Сюжет сучасного детектива (Гілберт Адер. Ключ від вежі). Об’єкт пошуку – старовинна картина європейського майстра з туманною атрибуцією. «Темна пляма» в біографії європейського артефакту – роки перебування у картинній галереї на краю світу… Таким краєм світу для автора детективу виявляється Львів і йдеться про Львівську картинну галерею – одне із найбільших мистецьких зібрань України. У фіналі цього детективного роману виявляється, що картина, як і шмат її української біографії, виявляється фальсифікатом.

 

Цілком очевидно, що роль України, як і сама згадка Львівської картинної галереї у тексті автора виникли напіввипадково, або інакше кажучи, її роль в даному сюжеті є суто службова: як вимога сюжету, що потребував не так невідомої країни (навряд чи можна в 21-му столітті говорити про невивчені моменти географії), але «невідома» в 21-му столітті – означає: країна, малоінтегрована в загальноєвропейський культурний контекст. Тобто не середньовічний край географії, але цілком сучасний край прозорої атрибуції.  Мені самій важко не погодитися з автором – дана згадка саме про Україну і правда є чудовою сюжетною знахідкою (врахуймо хоча б те, що це місце зовсім поруч із європейським кордоном – не треба далеко їхати): тобто поява саме України цілком виправдана усіма геополітичними обставинами, щоби обрати її в якості сюжетного ходу як таке собі місце, де «легко сховати кінці в воду».

 

Цьому прислужилася і мала відомість України – України, в якої немає програми популяризації своїх культурних здобутків поза межами країни, навіть програми підтримки перекладів української літератури іноземними мовами, країни, де занедбано туристичну індустрію і де слабко розроблено туристичні маршрути, зокрема й ознайомчі із культурною спадщиною, що зберігається на її території, натомість є усі ознаки посттоталітарної закритості її мистецьких та історичних архівів: все це провокує, з одного боку, гіперочікування, які притаманні археологові, що застиг перед нерозкопаним археологічним об’єктом. З другого боку – європеєць, який наважиться «почати розкопки української культури», стикнеться з алогічністю і хаосом. А саме: алогічністю української офіційної доктрини, корумпованістю української бюрократії (від високої політики і аж до чиновників найнижчого ступеню), що в свою чергу породжує документальний хаос та інфляцію моральних принципів (тобто неможливість вірити ані офіційним документам, ані офіційним заявам) – тобто всі ті прикмети, що притаманні епосі первісного накопичення капіталів у будь-якій країні. Все це дає підстави гадати, що в найближчому майбутньому, з випадкового місця дії сучасного детектива, «Україна» в європейському культурному коді позначатиме місце дії сучасного європейського містичного трилера: таке собі місто Н чи країна У, куди герой потрапляє «заблукавши», збившись із шляху, місце, де не діють закони цивілізації, а влада належить містичним силам або купці всемогутніх за місцевими масштабами маргіналів. Цілком допускаються варіації жанру: від містичного трилера до горора. Коротше, в України є зараз надто багато шансів стати в культурному кодуванні тим місцем, куди «переїде» замок Дракули після вступу Румунії до Євросоюзу, - якщо ідеться про казково-фантастичний різновид містичного жанру, або й таким собі центрально-європейським Твін Піксом – якщо ідеться про його зловісніший варіант.

 

У зв’язку із цим осмислення українською культурою цієї ситуації з середини зводяться, з одного боку, до поетизації «української містики», якщо вважати містикою – алогічність і таємничу закритість, бодай пов’язану із такими прозаїчними речами як високий рівень корупції та домінування формальних правил над здоровим глуздом, а з другого – до її інтерпретації. І поетизація, і інтерпретація «української містики» є тими важливими і можливими формами культурного діалогу, який веде нині українська культура з Європою.

 

Якщо говорити про поетизацію нашого «життя всередині містики», то тут важливо згадати Сергія Жадана і Любка Дереша. Обидва автори добре відомі як в Україні, так і в Німеччині. За кілька місяців має з’явитися німецький переклад книжки Жадана «Гімн демократичної молоді», успіх у Німеччині мала і попередня книжка автора «Депеш мод». Обидва твори в представленні України на Заході зробили (зроблять) те, що для Балкан зробив своїм кінематографом Емір Кустуріца, показавши «життя всередині карнавалу», людей, що живуть за законами карнавалу (бо інших законів в них немає), і те, що ці люди –  по-своєму прекрасні. Про український карнавал в маленькому периферійному містечку Мідні Буки пише і Любко Дереш в романах «Культ» та «Поклоніння ящірці» (обидва перекладено німецькою). Знаково, що дійовими особами, приміром, в «Культі» є не тільки мешканці Мідних Буків – вчитель і його учениця, а й Джиммі Гендрікс (+ величезний пласт музики 60-х), Хорхе Луїс Боргес і навіть Леонардо да Вінчі, тобто той загальносвітовий культурний шар, який відіграє неабияку роль в житті героїв роману, є надзвичайно значимої частиною їхніх діалогів та навіть відіграє маркувальну роль, поділяючи світ цих оспіваних в романі Мідних Буків на «своїх», які сприймають культурний код, та «всіх інших», для яких цей код виявляється чужим.

 

Інший спосіб культурної рефлексії – інтерпретація. Не секрет: найочікуванішою літературною подією цього року був роман Юрія Андруховича, надзвичайно знаного в Україні й дуже добре відомого в Німеччині. Новий роман Андруховича має назву «Таємниця» і написаний у формі інтерв’ю. Нагадаю, в зав’язці автор пояснює обраний жанр: прийшов до нього журналіст, почав розпитувати про життя, вони говорили кілька днів, і в цьому розлогому інтерв’ю автор не лише переказав все своє життя – це було знову, як і вся Андруховичева сповідальна проза (а «Таємниця» все-таки ближча до прози сповідальної, «щоденникової», такої як Андруховичеві «Центрально-східна ревізія» чи «Мала інтимна урбаністика», ніж художньої – тобто найвідоміші його романи «Рекреації», «Московіада», «Перверзія» чи «12 обручів»)… Тож як і вся сповідальна проза Андруховича «Таємниця» стала ще однією спробою осмислення, ще однією інтерпретацією авторського досвіду – світу і себе в цьому світі, місця і часу, країни і її реалій. Більше того, поява «Таємниці» -- книги інтерв’ю стала причиною воістину гоголівського вчинку: адже, як стверджує автор, він знищив свій художній твір, роман, який писав протягом останнього року в Берліні. Як зазначив сам Андрухович в авторському вступі до «Таємниці»: мовляв, в цих інтерв’ю я сказав «пряміше, легше, безпосередніше й естетично довершеніше» те, про що збирався написати у художній прозі. Важливий факт: якщо до цього адресатом сповідальної прози або есеїстики – міжжанровий кордон є надзвичайно розмитим – Андруховича був український читач, чи насамперед український читач, то інтерв’юером в романі «Таємниця» є німецький журналіст (Андрухович називає його ім’я – Егон Альт). Саме йому, німецькому інтерв’юерові, пояснює, інтерпретує своє життя Андрухович, і ця інтерпретація також стає й інтерпретацією української дійсності для європейського сприйняття. Чи не з цим пов’язана та прямота, легкість і безпосередність, про яку пише автор?

 

«Таємниця» провокує два висновки. Перший – поверховий: книга написана більше для європейського читача, ніж для українського. І це те в чому Андруховичеві дорікали в критичних матеріалах в Україні. Але є і другий висновок: книга написана саме для українського читача, якому пояснює, як саме і про що саме варто Україні говорити з Європою, з якими інтонаціями і акцентами. У будь-якім разі, ця інтерпретаторська роль йому дається природніше, можливо і тому, що він бачить і гостро відчуває брак «інтерпретації України» у європейському культурному просторі, де Україна лишається культурною таємницею (sic! «Таємниця» - перегук невипадковий), ідеальним простором для породження культурних містифікацій. Тобто саме те, з чого ми почали свою розмову.

 

Отже, ми приходимо до того, що є:

 

-  загальна ситуація «малоінтегрованості» (або недостатньої інтегрованості) України в тіло європейської культури.

 

І є

 

- процес культурної дифузії, який має певні якісні характеристики (умовно «поетизація» та «інтерпретація»), які ми щойно виокремили і назвали, спираючись на приклади сучасної української літератури.

 

Особисто в мене немає жодної претензії до якості цього процесу, зате є одна велика претензія до її кількості.

 

Живих культурних контактів «Україна – Європа» і спільних культурних проектів є надзвичайно мало.

 

Причина цього – ті перепони, що існують як на рівні офіційного Києва, так і, на жаль, офіційної Європи.

 

Як відомо цього року в Раді Європи (на 6-му засіданні Керівного комітету з питань культури Ради Європи, травень 2007) міністр культури і туризму України Юрій Богуцький представив Національний звіт про культурну політику в Україні, прокоментувавши цей факт на прес-конференції в Києві так: «Без звіту – ми лише спостерігачі європейських культурних програм. З ним – ми демонструємо свої наміри стати активними гравцями в європейській культурі».

 

Декларація є. Але звіт проаналізували європейські експерти, один із них директор Британської ради в Києві Террі Сенделл, одразу зауважив, що «сам офіційний документ  унаочнює дистанцію між тим, що робить українське Міністерство культури, і тим, що воно гадає, що робить».

 

Тобто з одного боку – є декларований намір України, і є характеристика цього наміру європейськими експертами з питань культурної політики. В зустрічному документі, що є аналізом українського звіту європейськими культурними експертами, звертає на себе увагу одне зауваження, що має пряме відношення до нашої сьогоднішньої розмови – цитую:

«В плані культурної політики Україна нагадує людину, що стоїть посеред ріки, причому одна її нога – в одному човні, а друга – в іншому». Мається на увазі, що один човен – це радянське минуле і російські впливи, другий – європейське майбутнє.

 

Експерти тактовно зазначають, що подібна еквілібристика є надзвичайно небезпечною для будь-якого організму, культурного зокрема. Проте, наголошують вони, жодна Рада Європи не може примусити Україну нарешті поставити обидві ноги в один човен.

 

На моє пряме запитання під час інтерв’ю для «Детектор медіа», чи переставить все-таки Україна обидві ноги в один човен і головне – в який саме, міністр культури України, відповів так:«Тут однозначно не можна сказати – чи в Європу, чи в інший бік… Справа в тому, що Україні сьогодні важко самостійно прийняти рішення. Я переконаний, що до сьогодні рішення, якою бути Україні, приймається не в Україні. Надто багато геополітичних інтересів має світ до української карти. Та й категоричне вирішення питання «в який човен?» одразу порушує питання розколу України».

 

Відтак позицію офіційного Києва можна назвати проєвропейською хіба що декларативно.

 

З цим фактом, що європейська інтеграція не є пріоритетом державною культурної політики, пов’язаний і факт відсутності гідних програм презентацій української культури за кордоном. Програми, яка би могла зробити значно інтенсивнішими процеси культурної дифузії.

 

Власне тут мені бачиться, що проблема полягає передовсім у відсутності пріоритетів і розуміння суті цих презентацій, ніж браку актуальних культурних явищ, які би могла Україна презентувати Європі. В свою чергу не-усвідомлення пріоритетності, важливості культурної дифузії «Україна – Європа» гальмує вироблення механізмів презентації і залучення професіоналів, які знають ЩО і ЯК зі своїх культурних могла би представити Україна за кордоном. І по-друге, я би все-таки говорила про корумпованість державних інституцій, через які здійснюється рух коштів на програми, ніж про брак коштів у державній скарбниці на культурні програми.

 

Катастрофічна поразка країни під час презентації програми «Україна – почесний гість Варшави» на Варшавському книжковому ярмарку в травні цього року, коли українські письменники, яких знають і люблять в Польщі, потрапили до Варшави не завдяки офіційній Україні, а на запрошення польської сторони: польський Інститут книжки був тією установою, яка запросила до Варшави українських літературних зірок першої величини – Юрія Андрухович, Сергія Жадан, Оксани Забужко, Тараса Прохасько, Любка Дереша та інших відомих і знаних в Польщі українських літераторів. Натомість українська сторона зосередилася на приїзді офіційної делегації на чолі із віце-прем’єр-міністром Дмитром Табачником та концерті, який складався здебільшого із фольклорних номерів, свідчать про повне нерозуміння офіційним Києвом суті подібних презентацій. Зазвичай програма почесний гість триває кілька місяців до і після ярмарку, і складається з цілої низки культурних заходів – театральних, мистецьких, літературних, для презентації яких сам ярмарок є лише приводом, а книжка – умовним концептом. Українська презентаційна програма обмежилася лише кількома днями самого ярмарку і виглядала блідо.

 

Висновок: за невизначеності офіційної політики, українській культурі доведеться пробивати «вікно в Європу» самотужки, «партизанськими тропами», покладаючись на окремі громадські культурні  ініціативи.

 

А от тут їй доведеться стикнутися з іншими перепонами. З перепонами, що їх диктує офіційна Європа, принаймні в частині своєї візової політики щодо України. Наведу лише два факти: