Одна іноземна компанія після прес-конференції, присвяченої відкриттю нового представництва, подарувала кожному запрошеному журналісту лептоп. Ще одна корейська компанія – виробник побутової техніки – роздала журналістам пилососи. Не дуже законослухняний продавець нерухомості запропонував журналістові, аби він відчепився й припинив цікавитись його діяльністю, квартиру за символічну ціну (журналіст відмовився). Популярний ведучий, що працював у прогнозі погоди, взяв участь  у рекламі йогуртів, не попередивши керівництво, і був відсторонений від ефіру. Заступник міністра влаштовував для журналістів прес-тури з п’янками (постраждали всі). Кандидат у депутати запропонував фотокореспонденту 4 тисячі доларів за появу свого фото на обкладинці; замість фото в газеті вийшла новина про новоспеченого хабарника, який у результаті не потрапив до Сейму.

 

Якось один відомий медіа-бізнесмен прийшов до відомого медіа-менеджера з пропозицією пролобіювати вигідні останньому зміни до медійного законодавства за 15 мільйонів доларів та посаду. Пропозиція була зроблена начебто від імені прем’єр-міністра, до якого медіа-бізнесмен був близький. Незважаючи на те, що згодом, після викривальної публікації в очолюваній медіа-менеджером газеті, суд не зміг довести причетності глави уряду до цієї історії, прем'єр подав у відставку.

 

Ці найяскравіші приклади корупційних скандалів, пов’язаних із польськими медіа, наводили 28 листопада представник міжнародного відділу новин «Ґазети Виборчої» Марчін Войцеховський, політичний репортер каналу TVN 24 Павел Плуска та репортер газети «Тиґоднік Повшехни» Міхал Олжевський. Останній, між іншим, зазначив, що за кільканадцять років роботи політичним репортером йому один раз намагались запропонувати хабар – конверт із грішми…

 

 

 

Міжнародний семінар «Корупція у ЗМІ: українські реалії та досвід Польщі», організований МГО «Інтерньюз-Україна» та Радою Європи у рамках реалізації Плану дій у сфері ЗМІ в Україні, можна було сміливо назвати: «українські та польські НЕреалії». Адже для українського вуха розповіді поляків про те, що у їхньому розумінні є «проблемою корупції у ЗМІ», звучать абсолютно нереально. Так само й польські медійники, слухаючи доповідь виконавчого директора Інституту Масової Інформації Вікторії Сюмар про теперішні масштаби джинси в українських ЗМІ, не могли приховати здивування. Їх дивує вже те, що українці вважають джинсу якимось окремим явищем, яке схильні оцінювати менш критично, ніж, наприклад, хабарництво в урядових структурах. Для поляків це – лише одна з форм корупції, з якою влада і суспільство борються послідовно, невпинно й результативно.

 

«Корупція у медіа Польщі є, але не має такого системного характеру, як в Україні», - каже Марчін Войцеховський. На його переконання, будь-яка форма корупції завдає значно менше шкоди, якщо витягти її на світло, позбавити секретності, корпоративності. Так сталося і з корупцією у польських медіа, коли сім років тому у «Ґазеті виборчій» з’явилась стаття під заголовком «Korupcja mediów» - про її масштаби, причини і перспективи. Вихід статті став відправною точкою і, видається, найбільшою подією в історії боротьби з цим явищем; колеги вихваляли її авторку Домініку Вєловєйську за правдивість і сміливість, а поза очі ганили за те, що вона розкрила «цехові секрети». На очах у небайдужого суспільства «слабкості» польських журналістів швидко стали непристойними і неприпустимими.

 

«Люди бояться давати і брати хабарі», - пояснив Павел Плуска. Поляки не «заморочуються» із означеннями джинси, а називають її просто хабарництвом, за яке передбачена кримінальна відповідальність. А ще у Польщі 12 років успішно працює рада з журналістської етики, до якої на громадських засадах входять найшанованіші польські медійники. Її рішення, які розсилаються у звичайних поштових конвертах, не мають юридичної сили, проте журналісти зазвичай зважають на думку «аксакалів». В Україні теж є комісія з журналістської етики; вона, як виявили учасники семінару, діє і навіть приймає якісь рішення, проте їх ніде не оприлюднюють. Якщо в Україні слова «мораль», «етика», «авторитет» викликають у багатьох саркастичну усмішку, - або ж їм протиставляють поняття «бізнес», «корпоративна етика», «ділові інтереси», - то в Польщі недотримання норм професійної етики ставить журналіста поза ринком і професією.

 

На слова ведучого 5 каналу Єгора Соболєва, який, розповідаючи про журналістську ініціативу «Не продаємося!», порівняв продажність колег із проституцією, болісно відреагував Міхал Олжевський: «Це порівняння занадто гостре!». Він, мовляв, сам пам’ятає, як колись малозабезпечені польські журналісти, отримуючи на місяць еквівалент теперішніх 100 гривень, були вдячні за даровані каструльки з їжею, які рятували їх від голоду... Довелося пояснювати гостю, що люди, які організовують та забезпечують вихід замовних сюжетів на всеукраїнських телеканалах, заробляють чимало і отримують компенсацію точно не в каструльках.

 

 

 

На жаль, мусимо констатувати, що на більшість описаних польськими гостями випадків корупції в Україні дивилися б крізь пальці. Численні презенти, оплачені прес-тури з готелями й ресторанами, вечірки та інші «знаки уваги», за які журналісти згодом розплачуються позитивними акцентами у публікаціях,  тут вважають нормою. Якщо польський кодекс медійної етики забороняє журналістові випробовувати надані виробником дорогі речі, то в нас про колегу, якому після «тест-драйву» дістався у подарунок мобільний телефон, сказали б - «пощастило!».

 

Польським журналістам ще багато чого заборонено: вести політичну діяльність, мати власний бізнес, співпрацювати з іншими виданнями, надавати консультаційні чи піар-послуги, бути акціонерами комерційних компаній. Щоправда, деякі медіавласники винагороджують сумлінних журналістів акціями видань, у яких вони працюють. При цьому польські учасники семінару називали серйозною проблемою те, що «деякі журналісти не відмовляються приймати подарунки»... Зрештою, розповіді про польські «проблеми», які за українськими мірками є справжнім земним раєм, роздратували гостя з Одеси, редактора каналу «Здоров’я» Михайла Дейча: «Ви вже кілька годин говорите про Польщу, але ж у нас усе по-іншому! Це польський досвід, а ми живемо інакше, то де ж українські реалії?!»…

 

Насправді ж про те, як живемо ми, на семінарі говорили чимало. Проте порівнювати українську ситуацію з польською навряд чи коректно. У Польщі корупція у ЗМІ – нечасте й непоширене явище, виняток із правила, тоді як українське суспільство живе, сказати б, у системі корупційних координат. Особливо це стосується регіональних медіа, у яких, як неодноразово наголошували доповідачі з українського боку, джинса є необхідним засобом для виживання. Адже рекламний ринок у регіонах розвивається повільно, і тамтешнім медіа, на відміну від центральних, вкрай важко стати прибутковим бізнесом.

 

Учасники семінару з регіонів також нагадували, що, попри «цензуру пряника» (формулювання Вікторії Сюмар – на противагу «цензурі батога»), головною бідою для них залишається свавілля місцевої влади та бізнесу. І нарікали, що в Києві їх не чують, а їхніх негараздів не знають і не розуміють. Шеф-редактор херсонської газети «Вгору» Алла Тютюнник поділилася з колегами своїм «фірмовим» методом уникнення тиску з боку влади, яку видання часто критикує. Її рецепт: за жодних обставин не зустрічатися з особами, які прагнуть вплинути на політику видання, уникати навіть телефонних розмов, розглядаючи їхні звернення у письмовому вигляді. У Херсоні це працює, проте у невеликому місті чи селищі, де всі знають одне одного, - навряд. Польські гості пригадали, як у польській глибинці власник ресторану, розкритикованого на шпальтах місцевої газети, погрожував журналісту: «побачу – писка наб’ю!».  

 

Правосвідомість регіональних медійників також залишає бажати кращого. Згадуваний вище Михайло Дейч, змальовуючи ситуацію в одеських медіа, відзначив позитивну, на його думку, тенденцію: під час останньої виборчої кампанії всі політичні штаби старалися платити як за політичну рекламу, так і за новинні сюжети з виборчого фонду. (Так, між іншим: Закон України «Про рекламу» забороняє розміщення рекламних матеріалів у інформаційних програмах). Словом, якщо у Києві у медійній спільноті хоча б дискутують про проблему «джинси», то в регіонах ще не всі усвідомлюють, що публікація замовних матеріалів є порушенням етичних і правових норм. Тож боротьбу з корупцією у регіонах слід починати, певно, з просвітницької роботи.

 

 

 

«Необхідно говорити про корупцію відкрито!», - наголосив Марчін Войцеховський. Він також нагадав про один із ключових стандартів західних медіа: відокремлення маркетингового відділу від редакції. Сам Марчін не знає прізвища маркетинг-директора «Ґазети Виборчої» і каже, що так і треба. Лише так можна гарантувати, що журналісти працюватимуть професійно, не зважаючи на інтереси «партнерів», «рекламодавців» і «друзів», яких так нав’язливо сватають українським редакціям комерційні відділи.

 

Вікторія Сюмар перелічила головні завдання, що стоять перед державою, суспільством та медійною спільнотою на шляху до подолання корупції у медіа: роздержавлення ЗМІ, створення суспільного мовлення, забезпечення прозорості власності, створення дієвої комісії з журналістської етики. А поки що, за її словами, слід працювати з журналістами, переконуючи їх, що джинсою займатись не варто. Директор з правових питань «Інтерньюз-Україна» Павло Моісеєв додає: оскільки медіа стали бізнесом, пора всерйоз ставити питання про їх соціальну відповідальність саме як бізнесу. Вона має три складові: відповідальність перед працівниками («білі» зарплати, соціальні гарантії, дотримання редакційного статуту тощо); відповідальність перед споживачами (надання їм якісної інформації – що, власне, передбачає відсутність замовних матеріалів, які спотворюють картину дійсності); відповідальність перед партнерами. На думку пана Моісеєва, іноземний капітал, який сьогодні приходить в українські медіа, готовий до такої відповідальності й зацікавлений у тому, аби працювати за демократичними стандартами. Залишається вітчизняним власникам та менеджерам медіа дорости до такої готовності. До речі, Координатор Плану дій Ради Європи щодо ЗМІ для України Ізабелла Хруслінська у своїй вступній промові на початку семінару рекомендувала усім її учасникам прочитати статтю Наталії Лигачової  «Примусове дорослішання», в якій, на думку пані Ізабелли, дуже точно описана ситуація в українських медіа сьогодні.