Отримання журналістами (та й будь-якими громадянами) інформації від державних органів влади, організацій та установ – одна з найбільших проблем українського суспільства та медійної сфери. Чи не кожен журналіст стикався у своїй практиці з опором, який чинять представники державних органів, коли їх просять надати певну інформацію. Нещодавня історія, коли «ТК» зуміла отримати відповіді від керівника Донецької ОДТРК, лише звернувшись по допомогу до Держтелерадіо, ілюструє серйозність цієї проблеми. Юрист Інституту Медіа Права Ігор Розкладай розповідає, які права на доступ до інформації має журналіст, і як правильно складати інформаційні запити до державних органів.  

 

Кожна людина щодня і щохвилини отримує інформацію – це новини, прогнози погоди, спілкування з рідними, колегами, читання книжок і гортання веб-сайтів – така її сутність, адже поки існує мозок, він має щось «перетравлювати». Тож природно, що Конституція України та й багатьох інших держав відображають конституційне право на інформацію. Стаття 34 Конституції закріплює право людини вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

 

Таке право обмежується виключно:

 

1)                  в інтересах національної безпеки,

2)                  територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам,

3)                  для охорони здоров'я населення,

4)                  для захисту репутації або прав інших людей,

5)                  для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно,

6)                  або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

 

Щоправда, останні ці обмеження також не є абсолютними, адже репутація й авторитет залежать більшою мірою від поведінки осіб. Поширення конфіденційної інформації припустиме, якщо ця інформація становий реальний інтерес для суспільства і її приховування може порушити права інших людей.

 

Слід навести ще один аргумент, чому право на інформацію є одним із найважливіших прав людини: держава – це організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує й організовує – за допомогою правових норм – спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян.

 

Фактично ми говоримо про суспільний договір, за яким людність, що мешкає на певній території, доручає своїй частині функції з організації існування і взаємодії населення. За те, що ця (менша) частина займається управлінням державою, решта оплачує їх послуги – це і є наші податки. Але в будь-якому договорі є права й обов’язки. Якщо сторона має право, то має й обов’язки, і навпаки. Якщо громадянин сплачує податки, він має незаперечне право ЗНАТИ, як були витрачені його кошти і як їх планують витрачати в майбутньому. Те ж саме стосується решти договірних відносин – писаних чи неписаних. Сторона договору має право знати, з ким вона укладає договір і як, у результаті, були витрачені її кошти.

 

Вас може здивувати такий відхід від теми, але це прямо стосується навіть тих, хто на перший погляд не укладає жодних договорів. Дивлячись телевізор чи читаючи газету, ви вже фактично укладаєте договір – даєте згоду на те, що ви витрачаєте свій час на перегляд програм (газет), що пропонуються тією чи іншою станцією (видавцем), отримуючи певну інформацію у вигляді новин, передач, кінофільмів і на додаток – рекламу, за рахунок якої переважно і виживає більшість наших медій. Погоджуючись, ви отримуєте інформацію, проте ця інформація не є чистою – такою, як вона була би, якби ви побачили її самостійно. Інформація проходить крізь погляд журналіста, оператора, режисера, купи редакторів і почасти власника. Волею-неволею, але інформація буде змінюватися. І добре, якщо ці зміни викликані зміною стилістики викладеної інформації і прибиранням «мотлоху». Ще краще, якщо журналіст є професіоналом і забезпечує розмаїття думок і поглядів.

 

Звісно, що в ідеалі ЗМІ намагається завоювати якомога ширшу аудиторію, і що більша її частка, то більше реклами, котра, до того ж, дорожчає, а значить тим більше заробляє саме ЗМІ. В ідеалі, певно, ЗМІ мали би змагатися за більш якісний продукт: чесні й актуальні новини, цікаві фільми і передачі. Проте, в медіа-просторі часто-густо переважають інтереси певних небідних осіб або компаній (а то і деяких держав), – вони часто і є засновниками таких ЗМІ. Мета такого володіння очевидна – просунути свій товар, зробити піар для своїх сил, у т.ч. політичних, нав’язати вам своє бачення певного явища чи проблеми, адже це теж має свою вигоду.

 

Звісно, будь-яка дія викликає протидію, в нашому випадку така протидія може реалізовуватися через «фільтри», першим із яких буде право на отримання інформації про реальних власників (головних редакторів) такого ЗМІ. Реалізація цього права можлива щонайменше у два способи через законодавче закріплення норм, які би зобов’язували власників «розкриватися», а органи контролю примусово розкривати власників, а з іншого буку – право громадян безпосередньо запитувати про таких осіб.

 

Якщо перше реалізувати досить складно – медіа-спільнота не перший рік намагається встановити прозорі й дієві правила щодо прозорості медіа-власності і медіа-концентрації, то друге безперечно є реальнішим.

 

Зазирнемо в закон «Про інформацію». Стаття 5 говорить, що одними з основних принципів інформаційних відносин є гарантованість права на інформацію, відкритість, доступність інформації та свобода її обміну, її повнота і точність.

 

Доповнюючи її, стаття 6 констатує, що головним напрямами і способами державної інформаційної політики є забезпечення доступу громадян до інформації. Таке право забезпечується обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення (ст.10)

 

Громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документу, незалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні, крім випадків обмеження доступу, передбачених законом про інформацію (ст.32)

 

Якщо ви вирішили отримати інформацію, ви маєте скласти інформаційний запит – документ, що складається з вимогою надати письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб із окремих питань, незалежно від того, чи стосується ця інформація його особисто, чи ні (окрім випадків обмеження доступу).

 

Складається такий запит у довільній формі, проте він мусить мати декілька обов’язкових реквізитів:

1)                             прізвище, ім'я та по батькові запитувача,

2)                             документ, письмова або усна інформація, що його цікавить,

3)                             та адреса, за якою він бажає одержати відповідь.

 

Зверніть увагу на те, що вимога надати в запиті адресу місця реєстрації чи проживання є протиправною.

 

Порада. В кінці запиту слід робити приписку такого змісту:

 

 

Хоча авторові невідома практика щодо застосування статті 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, проте психологічно це дисциплінує органи влади.

 

Після отримання вашого запиту орган державної влади має 10 днів, аби пересвідчитись, що він може надати вам відповідь. Можна сперечатися щодо доцільності такого великого строку, проте, вочевидь, орган має перевірити, чи стосується запит саме його діяльності або чи володіє він запитуваною інформацією. Орган влади має повідомити особу про можливість розгляду його запиту протягом цих же 10 днів (деякі органи відтягують до останнього і надсилають по проходженню цього строку).

 

Загальний строк задоволення запиту складає місяць із дня його подачі і може бути подовжений лише якщо запитуваний документ не може бути надано для ознайомлення у місячний термін (наприклад, вимагає архівного пошуку). При цьому про відстрочку, знову ж таки, повідомляють запитувача у письмовій формі.

 

Законом передбачено й можливість відмови у задоволенні запиту щодо доступу до офіційних документів, у якій має зазначатися мотивована підстава відмови (наприклад, дані становлять державну таємницю), посадова особа, яка відмовляє у задоволенні запиту, та дата.

 

У разі, якщо вам відмовили у наданні інформації або відстрочили її надання, або просто не надали жодної відповіді, як це, наприклад, практикує наша прокуратура, ви можете сміливо оскаржувати відмову до органу вищого рівня або якщо ви упевнені, що отримаєте ту саму відповідь, чи за відсутності такого – йти прямо до адміністративного суду, що, власне, і зробив Інститут Медіа Права. Щоправда, практика показує, що суд триває довго – не один рік, а тому не варто нехтувати іншими засобами захисту своїх прав, зокрема публічним розголосом відмови, висміюванням тощо – поведінка чиновників дуже часто схожа на поведінку дитини, що вкрала в бабусі варення…

 

Насамкінець хочу сказати, що Закон «Про інформацію» дійсно потребує кардинальної переробки, і сподіваюся, що Мін’юст, який є основним розробником закону, перед його написанням порадиться зі спеціалістами у сфері теорії держави і права та спеціалістами медійної сфери.