Гості програми: Дмитро Тарасюк, представник Нацради з питань телебачення та радіомовлення у Рівненській області; Андрій Шевченко, голова Комітету з питань свободи слова та інформації Верховної Ради 5-го скликання; Андрій Велесик, директор Рівненської державної телерадіокомпанії; Валентина Романюк, кореспондент радіо „Свобода”; Віталій Голубев, головний редактор видавничого дому „ОГО”; Світлана Стельмащук, прес-секретар голови Рівненської облради; Сергій Штурхецький, голова Рівненської незалежної медіа-профспілки; Володимир Миколайчук, кореспондент газети „ОГО”; Мирослав Семанів, депутат Рівненської облради; Віктор Матчук, голова Рівненської облдержадміністрації; Юрій Торгун, секретар Рівненської міськради; Ігор Чайка, журналіст, автор проекту „Обережно, „джинса”!”.

Ведучі програми: Олександр Курсик та Руслана Броновицька, телекомпанія „Рівне-1”.

Ведучий: Доброго вечора! Ми розпочинаємо ток-шоу „Свобода слова по-рівненськи”, яке відбувається в рамках спецпроекту Ігоря Чайки „Обережно, „джинса”!”. Сьогодні в студію ми запросили журналістів різних ЗМІ, політиків, а також представників обласної та міської влади.

Ведуча: І в студії також присутні: Андрій Шевченко, журналіст, голова Комітету з питань свободи слова та інформації у 5-му скликані, Віталій Голубєв, головний редактор видавничого дому „ОГО” і автор спецпроекту „Обережно, „джинса”!” Ігор Чайка.

Ведучий: Що таке „джинса” і що таке „Свобода слова по-рівненськи” ми будемо говорити у студії першого місцевого. Свобода слова – це пусті слова чи все ж таки проблиск демократії? Розпочинає свою роботу інтерактивне голосування. Запитання сьогодні звучать так: ЗМІ на Рівненщині – це четверта влада? Якщо так, то наш номер телефону 608-610. Якщо ви вважаєте, що ЗМІ на Рівненщині пусте місце, то телефонуйте 608-820. Якщо ви вважаєте, що ЗМІ є тільки засобом для агітації, то ваш телефон 608-630. Нагадую, що опитування не є репрезентативним, а лише показує активність наших глядачів.

Ведуча: Шановні друзі, „джинса” - поняття зрозуміле для самих журналістів, правильно? Але, напевно, навряд чи глядачі розуміють, що це таке. Чи добре це, чи погано, оскільки не розуміють, що таке «джинса». І все це пояснить нам автор проекту „Обережно, „джинса”!”, учасник і співведучий програми „Свобода слова по-рівненськи” Ігор Чайка. Прошу.

Ігор Чайка: Добрий вечір! Мені дуже приємно, що це вже третя програма, яка відбувається саме у Рівному. Адже частину минулорічного фільму „Свобода „джинси”? Український контекст...” ми також знімали тут у Рівному і це було присвячено як свободі слова, так і „джинсі”. Якщо дуже коротко, то «джинса» - це є ті замовні матеріали, які проплачуються, але подаються на шпальтах газетах, по телебаченню, по радіо, як звичайні журналістські матеріали. Це, на мою думку, і не тільки на мою думку, це є просто суцільний обман глядачів, обман слухачів, обман читачів.

Ведучий: Ви працювали у багатьох обласних центрах і зараз ми працюємо на території Рівного. На вашу думку, „джинса” є у кожному обласному центрі (я не кажу вже про загальнонаціональні ЗМІ)?

Ігор Чайка: Я вважаю, що „джинса” є тією чи іншою мірою у будь-якому обласному центрі, районному центрі України - на превеликий жаль. Хоча перший подібний ефір був у Чернігові і мої колеги добалакались до того, що у Чернігові „джинси” майже не має, майже вільна зона від „джинси”, чому я – вибачився - але не повірив.

Ведучий: На Вашу думку, через що вона є? Через що вона процвітає?

Ігор Чайка: Якщо дуже коротко, то якщо до 2004 року ми мали цензуру „темників”, то після 2004 року ми отримали цензуру грошей, цензуру тієї ж самої «джинси».

Ведучий: У студії присутній представник Нацради з питань телебачення та радіомовлення Дмитро Тарасюк Отже, пане Дмитро, хто контролює ЗМІ від того, щоб вони не подавали проплачену інформацію? Чи відповідають вони, чи переживають, чи бояться вони когось?

Дмитро Тарасюк: Ви маєте на увазі період передвиборної кампанії зараз?

Ведучий: Так.

Дмитро Тарасюк: Ну, в принципі, є законодавча база, яка регулює ці процеси. Це, передусім, Закон України „Про вибори народних депутатів”, який каже про те, що вся передвиборна реклама та агітація має розміщуватися в телеефірі і радіоефірі лише після того, як ця реклама проплачена. Те саме стосується й друкованих ЗМІ. Хто контролює? Ну, відповідно, ми контролюємо електронні ЗМІ – Нацрада з питань телебачення та радіомовлення, в обов’язки якої це входить, це прописано. І, в принципі, це контролює ЦВК. І є створена спеціальна робоча група в кількості 13 чоловік (так, Андрій, 13 чоловік?), яка теж відслідковує ці процеси в усіх ЗМІ.

Ведучий: Пан Ігор запевняє, що „джинса” присутня в кожному обласному центрі, майже у кожному ЗМІ. Скільки таких фактів виявлено на території нашої області за цей рік, можливо за цей передвиборчий період?

Дмитро Тарасюк: Важко сказати, я, власне, не відслідковував.

Ведучий: Хоч один.

Дмитро Тарасюк: Але те, що вона присутня – то це поза всяким сумнівом. Рівне абсолютно не є винятком серед інших міст України і районних центрів.

Ведучий: То чому ЗМІ не караються, якщо є такі факти?

Дмитро Тарасюк: Ви вважаєте, що їх треба карати? Яким чином можна карати їх? Закривати?

Ведуча: Законодавчо має бути врегульовано. Є щось таке?

Дмитро Тарасюк: По-перше, давайте, знов-таки, звернемося до законодавчої бази: де прописано те, що за «джинсу» треба закривати газети, радіо чи телебачення? Таке ви зустрічали? Такого немає.

Ведуча: Штрафні санкції, наприклад.

Дмитро Тарасюк: Штрафні санкції застосовуються за інші порушення. Якщо мова йде про ті самі електронні ЗМІ, то коли йде порушення ліцензійних умов, порушення чинного законодавства, яке регламентує діяльність в галузі телебачення і радіомовлення, то тоді є санкції. Санкції зводяться до того, що за перше порушення виноситься попередження Нацради. Друге – це штрафні санкції. Третє – це позбавлення ліцензії. Але, знов-таки, Нацрада має право видавати ліцензії на право мовлення. Але забирати ці ліцензії вона має право лише через суд. Отака процедура.

Ведуча: Зрозуміло. А якщо таки джинса потрапляє в ефір чи на шпальти газет, це означає, що журналісти обдурюють своїх глядачів, слухачів і читачів.

Дмитро Тарасюк: А це вже на совісті журналістів, які працюють.

Ведуча: Ми, готуючись до сьогоднішньої програми, вийшли на вулиці нашого міста і запитали у глядачів, чи довіряють вони нашим рівненським журналістам? Будь ласка.

Синхрони:

- Напевно, довіряю. Як не довірять?

- Так. Довіряю. Чому? Тому, що, мені здається, дають інформацію об’єктивно і, саме головне, своєчасно.

- Довіряю на процентів 90. Деякі газети підчиняються одним босам. Деякі – другим. Є вплив все-таки.

- Хто платить, про того і пишуть. Правильно? Заплати той – той кращий. Заплатив хтось інший – той інший кращий.

- Один раз я давала інтерв’ю і показали по телевізору. Значить, точно довіряю. Тєм болєє, на ЖЕК жаловалась.

- Телебаченню, в принципі, довіряю, конєчно. Ну от не знаю – знайомих багато робить просто.

- Вони не завжди кажуть в дійсності так, як воно є. Як що приховують? Ото все. Всі їхні махінації, - ну не журналістів махінації, а нашої влади.

- Я деякі газети читаю – багато є неправди. Телебаченню більше довіряю.

- Надо при своем мнении быть, я считаю. Надо понемножку то оттуда брать информацию, то оттуда. И уже самому в суму все складывать и искать, где правда. А так, если верить всему...

- В принципі, довіряємо. Тому що ще такого не було, щоб ми зневірилися в журналістів рівненських.

Ведучий: Мікрофон в зал. Прошу, шановні колеги. Чому, на вашу думку, наші люди, мешканці нашого обласного центру довіряють чи не довіряють рівненським ЗМІ? Прошу.

Андрій Велесик: З вашого дозволу я хотів би відреагувати і продовжити попереднє ваше питання про покарання за „джинсу”. Так? Я думаю, що каральними методами ще жодним чином не вдалося врегулювати чи вирішити якусь проблему. Я більш ніж переконаний, що врегулювати питання джинси можна виключно виходячи з самого середовища журналістського. Коли буде несприйняття тих журналістів, які працюють в режимі „джинси” самим середовищем журналістів. І коли, я не знаю, можливо буде існувати така практика, як позбавлення журналістської ліцензії, якого на сьогодні, на жаль, ще немає такого поняття в Україні. Тоді кожен журналіст, який буде працювати в ЗМІ, буде дорожити, по-перше, свої ім’ям, іміджем. Тоді він сам не буде припускатися до використання, написання чи підготовки матеріалів за певні кошти. На сьогоднішньому етапі, як на мене, це питання може вирішувати робота певної групи, яка відповідальна за підготовку якихось програм. Скажімо, новини. Коли одна людина одноосібно вирішує, що має йти в ефір, звичайно, тут можна говорити про певні зловживання, про „джинсу” і так далі. Якщо тема матеріалу обговорюється за участю автора, головного редактора (в якій компанії яка структура), тоді, звичайно, шансів потрапити „джинсі” на екран знов значно менше. І, як на мене, головним має бути у підготовці того чи іншого матеріалу власне рішення журналіста зробити цей матеріал, а не спонукання до написання його цього матеріалу за кошти.

Ведуча: Професійна етика і совість журналіста.

Андрій Велесик: Так, звичайно.

Ведучий: Прошу, шановні колеги, в кого є відповідь на запитання: чому довіряють чи не довіряють мешканці нашого обласного центру нашим журналістам?

Володимир Миколайчук: Миколайчук Володимир, газета „ОГО”. Я вважаю, що репутацію, як і невинність, втрачають один раз. І якщо факт написання „джинси” хоча б раз був, то, по-перше, в нас дуже маленьке місто і людина, яка стикнулася з корисливим журналістом, вона розкаже про це колегам іншим і з ним ніхто справи вже більше не буде. Ну, і так само на підтвердження цього скажу, що мені подобається досвід ірландських і великобританських профспілок, які створили ліцензування. Якщо журналіст має ліцензію і допустив таку погрішність, то його просто позбавлять ліцензії на другий раз, якщо його зловлять. Тому він не зможе ніде більше працювати. Далеко, звичайно. Але, зважаючи на те, що в нас місто маленьке, тому і люди більше починають довіряти пресі, яка починає відстоювати їхні інтереси. Це, в першу чергу, захист інтересів людей. Якщо люди переконуються в цьому, вони знов-таки звертаються до журналістів. Дякую.

Ведучий: Дякую, прошу далі.

Сергій Штурхецький: Сергій Штурхецький, до сьогоднішнього дня був головою Рівненської незалежної медіа-профспілки. Чому до сьогоднішнього дня? Всіх вас вітаю з історичною подією, яка відбулася сьогодні, не в Рівному, але в Києві: Комітет Незалежної медіа-профспілки виключив - скасував рішення Київської незалежної медіа-профспілки і виключив з членів профспілки нещодавно прийняту - одного політика - Ганну Герман, відомого політика. І у звязку з цим, прийнято рішення таке, що в 7-денний термін (Андрію, це стосується і тебе, я вже цю заяву написав) усі кандидати в народні депутати – журналісти написали заяви про своє складання - призупинення на час виборчої кампанії своїх повноважень. Чому це дійсно важливо? Це важливо, бо ми ще не мали, якщо чесно, такого досвіду, ми варилися весь час в цій каші, політики завжди тиснуть і навіть намагаються просунутися в журналістське середовище. Багато хто з них козиряє якимись журналістськими посвідченнями, не знаю якими. В профспілці нашій таких людей немає і не буде. Це саме найперше. А те, що рівняни хочуть, то те вони й мають. Звиняйте, шановні рівняни. Якщо ви хочете цієї неправди, то ви її будете мати. Якщо не хочете – не купуйте газети і це буде найгірше покарання, але не для журналіста, тому що особливо і саму головну відповідальність за „джинсу” несе редактор. Можна говорити про те, в яких умовах він працює. Це одне. Мене більше цікавить, в яких умовах працює наш журналіст. Так от для того, щоб, як каже Володя, ми долучилися до міжнародної ліцензії, до дотримання етики, то потрібно спочатку нашого журналіста нормально нагодувати і дати нормальні умови праці. І дати конкурентну можливість обирати свою роботу. А після того...

Ведучий: Ще одна думка коротка і переходимо до наступного блоку.

Валентина Романюк: Я просто згадала - нагодувати слово мене наштовхнуло. Нещодавно було прийнято рішення Рівненської ради про скорочення журналістів у „7 днів” практично з усіх журналістських посад. А працювати, як пояснив мені редактор, вони будуть на гонорарній основі. Це нормально. Але я подивилася, який гонорар закладений на один номер. Гонорар на 16-сторінкову газету – 180 гривень. Відповідно, журналісти писатимуть джинсу. Або навіть не журналісти, які в цій газеті працюватимуть.

Андрій Шевченко: Я би хотів просто донести, як це відбувається в Києві. Насправді, „Рівне-1” показує, як киянам треба ставитися до цієї проблеми. Бо в Києві мовчать про „джинсу”. Це означає, що на всіх центральних телеканалах, йде жорстка установка, яка говорить, що ми показуємо Президента, ми показуємо Премєр-Міністра, а всіх інших ми показуємо в новинах за гроші. Щоб ми зрозуміли, про який порядок цифр йдеться, я можу назвати деякі цифри. Наприклад, сюжети у вечірніх новинах на одному з центральних телеканалах може коштувати 25 тисяч доларів. Гостьова студія, коли в новини прийде гість і буде розповідати якісь важливі політичні речі, може коштувати 70 тисяч доларів. Це означає, що один телеканал за тиждень може таким чином незаконно готівкою зібрати до мільйона доларів. Тобто, ми розуміємо, що наші благі наміри – з іншого боку, колосальні суми, які протистоять. І один дуже простий момент. Я би не казав, що законом не можна боротися. Насправді, це незаконно. Тому що в Законі „Про рекламу” чітко написано, що прихована реклама заборонена. І це злочин. Ті журналісти, які займаються „джинсою”, заказухою – вони злочинці. Це не просто ти заплатив за банку червоної ікри, відкрив, а там кабачкова ікра. Це набагато гірше. Це так само, як хворий приходить до лікаря, щоб йому вирвали зуб, а лікар, якому хтось всунув гроші, вирізає нирку. Оце те, що роблять журналісти, які займаються „джинсою”. І я просто впевнений, що від цього починається деградація професії. Ми почули, що мешканці Рівного, нібито довіряють мас-медіа. Дуже добре, що люди так кажуть. Але соціологія говорить, що рівень довіри до журналістики впав до 9%. Це жахлива цифра для нас, для нашої професії. Тому я впевнений, що це найбільша проблема, яка є в професії. І так само, як українська журналістика поборола цензуру, поборола „темники”, вона рано чи пізно поборить „джинсу”. Просто якщо все продається в цій країні, якщо депутати торгують своїми мандатами, міністри – якимись рішеннями, а секретарка – допусками до свого шефа, то не дивно, що журналісти починають торгувати сюжетами.

Віталій Голубєв: Дозволю собі ще невеличку реплічку стосовно питання про ліцензії журналістам. Можливо, в майбутньому на певному етапі така практика, яку пропонували колеги - забирати якість ліцензії (яких поки що немає) в журналістів, які дійсно цим займаються, дійсно буде виправдана. На сьогоднішній день, на моє переконання, я категорично проти цього. Тому що у нас ринок занадто ще зарегульований державою. Є надзвичайно величезна спокуса, що держава чи певні політичні сили втрутяться у цей процес. І буде те, що: сьогодні прийшов один голова держадміністрації – для нього є одні журналісти хороші і погані, наприклад. Завтра прийшов інший чи інша політична сила до влади - інші журналісти стали хороші і погані. Цей інструмент ліцензування може стати в нинішніх українських умовах знаряддям політичної расправи над неугодними журналістами залежно від того, яка партія, яка коаліція, який губернатор, Президент при владі. Можливо, те, що є зараз: той хаос, та вакханалія – це хвороба демократичного суспільства, якою треба перехворіти заради того, щоб люди отримали щеплення - щеплення демократією. І зрозуміли, що в демократичному суспільстві вибір кожного з нас, маленький моральний вибір кожен з нас робить щодня. Тобто, можна закрити все: можна закрити казино, можна закрити гральні автомати, які обдурюють людей. Можна ще багато чого закрити. Можна журналістів половину позбавити ліцензій. Але, по-перше, хто це буде вирішувати? А по-друге, хай люди думають самі, що читати, а що не читати. Мені дуже сподобалося в сьогоднішньому опитуванні - сказали люди: я почитав одну газету, я почитав другу газету, то я склав свою думку. Давайте, ми через цю смугу вибору пройдемо, а не почнемо зараз зарегульовувати цей ринок, який ледь стає на ноги.

Ведучий: Отож, чи реально впливають на роботу ЗМІ Рівенщини органи влади? Чи впливають хоч трішки і якщо впливають, то як саме? Віктор Манчук - гість нашої студії, голова Рівненської облдержадміністрації. Ваша думка.

Віктор Матчук: Дякую! Добрий вечір! Але я би все-таки про „джинсу” хотів би ще кілька слів. Справа в тому, що „джинса” є дуже небезпечною. Вона набагато небезпечніше, ніж тут про неї говорили в контексті політичної реклами. Це принципово різні речі. Тому що коли людина читає політичну рекламу, вона розуміє, що якась політична сила себе рекламує, вона просто представляє свої найкращі риси і це нормально. Людина ознайомлюється з цим змістом і розуміє, що тут написана швидше за все правда, але трошки, мабуть, все-таки домальовано. І це теж нормально. Коли ж людина теж читає „джинсу” – це видається як аналітичні матеріали. Це видається як результати соцопитувань, це видається як будь-що, але це видається як об’єктивна точка зору когось іншого. Як правило, нібито людини-експерта. Тобто того, кому потрібно було б довіряти. От в цьому основна небезпека „джинси”. В одному випадку людина розуміє, що вона читає рекламну вивіску. В іншому – вона читає нібито неупереджену думку людини, яка щось в цьому розуміється. І от тут основна небезпека. А сама по собі „джинса” або природа джинси – ну що це таке? Це теж саме хабарництво. Тобто, людина бере гроші за те, що вона повинна робити і так: або за зарплатню або за покликом душі. І тому, коли ця дискусія: є в Рівному чи немає „джинси”? Є, просто її на порядок або на кілька порядків менше ніж в Києві. Так само як і хабарництво. В Рівному хабарництво є? Є, тільки його так само на порядок , на два порядки менше, ніж в Києві. Бо в Києві бере хабарі тендерна палата, яка бере як відомо бере 7% і це тепер визначається вже мільярдами гривень. А в Рівному – це водопровідник або дрібний чиновник бере. Тепер що стосується позбавлення ліцензії все-таки. Я згідний з Віталієм. Навіть, якби були ліцензії - не можна позбавляти. Це може стати способом розправи з кимось, тому що довести „джинсу” я не знаю, як ви зможете. Я, наприклад, хабарника до цього часу зловити не можу. Скільки ми не говоримо з правоохоронними органами, здається набагато простіше - ось вони гроші, міченні можна перекласти. Ловлять і все одно викручуються, кажуть: це я йому в борг давав, розумієте? А тепер з впливом влади. Я на сьогодні не бачу реальних важелів впливу влади, в усякому випаду тут, в Рівненській області. Тобто, якщо мені хтось скаже, що я на когось з журналістів тиснув, я хочу побачити цього журналіста чи власника засоба масової інформації. Інша річ, що є, для мене не до кінця зрозумілі, стосунки власника ЗМІ і журналіста, який працює в цьому ЗМІ. Тут, як на мене, можливі різні варіанти. А для мене особисто, як представника влади, воно просто непотрібно. Я, навіть, вважаю, що шкідливо. Рано чи пізно всеодно боком вилізе.

Ведучий: Чи впливають на роботу ЗМІ міські чиновники, люди які керують нашим містом? У нас в студії присутній секретар міськради Юрій Торугун. Прошу ваша думка.

Юрій Торгун: Я думаю, що аналогічно не має тут жодного журналіста, який би міг сказати, що міська влада якимось чином впливає на роботу журналістів. Єдине, хто може впливати на роботу журналістів, це сам журналіст. І дуже велике прохання до журналістів – зрозуміло, що ліцензії лишати, якої ще немає це не метод. Інші методи впливу, можливо, можна придумати. Але в першу чергу – це совість журналіста. Принаймні, коли він пише про щось, то щоб він думав, про що він пише. У нас „джинси”, якщо вона і є в Рівному... Вона звичайно є, але її видно неозброїним оком, тому що рівень, як у нас пишуть, напевно, нижче ніж у Києві. І не можуть навіть скрити. Те, що хочуть показати, воно продивляється досить здорово.

Ведуча: Шановні колеги...

Андрій Шевченко: По-моєму ми договорись до того, що нехай журналісти брешуть і Бог з ними, бо країні це потрібно пережити. Це злочин, панове, це злочин! І терпіти це не можна. Одного разу ми це стерпіли, коли після Помаранчевої революції в ефірі залишилися працювати ті сам люди, які роками брехали, читали „темники”. І коли журналістська спільнота проковтнула повернення, наприклад, в ефір „1+1” Слави Піховшика, який завжди казав, що я не журналіст, а я займаюся спецопераціями або пропагандиськими кампаніями. Що далі будемо терпіти? Це злочин. І хто може поставити таких людей на місце? Тільки журналістська спільнота. Є механізм прес-карти, які діють у Франції, в інших країнах. Інше справа, що тепер у цю систему зав’язані всі. І кожен, хто зараз працює і займається виборами, знає, що в штаби йдуть дільці з кожної редакції, які беруть розгортають газету і ділять її, як тушу на базарі.І кажуть: ми тобі цю колонку твоєму штабу продамо за такі-то гроші, анекдот на останній сторінці – за такі гроші, а фотографію голої жінки, якщо це буде твоя політична реклама, продамо за такі-то гроші. Це злочин. Всі у цьому пов’язані. Штаби мусять грати за цими правилами. Покажіть мені штаб хоча б однієї політичної сили, який до цього не вдається в цій компанії. Я впевнений, що з цим треба щось робити. Просто чекати, поки ми переживемо – не вихід. Давайте, чекати поки хабарники самі вимруть.

Ведуча: Зрозуміло. Зараз пропоную повернутися все ж таки до наших журналістів. Вони почули вже багато думок. Думку експерта Андрія Шевченка і думку представників нашої влади - міської та обласної. Скажіть, будь ласка, шановні журналісти, шановні колеги: ви погоджуєтесь з цими думками? Чи можете щось сказати напротивагу?

Володимир Миколайчук: В принципі, погодитися можна. Але тут виникає ще одне питання, що іноді, якщо брати саме представників міської влади, іноді просто ставляться палки в колеса журналістів, коли вони щось хочуть дізнатися.

Ведуча: Які палки, можна почути?

Володимир Миколайчук: От, наприклад: коли нам стало відомо про факт побиття голови обласної ради під нічним клубом «Лагуна» і так само з джерел з правоохоронних органів з’ясувалося, що з ним був секретар міської ради Таргун. То коли ми зателефонували до Юрія Івановича, то він просто відверто казав, що такого факту не було. Тобто, якось отримати коментар з його вуст було складно. І це один такий прецедент, який можна згадати, в приклад поставити.

Ведуча: Дякую, якомога лаконічніше, бо всі хочуть висловитися.

Сергій Штурхецький: Я отримав коментар від Торгуна, наша газета, так що тут треба попрацювати, але питання в іншому. Ліцензія і як боротися з цим – дійсно Андрій правий, це можуть зробити самі журналісти. Тут попрошу владу та редакторів сюди не втручатися. Тому що, якщо тільки журналісти усвідомлять нарешті, що це загибель для нашої професії, що кожен, хто, по-перше, вкладає редактору в кишеню чи власнику в кишеню ті гроші, по-перше, обкрадає його. І не довірятимуть люди його газеті. Він втратить цю роботу. По-друге, він не назве себе журналістом, бо журналіст зараз, на жаль, це не звучить гордо. І тільки тоді, коли ми об’єднаємося так само, як професійні спілки на основі дійсно професійної ознаки, а не політичної, чи якоїсь там громадської, тільки після того ми зможемо самі визначати, хто достоєн звання журналіста, а хто – ні. Як ми це зробили, наприклад, сьогодні. І ще одне. Той, хто носить прес-карту, яку носить Ігор, яку носить Андрій, яку ношу я, - той свідомо підписався під Кодексом етики українського журналіста. І все. І тут не треба розборок і доводити – ти брав чи не брав хабар. Ти подивись мені в очі, своїм колегам і скажи, брав чи не брав. І більш ніяких не треба доказів.

Ведуча: Я пропоную передати мікрофон пану Юрію, оскільки прозвучало його прізвище двічі. Будь ласка.

Юрій Торгун: Значить, ось вам приклад старого анекдоту про невістку. Значить не надав коментар. Хоча, якщо нагадати, то я вам сказав, що більш детальний коментар нададуть вам правоохоронні органи, які розбираються з цим і так далі. І ніхто вам не розказував те, що ви зараз заявляєте. Так от вам професіоналізм. Один журналіст взяв коментар, а інший журналіст коментаря не взяв, але потім ще розказав, що йому не надали. Значить, ще раз закликаю журналістів: ніхто з вас, ні влада, ні залишенні вами ліцензії, не зроблять із вас журналіста. Тільки ви самі. Коли ви будете думати про те, що ви пишете. Коли у вас буде присутня моральна сторона того, що ви пишете, коли ви зможете відстояти свою думку перед редактором, от тільки тоді з вас буде справжній журналіст. І ви за свою думку завжди можете бути впевнені, що вона права і всім доказати – і владі, і редактору, що оця думка така як вона є, а не так, що: „подейкують” - слова такі ви вживаєте, «на думку журналіста» і так далі. А потім за це відповіді ніхто не несе. Дякую!

Віталій Голубєв: Дві короткі репліки дозвольте, шановні колеги. Стосовно того, що казав Сергій Штурхецький. Дійсно, на мою думку, тут можна погодитись. Це справа морального вибору кожного журналіста. До мене прийшов на роботу один журналіст, який сказав: „Я працював раніше в іншому рівненському виданні, мене змушували писати замовні матеріали, в яких би інтереси людини, близької до власників видання, висвітлювались в позитивному контексті виключно. Я не хотів це робити. Я прийшов до вас. Я впевнений, що ви мене не будете змушувати робити подібні речі”. Зараз ми людиною працюємо і таких питань не виникає. Людина зробила свій моральний вибір, як кажуть, честь і хвала. І друге питання, хто все-таки може впливати. Журналісти, влада, можливо якусь комісію створимо ще по позбавленню ліцензій чи по впливу на журналістів і так далі. Знаєте, коли тут звучать такі фрази: як же вплинути на тих поганих журналістів, як же їх покарати, як же їх змусити? Давайте, колеги, не будемо ятрити рани, які ще не загоїлись. Були вже спроби вплинути. Були вже спроби покарати і поставити на місце. Прізвище Гонгадзе, прізвище Александров згадуються. Давайте, можливо, не будемо дійсно сипати сіль на ці рани і дуже обережно будемо підходити до того, як же вплинути на тих поганих журналістів, як же прижати їх, щоб вони чогось такого не робили. Тільки саме журналістське середовище, дійсно. Тільки совість кожного журналіста, а ні яка влада, ні яка комісія, ні яка спілка, профспілка і так далі.

Ведучий: Повертаючись до теми співпраці ЗМІ та органів влади, хочу запропонувати послухати думку головного редактора газети «Вісті Рівенщини» Василя Туза, який запевняє, що є правове поле, в якому можна вільно працювати незалежно від форми власності ЗМІ.

(сюжет)

Василь Туз: Я думаю, наша газета залежить від влади рівно настільки, як всі інші газети залежать від влади. І залежність ця полягає у тому, що я переконаний, що стосовно ЗМІ у нас дуже хороші і прогресивні закони. Біда тільки в тому, як толком ці закони виконувати. Тому для мене особливо принципово було, щоб у нас, скажімо, з нашими співзасновниками (оскільки ми є газетою обласної ради) були чітко розставлені всі акценти саме в правовому полі. Тобто у нас є угода про висвітлення діяльності ради, яка відповідно передбачає, що, як, коли, хто має робити, хто за що платить. І є в нас окрема угода, яка передбачає (це ми виступили ініціаторами цієї угоди) стосовно того, скільки, які квоти мають депутатські фракції – чи це окремі депутати обласної ради чи депутатські фракції. І от цими законами ми, власне, і керуємося, тому я думаю, що багато чого залежить від того, що в нас поки, слава Богу, ніяких конфліктів з нашими співзасновниками не виникало.

(кінець сюжету)

Ведуча: І одразу після цього коментаря запитання до вас, пане Андрію. Скажіть, будь ласка, на державному телебаченні така ж сама ситуація?

Андрій Велесик: Я абсолютно хочу погодитися зі словами про те, що жодних проблем не буде виникати, якщо керівник ЗМІ буде дотримуватися чинного законодавства. Сьогодні законодавство регламентує співпрацю з органами державної влади. Сьогодні законодавство регламентує проведення передвиборчих перегонів. Не знаєш як робити – роби по закону. Я думаю, що це абсолютно правильно сказано. Якщо сьогодні є Закон про висвітлення діяльності органів державної влади, який зобов’язує органи державної влади заключати угоди з засобами масової інформації на своє висвітлення, то потрібно, щоб з боку влади такі кроки були. Якщо влада не виконує такий закон, а лише намагається якимось чином впливати, то звичайно, тут включаються всі механізми, починаючи власне від позиції керівника ЗМІ та закінчуючи дотриманням редакційного статуту, який, я певен, що на сьогодні вже немає ЗМІ, де творчий колектив не керується таким документом. Тому говорити про те, що сьогодні влада може безкарно або в будь-який спосіб втручатися в роботу творчого колективу (в даному випадку ми говоримо про державну телерадіокомпанію) - я би не став так говорити тому, що на даному етапі це абсолютно не можливо.

Ведучий: Ви говорите про діючу владу. А що стосується, наприклад, у мене запитання: якщо порівняти зараз ваші стосунки з обласною владою і з попереднім керівником обласної державної адміністрації - ситуація до підходу і впливу на висвітлення інформації була така сама?

Андрій Велесик: Я хочу сказати наступне: що у влади завжди була, є і буде спокуса втручатися і десь намагатися спрямувати ЗМІ. Але потрібно працювати професійно і тоді жодних проблем у цьому сенсі не виникатиме.

Ведуча: Чи втручається влада сьогодні в роботу державної телерадіокомпанії? Чи є у вас „темники” або „джинса”?

Андрій Велесик: Що стосується „темників”, то пан Андрій вже сьогодні сказав вірно, що їх немає і напевно вже виросло покоління журналістів, які не знають, що це таке. Що стосується „джинси”, то якщо ми говоримо про політичну „джинсу”, то, скажімо, на нашому телеканалі це абсолютно знову-таки не можливо. І моніторинг, який проводили останнім часом і представники Нацради, і сьогодні абсолютно спокійно можуть проводити моніторинг і представники політичних партій. Достатньо увімкнути телевізор і подивитися, яким чином іде. Знову ж таки, якщо говорити, що таке „джинса”. От сьогодні пан Андрій перебував у Рівному. В новинах нашого телеканалу інформація про це перебування, про спілкування зі студентами - це „джинса”? Ні, це інформування людей. Пан Андрій, були якісь спроби взяти з Вас гроші за висвітлення інформації? Я думаю, що ви не підтвердите таке.

Андрій Шевченко: Відповідаючи на запитання Руслани, я скажу, що беруть гроші на державному телебаченні, на державному радіо. Я зараз не хочу говорити про конкретно Вашу компанію, це було б нечемно і, мабуть, некоректно. Але скрізь (по всіх обласних центрах я зараз їзжу) і повірте, знаю це дуже добре. І в Києві беруть. І, насправді, це проблема не тільки державного телебачення і радіо. Це проблема всієї системи.

Ведучий: Коротке запитання і очікую на коротку відповідь. Пане Андрію, працювати журналістом легше у приватних ЗМІ на день сьогоднішній в Україні чи все ж таки у державних?

Андрій Шевченко: В сенсі „джинси” чи матеріального замовлення?

Ведучий: Усього, тобто, усіх.

Андрій Шевченко: Я хочу сказати, що якщо ти хочеш брати гроші за сюжет, то ти знайдеш можливість і там і там. Насправді, я великий сторонник роздержавлення преси. Я вважаю, що журналісти не повинні залежати від чиновників. І чим швидше це станеться в Україні, тим краще.

Ведуча: Пан Матчук хотів додати репліку. І в мене до Вас якраз є запитання: скажіть, як голова Рівненської ОДА, Ви можете собі дозволити дати пряму вказівку, скажімо, на державне телебачення, що має вийти саме цей матеріал, саме цей сюжет і в такому ракурсі?

Віктор Матчук: Я не знаю, чи можу, у всякому випадку жодного разу не пробував. Ще таких спроб не було з мого боку. Власне, і не вважаю, що це продуктивно. Тому що будь що, що робиться з примусу, воно завжди виходить так, що (і тут я з Юрієм Івановичем згідний) все одно вуха будуть стирчать і для чого це потрібно робити? Люди в нас сьогодні розумні і вони дуже багато розуміють того, чого навіть той, хто замовляє, не хотів би, щоб вони розуміли. Вже навчилися читати між рядків. Але я хочу приєднатися до того, що говорить пан Андрій. Як на мене, то не потрібно, щоб будь-які орган