Інтуїтивно кожен журналіст та інший працівник «публіцистичного пера» розуміє, що інформація є повсюди. Знайти її можна сьогодні і в інтернет, і в повідомленнях інших ЗМІ, і від людей різного соціального, професійного рівня. Також зрозуміло, що право на інформацію ніхто у нас не забере, воно гарантоване Конституцією. Хоча обмежити його можна, і така можливість передбачена як вітчизняним, так і міжнародним законодавством. Виникають логічні запитання: а чи встановлено в Україні якісь обмеження для джерел інформації і чи будь-яке джерело може використовувати журналіст?

 

Сьогодні Закон України «Про інформацію» передбачає, що джерелами інформації є передбачені або встановлені Законом носії інформації: документи та інші носії, а також повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи. Під інформацією Закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Тому варто звернути увагу на дві характеристики джерел інформації, – документованість та публічна оголошеність певних відомостей. Перша ознака пов’язана з тим, що інформація є нематеріальним об’єктом, який стає зрозумілим і сприймається лише через матеріальний об’єкт – носій інформації, тобто через різного виду документи, інші носії інформації.

 

Документ – це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві. Тобто, говорити про певний носій інформації як документ можна лише тоді, коли його існування й ознаки передбачені законом. У такому випадку журналіст при підготовці своїх матеріалів може використовувати, наприклад, нормативно-правові акти, договори (угоди), письмові заяви, звернення тощо. Серед зазначеного масиву джерел інформації найбільш корисними будуть офіційні документи органів державної влади (підготовка проекту закону «Про доступ до публічної інформації» була ініційована Мін’юстом у березні цього року), перевіряти достовірність яких за законодавством не є необхідним.

 

Залежно від виду інформації українське законодавство визначає різні джерела відповідних відомостей. Так, наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає основними джерелами екологічної інформації:

- дані моніторингу довкілля,

- кадастри природних ресурсів,

- реєстри,

- автоматизовані бази даних,

- архіви,

- довідки, що видаються уповноваженими на те органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими посадовими особами.

 

Закон України «Про інформаційні агентства» визначає, що продукція інформаційного агентства – це матеріалізований результат його діяльності, призначений для розповсюдження з метою задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб, держави. При цьому, основними видами продукції інформаційних агентств є: електронна, друкована, фото-, кіно-, аудіо- та відеопродукція. Зазначену продукцію інформаційних агентств також можна вважати корисним для журналіста джерелом інформації.

 

Цікавим на сьогодні є питання: а чи має електронний документ силу паперового? Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» «відповідає»: електронний документ – документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. Зазначеним законом встановлено, що обов’язковий реквізит електронного документа – це обов’язкові дані в електронному документі, без яких він не може бути підставою для його обліку і не матиме юридичної сили. А електронний підпис є обов’язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувача електронного документа іншими суб’єктами електронного документообігу. На сьогодні масив обігу електронних документів збільшується у міждержавних відносинах, але не досить активно (суб’єктивна точка зору автора) впроваджується у діловий обіг України. Хоча усі необхідні правові підстави для цього існують.

 

Рівноправність такого джерела інформації, як електронний документ, із іншими джерелами інформації підтверджується положеннями Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг»: «Юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму».

 

Хоча журналістові варто знати, що електронний документ не може бути застосовано як оригінал, тобто він не матиме силу паперового документа, якщо, приміром, ідеться про свідоцтво щодо права на спадщину. Або якщо йдеться про документ, який, відповідно до законодавства, може бути створений лише в одному оригінальному примірнику (звісно, крім випадків існування централізованого сховища оригіналів електронних документів, наприклад, номерних бланків тощо); а також в інших випадках, передбачених законом.

 

Іншими, крім документів, джерелами інформації можуть бути бібліотечні інформаційні ресурси, ресурси архівів, відомості з інтернету тощо. Більшість інформації, що міститься у таких джерелах (особливо з інтернету), потребує перевірки на достовірність.

 

Цікавим для журналіста є правове регулювання щодо використання повідомлень засобів масової інформації або публічних виступів. Тут варто знати, що, за чинним законодавством і відповідно до судової практики в Україні, використання матеріалів іншого офіційно зареєстрованого ЗМІ з посиланням на нього фактично завжди є «гарантією» від можливої відповідальності у випадку, коли, наприклад, така інформація є недостовірною. Інша справа з використанням такого джерела, як сайт в інтернеті. У такому випадку зміст інформації рекомендуємо перевіряти через наступні причини:

1) офіційної обов’язкової державної реєстрації інтернет-ресурсів на сьогодні немає. Тому у випадку судового розгляду, скажімо, справи про захист честі, гідності, ділової репутації, відповідачем буде той, хто поширив неперевірену інформацію навіть із посиланням на інтернет-сайт. Відповідальності можна уникнути лише якщо такий сайт є офіційним державним інформаційним джерелом;

2) намагання журналіста знайти власника інтернет-сайту і поширювача інформації (скажімо, для залучення його в судовий процес у якості належного відповідача) на практиці є довготривалим і переважно малоефективним процесом.

 

Ще один момент «джерельного права» – це отримання інформації з публічних виступів. Причому, на погляд автора, публічність може полягати навіть у розповсюдженні інформації хоча б одній людині, наприклад, у процесі такого важливого механізму журналістської роботи, як інтерв’ю. З цього приводу написано вже багато. Зрозуміло, що засоби фіксації інформації від такого джерела можуть бути різними (письмовими, аудіо-, відео-), однак важливою рекомендацією є погодження такого засобу з особою, в якої беруть інтерв’ю. Доцільно погодити з подібним джерелом інформації й остаточний матеріал, який підготовлений у результаті інтерв’ю. Звичайно, не треба погоджувати засоби фіксації інформації у випадках, коли відбувається публічна прес-конференція, масовий захід тощо.

 

Це лише загальні рекомендації щодо джерел інформації, які використовуються журналістом. Варто пам’ятати, що переважній більшості журналістів та інших працівників медійної сфері дозволено все, що не заборонено законом. Однак усе дозволене варто використовувати розумно, аби не відволікатися у майбутньому на «нейтралізацію» негативних результатів своїх поспішних рішень.