1. Впадає в око несистемна підготовка кореспондентів. Власне, найчастіше люди самі просяться в «гарячі точки», й увесь процес організації поїздки лягає на плечі самих журналістів. Як такої технології відправки людей на війну в наших медіакорпорацій нема. Ця частина бізнес-процесу в них не відпрацьована. Можливо, ситуація в телеканалів трохи краща, але преса та інтернет-ЗМІ реагують на ці виклики не досить активно.

 

Потрібно, щоб люди мали якісь базові знання з військової теорії, безпеки на війні. Наприклад, тільки на місці мені стало зрозуміло, що відстежувати інтенсивність бойових дій треба у госпіталях за кількістю поранених. Також важливим є питання взаємодії з військовими. З російської сторони я бачив чимало репортажів, коли журналісти фактично їздили на броні. З грузинської сторони такого немає. Слід знати й права журналістів на війні.

 

2. Наскільки я знаю, знімальні групи, які приїжджали до Грузії, мали спорядження: бронежилети, дехто навіть каски. Я також приїхав зі своїм спорядженням. Є відповідні правила маркування бронежилетів – вони мають бути певних кольорів, аби журналістів можна було відрізнити від військових.

 

3. Повинна бути якась угода між журналістом і редакцією. Якщо редакція каже: іди на передову і знімай – звичайно, вона має нести відповідальність. Та у принципі, за моїми спостереженнями, наші ЗМІ самоусуваються від того, не бажають брати відповідальність за дії журналістів: «хочеш їхати – їдь». А там уже як вийде… Хоча я вважаю, що головна відповідальність лежить на людині, яка поїхала у «гарячу точку», оскільки вона має на порядок більше інформації про поточну ситуацію і, як правило, свідомо йде на ризик. Без ризику неможливо отримати ексклюзив. Як правило, українські журналісти самі туди рвуться, бо це їхній хліб: у «гарячій точці» можна й матеріал сильний зробити, й заробити непогано.

1. Обязательно! Международные журналисты проходят спецподготовку. Например, мы проходили подготовку под названием «Выжженная земля и оказание первой медицинской помощи», которую в Великобритании проходят многие журналисты. Ее проводят военные специалисты, спецназовцы, психологи, врачи. Обучение длится примерно неделю, в течение которой тебе показывают, как ты должен себя вести в различных ситуациях, причем не на словах, а в условиях, приближенных к реальным. Допустим, у нас была задача: ехать в лагерь беженцев. Мы садились в автомобиль, ехали по лесу, перед нами происходил взрыв, выскакивали люди в масках, вытаскивали нас на землю, одевали нам мешки на голову, стреляли, обыскивали, угрожали, бросали в грязь… Или был проход по минному полю: взрывы, лилась кровь – все было инсценировано очень натурально. Артисты, которые изображали мирных жителей или минеров, лежали с оторванными конечностями. Им нужно было оказать помощь, вывести из этой позиции. Потом наши действия анализировали, разбирали, кто вел себя правильно, кто – нет, и как нужно было действовать в той или иной ситуации.  

 

Украинские журналисты перед поездкой в горячие точки обязательно должны проходить подготовку. Но не менее важно, что все они обязательно должны быть застрахованы редакциями (информагентствами) на значительные суммы. Крупные западные страховые компании заключают контракты со СМИ на страхование журналистов только после прохождения последними спецподготовки, о которой я говорил.

 

2. Обязательно. Если западный журналист получил ранение и был без бронежилета или без каски, страховку ему не выплатят. Скажем, проблема с Тарасом Процюком (український оператор, який загинув в Іраку 8 квітня 2003 року від пострілу американського танка, - «ТК») была в том, что он тогда снимал без бронежилета, поэтому возникли серьезные проблемы со страховщиками.

 

3. Западные издания не могут кого-либо послать силой: могут предложить или послать журналиста, высказавшего такое желание. Но в любом случае его страхуют. Я считаю, что такой героизм – преступен. Потому что на войне в первую очередь погибают хорошие люди. Люди, которые думают, что словом или фотографией можно остановить кровопролитие. Люди, воспитанные на высоких моральных нормах, думают, что они едут, чтобы остановить войну. Говорю это, исходя из личного опыта. Если человек не готов, если не застрахован, он не должен ехать, нужно думать не только о себе лично, но и о своих близких: родителях, семье…

 

 

1.Мій досвід – це напівпаркетна поїздка до Іраку із секретарем Ради національної безпеки і оборони. Але його мені вистачило, щоб зрозуміти: робота у зоні бойових дій – це мистецтво, яке вимагає від журналіста спеціальних навичок. І якщо він цих навичок не має, то: а) він погано, непрофесійно працює, і це впливає відповідним чином на його матеріали; б) він ризикує своїм життям; в) він ризикує життям інших людей, наприклад тих, що перебувають поруч із ним або хочуть йому допомогти.

 

Висвітлення війни – нове явище для українців. З одного боку, я страшенно гордий за тих хлопців і дівчат, які зараз із прес-конференцій в інформагентствах перейшли на висвітлення справжньої війни. З іншого, я дуже за них переживаю і вважаю, що туди повинні відправляти тільки підготовлених людей. Або в Україні, або в інших країнах треба проходити спеціальні курси, де військові професійно вчать журналістів, як працювати на війні, як треба поводитись під обстрілом, що можна і чого не можна розповідати, коли ти поруч із військами, як шукати джерела інформації і працювати з ними. Я певний, що якщо запитати професійного військового або репортера, який працює на війні, він додасть до цього переліку тисячу пунктів. Поїздка на війну – не туризм, а важка й небезпечна робота.

2. Найважливіше – якщо їдеш на війну, треба мати спеціальне професійне спорядження: бронежилет і каску, зв’язок, комп’ютер, прес-посвідчення.

 

 

1. Звичайно, повинні. Без цього не можна. У першу чергу треба вчитись робити свою роботу професійно і збалансовано, давати обом сторонам конфлікту висловлювати думку. По-друге, добиватись того, щоб кореспонденти того чи іншого мас-медіа були присутні з обох боків конфлікту. По-третє, технічні заходи безпеки: кореспондент має знати, як поводитись у ситуаціях, коли відбувається перестрілка, з якого боку може з’явитись небезпека, як на неї реагувати. Це повинні знати, втім, не лише журналісти, а всі люди, які їдуть у зону збройного конфлікту. Їхнє життя важливіше за розповідь, і якщо є небезпека, краще не знімати.

 

Є великі компанії – Бі-бі-сі, CNN, - що мають можливість організовувати курси із безпеки для своїх журналістів, яких збираються відправити у гарячі точки. Головне правило, яке інструктори поза межами текстів і неофіційно повідомляють слухачам цих курсів: якщо є небезпека для вашого життя, кидайте камеру, фотоапарат і мерщій тікайте. Якщо журналіст загине, це завелика ціна для звичайного інформаційного сюжету.

 

2. Обов’язково. Звичайне спорядження – це захисний шолом, бронежилет, бажано мати контейнери для зберігання питної води. Крім того, кореспондент повинен мати таку камеру, таке технічне спорядження, яке за найменшої ваги дасть можливість працювати без підзарядки якомога довше.

 

3. Думаю, що найгірший наслідок – те, що їхні працівники ризикують життям і здоров’ям. Важливо, щоб вони зрозуміли: відправляти людей треба підготовленими, щоб вони повертались. Навряд чи хоч один редактор хоче, щоб із його журналістами щось сталось.

 

 

Тетяна Монтян, адвокат, засновник сайту «Інфопорн»:

1. Я не думаю, що це можливо, адже мало хто з журналістів готовий туди їхати. Треба мати авантюрний склад характеру. Як в Ігоря Луценка, який поїхав до Грузії від нас: він авантюрист за натурою, йому таке подобається, і він добровільно зголосився. Якщо людина, що має інший характер, поїде в гарячу точку, вона все одно триматиметься десь подалі від подій і нічого цікавого не напише. Тому готувати журналіста немає сенсу. Звісно, треба дотримуватись хоча б мінімальних норм безпеки, але це можна пояснити будь-якій людині.

 

2. Бронежилет – корисна річ, але не рятує від прямого влучання снаряду. З ним важко бігати, особливо в таку спеку, яка зараз стоїть у Грузії… Все залежить від людини. Хтось намагається убезпечитись, а хтось певний, що це доля, і якщо судилося загинути – він загине, тож який сенс…?

 

3. Я не чула, щоб когось відряджали до «гарячої точки» всупереч його волі. Зазвичай люди самі просяться, і знають, куди їдуть.

 

 

1. Если украинские СМИ считают себя частью современного мира, то присутствие наших журналистов в «горячих точках» обязательно. В зарубежных изданиях принято, что в «горячих точках» работают, как правило, военные корреспонденты или стрингеры. Военный корреспондент – особый статус и контракт, в котором предусматриваются, кроме высокого жалования, огромные страховые выплаты в случае ранения или гибели журналиста, оплата его лечения в лучших клиниках мира. Стрингер - журналист удачи, никакого контракта, оплата труда – высокий гонорар за конкретный материал + адреналин, который ни за какие $ не купишь. По рассказам моих московских друзей-журналистов, во время второй чеченской войны западные СМИ пользовались услугами преимущественно стрингеров – так дешевле. Естественно, что рассказывать о боевых действиях должны журналисты-профессионалы.

 

2. Если корреспонденту не сопутствует удача, никакой бронежилет его не спасет. Выживают, как правило, самые удачливые.

 

 

1. Однозначно – повинні. Для цього є декілька причин. Головна з них: війни, які відбувались на початку 90-х, і теперішні сильно різняться за інтенсивністю, небезпекою, видами озброєння. Під час конфлікту у тій самій Південній Осетії 1991-го року використовувалась переважно стрілецька зброя, максимум – важкі кулемети, подекуди гармати. Цього разу з обох боків застосовується авіація, «гради», гаубиці, танки. Це абсолютно інший порядок ведення бойових дій. Звичайно, люди мають бути до цього хоч якось підготовлені, хоча це й не дає 100%-ї гарантії безпеки. Боюся, ми побачимо це, коли будуть підбиті підсумки цього конфлікту.

 

Загалом підготовка журналістів до такої роботи є непростою, і навряд чи когось можна добре навчити за кілька днів. Але є елементарні речі. По-перше, будь-хто, якщо він їде працювати не лише у зону бойових дій, але й у зону стихійного лиха, мав би пройти хоча б невеликий курс надання першої медичної допомоги. Зі свого досвіду можу сказати, що люди часто втрачали життя через те, що їм не могли надати грамотну медичну допомогу. Не обов’язково поранені – це може бути аварія на пустельній дорозі. Такі знання дуже необхідні, і їх не так важко організувати, наприклад, за сприяння МНС або Червоного Хреста.

 

Друге – набагато складніше: власне, підготовка до виживання і роботи в умовах бойових дій. Є декілька компаній у світі, що проводять такі курси, досить дорогі, але ефективні. Останні 10-15 років Reuters відправляє всіх людей, які працюватимуть в умовах бойових дій, на такі курси до однієї з британських компаній в обов’язковому порядку.

 

В Україні могли б бути створені подібні курси. Думаю, це цілком реально здійснити, якщо буде бажання декількох каналів і медіахолдингів. Є міжнародні некомерційні організації, що займаються безпекою журналістів і могли б цьому посприяти. Потрібно лише поставитися до цього серйозно.

 

2. Безперечно, потрібне бодай елементарне обладнання: бронежилети, шоломи, медичні аптечки. Воно, принаймні, захищає від куль та осколків. Але навряд чи захистить від артобстрілу та бомбування. Тут велику роль відіграватиме досвід людини, її здатність оцінити ризики, прорахувати дії хоча б на півкроку вперед.

 

Безперечно, у журналіста має бути страховка, яка повинна включати і евакуацію у випадку поранення. В принципі, неприпустимо їхати на війну без страховки. Роботодавець повинен бути зацікавлений у цьому не менше, ніж журналіст.

 

3. Якби я був редактором, то без обладнання та підготовки у «гарячу точку» я б журналіста не послав.

 

 

1. На мою думку, медіа повинні готувати журналістів до роботи в «гарячих точках», адже це в першу чергу пов’язано з безпекою людей, питанням життя і смерті. Мені складно назвати перелік спеціальних навичок, якими мають володіти люди, що працюють у таких умовах, але очевидно, що вони потрібні, як і відповідальність ЗМІ за людей, яких посилають на війну.

 

3. Усе залежатиме не тільки від самого факту поїздки, а й від того, як оформлені трудові відносини між журналістом і ЗМІ. З одного боку, можуть бути ситуації, коли, наприклад, отримана травма кваліфікуватиметься як травма на виробництві. З іншого, сторони можуть намагатись прописувати якісь форс-мажорні обставини, щоб уникнути відповідальності ЗМІ. До того ж, журналісти в Україні часто не є оформлені як працівники телерадіоорганізацій чи редакцій друкованих ЗМІ, є приватними підприємцями. У цій ситуації за відсутності трудових стосунків журналіста та редакції, чіткого договору, де записана міра відповідальності ЗМІ, журналістам буде дуже складно претендувати на якусь компенсацію.

 

 

1. Я не чув, щоб ЗМІ десь ретельно готували своїх журналістів до роботи на війні. Є кілька правил поведінки у «гарячих точках», які журналіст повинен знати, а решта залежить від його досвіду. Насправді це не професія: є прошарок людей, які не можуть жити без війни. Саме на війні вони, власне, й живуть, і навчити цього неможливо.

 

Ніхто б не знав, що в Руанді за 100 днів загинули 800 тисяч тутсі і хуту. Таких темпів убивств не було навіть у нацистів у концтаборах. А журналісти зняли це – і весь світ дізнався про цей геноцид. Там, як і в багатьох інших «гарячих точках», журналісти не були захищені. Їх могли просто зарубати мачете. У Грузії було дещо інакше: це була більшою мірою війна картинок, пропаганди. Але журналісти, на жаль, загинули.

 

Наприклад, двоє журналістів, наскільки я знаю – українець і грузин. Друзі, тбілісці. Загинули випадково: привітались із осетинським патрулем грузинською мовою й відразу отримали кулі у відповідь. Вони казали, що є журналістами, але їм це не допомогло. Насправді ніхто там не розбирається, хто ти є, на жаль. Та це був їхній вибір. Вони могли загинути в будь-який час. У тих зонах, де конфлікти є тривалими – в Африці, на Шрі-Ланці – знають журналістів і намагаються їх не чіпати, щоб не отримати погане пабліситі у ЗМІ.

 

2. Звичайно, що журналіст має знати, яке екіпірування придбати, що взяти з собою в дорогу. Це залежить від досвіду. Редакція в нормальній країні просто платить за матеріал, який привозить журналіст, може ще оплатити страхування, якщо він, звісно, не фрилансер. Але й фрилансер може сам застрахувати своє життя. Це відповідальність тих, хто їде, їхній вибір.

 

 

1. Підготовку повинні здійснювати не самі ЗМІ, а вищі навчальні заклади, які випускають журналістів. Одним коротким інструктажем не обійдешся. Треба знати правові засади роботи журналістів, зокрема низку міжнародних документів, які регламентують права журналістів під час конфліктів та захищають їх. Є й фундаментальні принципи: наприклад, журналіст за жодних умов не повинен брати до рук зброю, інакше він втрачає свій статус і стає потенційною мішенню.

 

Редакції просто не мають часу у разі виникнення конфлікту проводити інструктажі. Журналіст просто сідає в літак і летить. На мою думку, на війну повинні вирушати спеціальні військові кореспонденти, які мають досвід і, відтак, більше шансів зробити цікавий репортаж і елементарно вижити.

 

2. Безперечно, якщо журналіст перебуває у зоні бойових дій, він просто зобов’язаний використовувати елементарні засоби захисту, той самий бронежилет. Наскільки я знаю, західні ЗМІ, такі як Бі-бі-сі, спеціальними внутрішніми документами регламентують обов’язок журналістів це робити.

 

3. Журналіст, який висвітлює військовий конфлікт, перебуває при виконанні своїх прямих обов’язків. Це найелементарніший принцип трудового права: в цей час роботодавець несе відповідальність за життя й безпеку цієї людини. Звісно, кожен журналіст повинен дбати про себе. Це самовідповідальність, відповідальність перед близькими. Проте, якщо якась шкода буде завдана здоров’ю журналіста під час виконання його обов’язків, ЗМІ має відшкодувати витрати на лікування тощо.

 

 

1. Безперечно, кореспондентів повинні готувати для роботи в таких нестандартних умовах. Передусім журналісти повинні розуміти, що вони в жодному разі не мають ставати на бік якоїсь із сторін. Також слід уникати оціночних суджень у репортажах, під час пошуків features, «лайфів», коли війну показують через життя людей. Крім того, журналіст повинен чітко знати, як поводитись, при затриманні, під час обстрілу, бомбардування… Адже журналіст їде не геройствувати, а показати людям, що насправді відбувається в зоні конфлікту. Ті журналісти, які вже працювали у «гарячих точках», можуть поділитись своїм досвідом із молодими на семінарах і тренінгах.

 

3. ЗМІ мають нести відповідальність, але й журналіст перед поїздкою повинен усвідомлювати, на яку небезпеку наражається. Тому він не повинен чекати, поки про нього подбають, а сам має проявляти активність і спитати роботодавця про спорядження та страховку.

 

 

1. В первую очередь журналистов нужно готовить к тому, что из «горячей точки» будет сложнее выехать, чем въехать туда. Второе – нужно иметь телефоны посольств и консульств на случай необходимости эвакуации. Все остальное зависит от личного опыта и, пожалуй, интуиции.

 

2. Нужен ноутбук и максимально надежная мобильная и интернет-связь. В определенных районах Грузии – в частности, в Гори, - и бронежилет пригодился бы.

 

3. Многие мои коллеги поехали туда добровольно, исходя только из профессионального интереса. Если же СМИ отправляет журналиста в горячую точку, то, конечно, несет ответственность.

 

1. Я вважаю, що телекомпанії повинні вчити репортерів навичкам цієї спеціальної роботи. За кордоном є відповідні тренінги, які ведуть професійні журналісти із багатим досвідом такої роботи. Журналіст передусім повинен уміти убезпечити себе та свою групу. Крім того, має знати, як професійно знімати в таких умовах. Для прикладу: як правило, в гарячих точках події розгортаються так стрімко, що поставити камеру на штатив далеко не завжди можливо. То як зробити камеру стабільною без штативу? Для цього є конкретні прийоми, які треба засвоїти. Мені важко говорити в деталях, адже я сам не маю досвіду такої роботи, та дещо знаю від колег і розумію, що це – дуже специфічна діяльність.

 

2. Компанія повинна зробити все, що можливо,  для підвищення безпеки своїх працівників.

 

3. Очевидним є те, що жодного репортера не можна примушувати це робити. Їхати в «гарячу точку» людина може лише за власним бажанням, розуміючи всі ризики. Інша справа, що медіа повинні обов’язково страхувати своїх працівників на велику суму на будь-який нещасний випадок.