канал чомусь відмовився її демонструвати. («Справді, фільм створювався у співпраці з телеканалом СТБ – точніше, ми надавали футиджи для фільму. Зараз ми чекаємо інформаційної нагоди, аби показати цю стрічку», - пояснила «Детектор медіа» керівник відділу бренд-маркетингу СТБ Вікторія Волонтирець.) «Система Путіна», як і «Площа», не були допущені для трансляції ані на російському, ані на білоруському телебаченні, але у вигляді копій масово поширюються серед простих громадян і передаються з рук у руки. Питання з аудиторії про те, як же нарешті змусити телеменеджерів (передусім українських) поважати аудиторію і припинити вирішувати за неї, що цікаво, а що ні, неминуче адресували присутньому на дискусії Віктору Шлінчаку, президенту холдингу «Главред-Медіа», але воно залишилося без відповіді. Зі свого боку Ілля Політковський, який приїхав представляти фільм «Лист до Анни» Еріка Бергкрауфта і Терези Обрехт, присвячений його матері Анні Політковській, додав: «Мне не очень хочется, чтобы этот фильм показали на ОРТ, скажем. Те, кто смотрят этот канал, вообще не поймут, о чем это кино. А те, кто поймут, смогут и так его найти» (фільм «Лист до Анни» розміщено для вільного перегляду на сайті «Новой газеты», де останніми роками працювала Анна Політковська).

 

Користуючись нагодою, «ТК» ще вчора, після прем’єри фільму «Лист до Анни» у кінотеатрі «Київ», поставила Іллі Політковському кілька питань:

 

 

– Нет, у меня к этому делу душа не лежит, хотя раньше меня неоднократно приглашали практически без конкурса в МГУ, где мама училась.

 

– Мне позвонила его помощница и соавтор Тереза Обрехт и попросила о встрече. Это обычная практика для профессиональных режиссеров-документалистов: перед тем, как приступить к съемкам, необходимо просто познакомиться, понять, кем что движет, посмотреть друг другу в глаза. Они приехали, они мне понравились, мы долго обсуждали, каким должен быть будущий фильм. Потом Эрик и Тереза встречались с моей сестрой и получили и ее согласие дать интервью для этого фильма, затем началась работа. Кстати, это не единственный новый фильм о маме. Сейчас в процессе работы над фильмом находится и режиссер Марина Голдовская, мамина подруга и известный деятель российской документалистики.

 

– Впервые я увидел его в кругу семьи еще перед премьерой в Берлине. По моей просьбе Эрик прислал мне копию. Всем нам искренне понравилось, что получилось в результате.

 

– А вы обратили внимание, что это не скрылось от внимания зрителей, и сегодня на просмотре половина зала на этом эпизоде хихикала? А вообще, хороший документалист никогда ничего не комментирует. Он просто снимает так, что зритель сам все поймет.

 

– Не думаю. На суд и на российскую власть фильмом не повлияешь. Этот фильм – воспоминание о моей маме, не более того. Просто это особенно хорошее и трогательное воспоминание, потому что в фильме мама много улыбается.

 

– Не смотрю новости на российских каналах, вообще телевизор практически не смотрю. Регулярно смотрю интернет-СМИ, слушаю «Эхо Москвы» и читаю русскоязычный The New Times, они пока что держатся.

 

– Россиянам показывают вылизанные новости, где все хорошо, президент встречается со всем миром, премьер ездит по России, и все красиво. Люди смотрят и привыкают. В этом случае я как раз согласен с Березовским, который говорит, что ему под силу сделать из любого человека, взятого случайно с улицы, президента, если у него будет неограниченная возможность показывать лицо этого человека каждый день по телевизору. Я не обвиняю своих сограждан, которые подсели на искусственно благостную картинку, как на наркотик. Так было бы в любой стране, поскольку людям свойственно верить в то, что им показывают по телевизору. В этом нужно винить власть. И понятно, что когда появляется человек, который пытается указать на болевые точки и добиться правды, то он не вписывается в привычную картину и отторгается.

 

– Согласен, но с одним уточнением. Да, россиянам более подходит имперский тип правления, чем швейцарцам. Вы знаете, что они соблюдали нейтралитет на протяжении всей Второй мировой войны и ни фашизм с гитлеровской армией, ни советскую армию не признали? Но это не значит, что России не нужна свобода слова. Я уверен, что нужна.

 

– Холодно без ошейника? Надо запомнить это выражение, но я еще раз хочу подчеркнуть: нет никакой комфортной жизни в ошейнике, зато есть многочисленные жертвы такого устройства жизни.