Воно, може, й смішно, але, виявляється, політична реклама впливає на свідомість українських громадян. Як стверджує Всеукраїнська соціологічна служба, очолювана Миколою Михальченком, проведене нею у першій половині вересня всеукраїнське опитування засвідчило: телевізійна передвиборна реклама вплинула на рішення третини (34,1%) виборців і виявилася найефективнішою з усіх різновидів реклами (на вибір 20,9% електорату вплинула політична реклама на радіо, на вибір 22,8% - вулична реклама). І хоча йдеться лише про попередній вибір (адже до голосування на момент дослідження залишалося понад два тижні, а дані Всеукраїнської соціологічної служби, бува, не відрізняються великою точністю :), але співвідношення величин, гадаю, зафіксоване вірно: на першому місці за ефективністю на цих виборах – саме телевізійна реклама.

Із цього, між іншим, випливає, що в Україні існує бодай відносна демократія, бо ж там, де демократія відсутня чи обмежена до рамок «керованої» або ж «суверенної», в принципі неможлива конкуренція телевізійної політичної реклами. Надто ж така конкуренція, коли ролики головної опозиційної сили – БЮТ – виявляються за силою впливу на аудиторію рівнозначними телерекламі головної урядової партії – Партії регіонів, що з певною мірою точності засвідчили соціологи.

Але, як на мене, цим список політичних чеснот передвиборної телереклами завершується. Принаймні, за кілька днів до голосування, коли агітація мала б бути у самому розпалі. Бо змістовно (та, власне, і за формою, яка могла б бути бодай трохи художньою) ця реклама навряд чи заслуговує на добре слово. І хоча приблизно по чверті опитаних соціологами поставили високі оцінки рекламним роликам БЮТ та ПР (всі інші партії та блоки тут дуже відстали), тішитися цим провідним політичним силам немає чого: ці дослідження радше фіксують невибагливість потенційних виборців, аніж майстерність авторів телереклами.

Звичайно, я не міг побачити всі ролики, але чи не єдиним відносним успіхом БЮТ мені видається той, у якому вкрай народний на вигляд персонаж, у якому, однак, відчувається фаховий актор, говорить: от нам розповідають, які були кризи за прем‘єрства Тимошенко – і бензинова, і м‘ясна, і цукрова... Та поверніть нам ті кризи, коли все було значно дешевше, аніж зараз, і заберіть собі теперішнє процвітання і стабілізацію!

Принаймні, тут маємо значно більш правдиву інформацію, ніж у численних роликах Партії регіонів, де міститься чимало статистичних даних та кривих, що засвідчують ніби-поліпшення-життя-вже-сьогодні. Особливо популярними ці ролики були у серпні й на початку вересня, коли роздрібні ціни стрімко зростали. Це дало підставу заступникові голови БЮТ Миколі Томенку зауважити, що йдеться або про відверте знущання із виборців, котрі живуть у реальному, а не примарному світі, або ці цифри взяті американськими політтехнологами ПР із «домашніх заготовок» для якоїсь іншої держави, а не України. І справді (візьму кілька цифр, що вони не використовуються у рекламі жодної політичної сили): середня ціна на пшеницю 3 класу на елеваторах складала в 2005 році 585 гривень за тонну, у 2006 році - 705-710 гривень за тонну, а зараз уряд визнає, що ціни, за якими укладаються внутрішні біржові угоди на продовольче зерно, перевищують рівень цін липня минулого року на пшеницю на 40-50%, тоді як власники ферм говорять, що купити тонну пшениці 3 класу дешевше, ніж за 1200 гривень не вдається. Воно й не дивно: у 2005 році в Україні було зібрано 38 млн. тонн, у 2006 отримали 34 млн. тонн, а цього року – лише 28 млн. тонн. Падіння, як бачимо, колосальне, і пояснити його (як це робить у численних телеінтерв‘ю прем‘єр Віктор Янукович) чи виключно погодою, чи достроковими виборами, чи станом справ на світовому ринку, чи навіть усім разом неможливо. Хто старший, пам‘ятає, як тодішні телекоментатори та оглядачі авторитетно пояснювали черговий неврожай в СРСР «підступами імперіалістів на світовій арені» і «складними погодними умовами», а не ідіотизмом державної політики...

Утім, я відволікся, хоча насправді не дуже: йдеться про те, що цілком реальна криза зернового господарства країни, зумовлена брутальними прорахунками (це найбільш м‘яке визначення) уряду не використовується у передвиборчих телероликах, ба більше (і головне!): фактично не впливає на настрої виборців, для багатьох із яких телереклама ПР, що засвідчили соціологи, – це чи не взірець досконалості й об‘єктивності...

На цьому тлі агресивно-наступальні (і значно більш далекі від істини, аніж будь у кого) ролики прогресивних соціалістів можуть зіграти в останні дні виборчої кампанії роль «чинника Х», який закине «нашу Наташу» до Верховної Ради. Звичайно, стилістика аудіовізуального ряду та рівень аргументації цих роликів дуже вже нагадує 1930-ті роки, коли одразу кілька великих вождів під червоними прапорами різного штибу змагалися за симпатії європейського і світового робітництва, але... Сприйняття телереклами – це річ значною мірою ірраціональна, особливо коли йдеться про політичну телерекламу. А до того ж у деяких регіонах соціально-економічний і культурний ґрунт ненабагато змінився у порівнянні з 30-ми роками, тож агітація прогресивних соціалістів там буде до вподоби.

Але в останньому випадку все зрозуміло. Як говорив філософ Мераб Мамардашвілі, така агітація – примітивно-марксистського штибу – якраз і розрахована на людей з маленьким словниковим запасом і дуже маленькими мізками. Подібна публіка наявна у будь-яких суспільствах, українське тут не виняток. Та сумно, що, схоже, майже вся передвиборча реклама якраз і розрахована або на таку категорію виборців, або на тих, хто впав у відчай і сподівається на ірраціональне диво. Пам‘ятаєте, який успіх колись мав телеперсонаж Льоня Голубков та білети МММ, які він рекламував? «ЭМ-эМ-эМ – нет проблем!» Щоправда, проблеми потім були. І неабиякі – у сотень тисяч вкладників «фінансової піраміди», які не могли повернути свої гроші, а керівник МММ Сергій Мавроді, закинутий вірними вкладниками у Державну думу Росії, все обіцяв своїм кредиторам близьке щастя й процвітання. Вже сьогодні. Ну, трохи потерпіть!..

Терплять і досі – хто дожив, бо надто багато там було наївного літнього люду.

Так от, чимало української передвиборної реклами побудовано якраз за тим принципом, за яким Льоня Голубков розповідав про своє щастя, яке він здобув завдяки МММ. А чи не абсолютною копією тодішньої реклами за стилістикою виглядає «регіонівський» ролик, у якому молода сім‘я заселяється у нову квартиру завдяки тому, що уряд організував для таких сімей пільгові кредити. І розмови, і мізансцени, і навіть персонажі – наче перенесені з московської реклами десятилітньої давнини. Що ж, як бачимо, «нет проблем» працює й нині для певної категорії електорату.

І хай я буду суб‘єктивним і надто вже причепливим до такого, можна сказати, достатньо примітивного телевізійного жанру, як політична реклама, до його творців та замовників, але чи не варто навіть тоді, коли, здається, всі засоби добрі для завоювання електорату, бути хоч трішки моральними? І чи не варто було  бодай одній політичній силі спробувати все ж таки відкинути геть прапор Льоні Голубкова і вийти до виборців з чесними, лаконічними і раціонально-інформативними виборчими роликами? Хоча, звичайно, виборці батьківщини фон Захер-Мазоха - люди специфічні, і їм нерідко подобається, коли їх відверто дурять...

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників