У зв’язку з цим «Детектор медіа» звернулася до експертів із наступними питаннями:

 

 

1. На мій погляд, це надзвичайно ганебний факт, який показує, що Україна як була, так і залишається авторитарною державою, де демократичні свободи тільки проголошуються. Говорити, що країна, в якій у іноземних журналістів вилучаються відзняті матеріали, демократична – нісенітниця. Свободи слова у нас як не було, так і немає. Але мене у зв’язку з цим турбує інший факт – відсутність солідарності з боку українських журналістів. Коментарі, які мені довелося читати в інтернеті, – злостиві, люди радіють, що журналістам сусідньої держави не вдалося виконати свою роботу. Мені за них соромно. Реакцію чиновників, які займаються відвертим перекручуванням, щоб виправдати себе, можна було передбачити. А от те, що колеги не підтримують, що відсутня журналістська солідарність, це дуже і дуже турбує.

 

2. Абсолютно не було.

 

3. Цілком можливо, що матеріали, які знімали російські журналісти, не подобаються нинішній владі. Ну і що? Ми що, повертаємося до часів, коли кожен журналістський матеріал підганятиметься під волю влади? Саме питання – з лексикону авторитарної держави. Бо в демократичній державі цілком нормальною є діяльність журналістів, яка суперечить волі тієї чи іншої владної еліти.

 

 

– На цю проблему треба дивитися з двох боків. З бюрократичної точки зору, російська знімальна група порушила певні норми для роботи в Україні. Наприклад, коли ми працювали в Росії, то, зазвичай, під час інтерв’ю з офіційними особами від нас завжди вимагалася акредитація російського МЗС. Але ми всі розуміємо, що журналісти вільні люди і вони можуть знімати що хочуть і як хочуть.

 

Так само в Україні працює багато іноземних журналістів без акредитації в МЗС. Дуже багато іноземних стрингерів приїздять в Україну, багато журналістів пишуть для іноземних видань матеріали, і ніхто не акредитується. Очевидно, МЗС вирішило якось почати боротися (хоч це не оптимальний шлях боротьби) з тими журналістами, яких використовують в інформаційній війні проти України. Росія уже досить давно веде свою інформаційну кампанію. Сюжети російських журналістів часто є абсолютно тенденційними, неправдивими і подаються з перекручуваннями. В цьому плані можна придиратися до цих матеріалів, але ми не знаємо, що в кінці кінців хотіли сказати журналісти. Програма не вийшла як така.

 

Якщо МЗС вважає, що журналісти ведуть інформаційну війну проти України, що її оббріхують, воно повинно через відповідні структури подавати до суду. І журналісти знатимуть: якщо вони приїдуть в Україну, їм доведеться відповідати за українським законодавством. Або МЗС повинно сприяти тим людям, які вважають, що їх оббрехали. Я припускаю, наприклад, що УПЦКП могла вважати себе тут постраждалою, хоч, повторюся, матеріал в ефір не вийшов. Але якби це сталося, то церква має подавати до суду, а МЗС – її підтримувати. Якщо справді журналісти говорять неправду, не тільки з акредитацією треба питання вирішувати, але й закривати корпункти, наприклад. Оскільки в такому разі вони ведуть відверту кампанію проти держави Україна, їх використовують політики. Але все має вирішувати суд.

 

 

1-2. Такі речі треба коментувати з правової точки зору. Якщо ми погодимося з логікою, що іноземні журналісти можуть працювати в Україні не тільки маючи акредитацію МЗС, але й як представники іноземних юридичних осіб, про що є відповідні пункти у законодавстві, тоді можна говорити, що дії української митниці є очевидним перебільшенням повноважень, а дії українського МЗС є кричущим прикладом захисту честі мундиру. Або ми погодимося з логікою МЗС, що іноземний журналіст не може працювати без акредитації, але, мені здається, не українська митниця має вирішувати питання акредитації чи неакредитації журналістів. Але ми розуміємо, що величезна кількість журналістів приїздять в Україну, працюють тут без акредитації МЗС, бо, на щастя, тут (на відміну від Росії) цим журналістам, особливо з країн ЄС та США, не потрібна віза, і їм не потрібно клопотати про акредитацію, яка у російському випадку є передумовою отримання російської візи. Я жодного разу не чув, щоб матеріали або плівки цих журналістів вилучалися. В цій ситуації ідеологічний підтекст є абсолютно очевидним і, на жаль, доводиться погоджуватися з логікою московського мера Юрія Лужкова, що це продовження боротьби, яку веде з ним українська держава – спочатку не погоджуючись із його провокаційними заявами у Криму, а тепер перешкоджаючи створенню журналістського матеріалу на телеканалі, який належить московський мерії.

 

Але я хотів би сказати про інше. Мені здається, що українські чиновники, які ось так «топорно» діють, забувають, що є ще й українські журналісти, яким працювати в Росії, яким знімати там матеріали, яким і без цього не так просто отримувати відповідні акредитації в російському МЗС. Одного разу я очікував такої акредитації протягом семи місяців, а мої колеги з Польщі – ще й довше.

 

Мені завжди здавалося, що завданням держави, зокрема МЗС України, є полегшення нашої роботи, а не створення таких ситуацій, за яких протилежна сторона має адекватно відповідати, вилучаючи плівки вже в наших журналістів і не допускаючи наших журналістів до роботи в Росії. Хочу нагадати, що свого часу, коли відбулося побиття трьох російських підлітків у Варшаві незрозумілими кримінальними елементами, наступного ж тижня в Росії було побито двох польських дипломатів та одного польського журналіста. І тому якщо завтра в Росії буде затримано когось із українських журналістів і в нього під тим чи іншим приводом буде вилучено знімальні матеріали, він точно знатиме, кого в цьому звинувачувати – керівництво української митниці і представників МЗС.

 

3. Українська сторона ніяк не має втручатися у зміст матеріалів, що виходять на телевізійних каналах інших країн. Бо це є кричущим прикладом цензури і нерозуміння того, як розвиваються засоби масової інформації в сучасному світі. Будь-який російський телеканал може передавати про Україну будь-що, що він вважатиме за потрібне. Будь-що говорити про українських політиків, від президента до останнього депутата Верховної Ради. Як і будь-який український засіб масової інформації. Якщо їм щось не подобається, вони мають звертатися до однієї єдиної інстанції – до суду. І нехай він вирішує, чи мало місце в тому чи іншому матеріалі перекручення інформації. Оцінки політичних діячів чи якихось дій – це святе право журналіста. Якщо Україна бажає бути цивілізованою державою, членом Європейського та євроатлантичного союзів, а не жалюгідною карикатурою на державу Муссоліні, тоді вона має просто ніяк не діяти.

1-2. Всякое задержание журналиста – это ЧП. Тем более когда изымаются кассеты. Для этого должны быть очень серьезные основания. У меня ощущение, что здесь таких оснований нет, и я не исключаю, что тут вмешалась политика. Во всем мире существует практика – журналисты аккредитуются при МИДе только в том случае, если они приезжают на длительный срок и в качестве постоянных корреспондентов. Но когда журналисты приезжают в краткосрочную командировку, обычно они не аккредитуются.

 

Я понимаю, что ситуация в украинском православии очень деликатная, но я против подобных методов. Я не исключаю и того, что репортаж, который готовили журналисты «ТВЦ», мог показаться и однобоким, и политически «заряженным», особенно учитывая, что это канал московской мэрии, за содержанием которого очень пристально смотрят приближенные Лужкова. А отношение Лужкова к Украине общеизвестно. Но все равно это не совсем правильные методы обращения с журналистами.

 

3. Цивилизованное государство должно уважать независимость СМИ. Если журналисты передёргивают, работаю нечестно, это должно оставаться на их совести. Не царское это дело, как говорится, вмешиваться в их работу. Существуют, в конце концов, суды. Можно потребовать опровержения, защиты чести, достоинства, деловой репутации. Можно выступить с собственным опровержением, в конце концов. Но задерживать, изымать кассеты, бороться с журналистами, пусть даже есть основания ожидать от них недобросовестности, заангажированности – действовать полицейскими методами глупо.

 

Небольшой штрих. Я путешественник с довольно большим стажем, и я знаю, что такое «зеленый коридор» на таможне. Единственная страна, где все равно у всех досматривают багаж, – это Украина. Даже в Москве удалось побороть такое отношение. Это к вопросу о пути в Европу и приобщении к европейским стандартам.

 

 

1-2. Сам факт вилучення касет коментувати важко, оскільки мені не відомо, чим саме митниця аргументувала такі дії. Все, що мені доводиться читати, – лише інтерпретація журналістів. Якщо матеріали на цих касетах розпалюють, зокрема, релігійну ворожнечу, або на них містяться інші протизаконні речі, то митниця могла реагувати, але не для того щоб вилучити взагалі, а щоби передати на експертизу, при цьому процесуально оформивши цю дію. Тобто вилучення касет можливе, але у передбачених законом випадках і з дотриманням процедури.

 

Твердження МЗС щодо акредитації є безпідставним, тому що акредитація – це не дозвіл журналісту здійснювати свою професій діяльність, а лише покращення його становища порівняно з неакредитованим журналістом. Тобто, акредитований журналіст, згідно з чинним законодавством, має більше можливостей отримувати інформацію. Відсутність акредитації не дає підстав для заборони здійснювати журналістську діяльність.

 

3. Відповідно до Конституції України, підозри – це тільки підозри, і ніхто не може бути звинуваченим у злочині до вироку суду. У даному випадку, фактично, має місце презумпція винності журналістів. Це дуже загрозлива тенденція, оскільки так можна просто скасувати свободу слова через те, що завтра хтось щось може сказати. Якщо безпосередньо на касеті не зафіксовано порушення законодавства – розпалення релігійної ворожнечі як приклад, якщо тільки у майбутньому хтось із російських журналістів використовуватиме матеріал, то такі дії з боку України фактично є порушенням права на свободу слова, яке передбачено і Європейською конвенцією, а не тільки українським законодавством.

 

У нас взагалі заборонено перевіряти інформацію. Цензура – це і є, власне, перевірка з боку органів влади інформації перед її розповсюдженням.

 

 

1-3. Я, в принципі, не знаю прецедентів, коли знімальні групи виїздили на одноразові сюжети і мали б акредитуватися. З іншого боку, ми не знаємо і половини того, що, власне, знімалося. Можливо, справді служби побачили в тому заготовку якоїсь масштабної провокації і вчинили превентивну дію, аби ця провокація не розгорнулася. Але треба вміти грати дзеркально. Треба вміти давати відповідь медійну, а не адміністративну. Якщо дуель на рапірах, то на рапірах, але якщо електрошок почати застосовувати… Хоч насправді зарядженість російських медіа на інформаційну війну з Україною просто жахає, от у чому проблема. Коли ми говоримо про неадекватні дії спецслужб, то ми повинні розуміти, що всі російські медіа консолідовані на медіавійну з Україною. Тож у цьому випадку є хоч якісь виправдання. Адже до німецьких чи інших телеканалів таких дій ми не бачимо.

 

 

В’ячеслав Якубенко, медіаюрист:

1-3. На мою думку, у цьому інциденті політики більше, ніж права. Дійсно, контрольований урядом Москви канал «ТВ Центр» відомий не просто ворожим ставленням до всього українського, а й масовим поширенням відвертої дезінформації про нашу країну. З точки зору інформаційної безпеки, така діяльність становить для нас суттєву загрозу. Але можна було би знайти адекватніші заходи для протидії: дифамаційні позови в російські суди з боку конкретних українських юридичних чи фізичних осіб, роз’яснювальна робота українського посольства чи навіть створення спеціального супутникового каналу з мовленням російською мовою на територію РФ, оскільки росіянам нині досить важко отримати об’єктивну інформацію про події в Україні.

 

В цьому ж випадку Україна вибірково використала законодавство, але навіть це не змогла більш-менш логічно обґрунтувати. Посилання МЗС на відсутність акредитації в Україні явно притягнуте за вуха. Адже стаття 69 закону «Про телебачення і радіомовлення» прямо говорить, що представники зарубіжних телерадіоорганізацій, не акредитовані в Україні, теж можуть працювати на нашій території – як співробітники іноземних юридичних осіб.

 

Для обґрунтування дій українських митників, слід було би посилатися, скажімо, на Митний кодекс, який зобов’язує митницю не допускати перевезення через митний кордон відеоматеріалів, що пропагують війну, жорстокість, порнографію, расову, етнічну або релігійну ворожнечу, закликають до насильницького повалення конституційного ладу в Україні. Наші митники могли би «позичити» відзняті матеріали на тиждень-два саме для того, щоб переконатися, що там немає порнографії. А якщо ще й відправити касети на експертизу в Комісію з питань захисту суспільної моралі – так і на місяць...

 

Або ж існує видана 1994 року Інструкція Держкомтаємниці та Держмиткому №99/252 «Про порядок переміщення через державний кордон України текстових, аудіо- та аудіовізуальних матеріалів». Відповідно до п. 2 цього нормативного акту, призначені до вивезення за кордон аудіовізуальні матеріали повинні супроводжуватися документами встановленого зразка – тобто підтвердженням, що касети не містять державної таємниці.

 

Якби українська сторона послалася на ці чи подібні документи, лишилося би тільки пояснити, чому вони не застосовуються до громадян України, які перевозять домашнє відео, або до українських журналістів.

 

 

– Приятно, что «Детектор медіа» наконец-то обратила на это внимание, потому что я давно уже задаюсь вопросом по поводу первого инцидента с российскими журналистами, случившегося недели три назад, когда в Харькове с ними творили откровенный беспредел. И почти никто из украинских СМИ на это не обратил внимание. А наша власть действует по принципу: раз можно, значит продолжаем. Вот и произошел новый инцидент с «ТВЦ».

 

В Харькове съемочная группа РТР, программа «Вести», снимала сюжет о попытке установить в Харькове мемориальную доску Йосипу Слипому. Записали интервью заведующей литературного музея госпожой Резниченко, и вскоре к ним в гостиничный номер пожаловали сотрудники СБУ для проведения беседы. Когда эта группа на автомобиле покидала пределы Украины, на таможне они были подвергнуты обыску и у них изъяли все видеоматериалы. При этом можно было бы строить различные догадки, но госпожа Резниченко на местном телевидении признала, что именно она обратилась в СБУ, поскольку ей не понравились вопросы, которые задавали журналисты. Она побоялась, что Харьков и ее лично представят нацистами. Самое интересное, что такие запросы удовлетворяются. На мой взгляд, это вопиющий случай, и вся украинская пресса должна обратить на это внимание. Если наши спецслужбы отрабатывают такие приемы на иностранных журналистах, то я уверен: если это будет безнаказанно, их перенесут на украинские СМИ.

 

И этот случай с небольшими отличиями повторился с журналистами «ТВЦ» и господином Широковым. Я сам давал им интервью для материала о 1020-летии крещения Руси. Я их консультировал по поводу того, с кем им можно было бы в Киеве пообщаться. Я не знаю в итоге, что он снял, но знаю, что в планы входило взять интервью у различных православных конфессий в Киеве. Изъятие кассет свидетельствует о том, что вновь кому-то не понравились вопросы и вновь была просьба к СБУ.

 

МЗС прокомментировало, что эти люди не имели аккредитации. Известно, что многие украинские журналисты летают в Москву без аккредитации. Но дело вовсе не в этом, а в том, что к изъятию кассет аккредитация не имеет никакого отношения. Также могли приехать частные люди и сделать любительскую съемку. На каком основании у них будут изымать кассеты? Получается, так могут поступить с любым иностранным туристом?

 

По словам российских журналистов, никто при изъятии кассет не упоминал об аккредитации. Таможенники сослались на старый, давно не действующий на практике пункт о том, что все информационные носители должны декларироваться и могут быть проверены таможенной службой. Если слепо следовать этому пункту, получается, что каждый человек со своим частным видео, диском, флешкой может быть остановлен. Этот носитель могут спокойно отобрать и сказать: «Вернем через три недели». Понятно, что об этом пункте вспомнили совершенно не случайно. Этим пунктом решили ограничить свободу слова российских СМИ в Украине. Долг каждого из нас, особенно соратников по цеху, вступиться и поднять тревогу по поводу того, что все это совершается в нашем государстве, которое как бы считается демократичным.

 

3. Те, кто составляет власть, – люди временные. Скажем, если бы Леонид Кучма позволял себе такое с американскими журналистами, то понятно, какими бы санкциями это закончилось. Мало кто помнит, что США едва не довели дело до международного скандала, когда на границе Украины задержали американского издателя Джеда Сандена. Вопрос решался на уровне вице-президента. Россия не столь агрессивна по отношению к своим соседям, но ее все время толкают на симметричные меры. Власть должна отстаивать свои интересы обычным способом – есть открытые эфиры и в Украине, и в России, в конце концов.