Артур Пройдаков народився і виріс у Кадіївці на Луганщині, яка з 2014 року перебуває під тимчасовою окупацією. З дитинства цікавився українською мовою та культурою. На це його надихали футбольні коментатори й україномовні музичні гурти.

Амбасадор Луганської області

У 2007–2012 роках здобував освіту філолога в Луганському університеті імені Тараса Шевченка. Після навчання працював викладачем у Кадіївському педагогічному коледжі. Навіть в окупації проводив уроки українською мовою. У листопаді 2014 року через війну був змушений покинути дім. Наступні шість років Артур працював учителем української мови та літератури в Ромнах на Сумщині, а згодом – у київській школі MIDGARD.

Після повномасштабного вторгнення організував волонтерські курси української мови для переселенців у Коломиї. Артур Пройдаков, який є амбасадором Луганської області, став першим в історії представником України, який увійшов до десятки фіналістів світового конкурсу Global Teacher Prize. Він написав книгу «Ну хто так робить?! Як навчити дитину вчитися», виданої у 2025 році. У цій книзі ділиться власним досвідом в освіті, розповідає про взаємодію батьків і вчителів, вибір школи та ставлення дітей до навчання й оцінок.

Для мене це велика відповідальність і визнання важливості вчительської праці

- Як ви дізналися, що цього року читатимете радіодиктант національної єдності? Якою була ваша перша реакція?

- Мені зателефонували з команди Суспільного й запропонували стати читцем цьогорічного Радіодиктанту національної єдності. Це була приємна несподіванка. Спочатку зрадів, а потім усвідомив, яка це величезна відповідальність: мене слухатимуть люди різного віку, у різних обставинах, в Україні та за її межами. Хочеться прочитати так, щоб усім було комфортно писати й відчувати себе частиною спільної події.

- Що для вас означає це запрошення як для вчителя української мови?

- Для мене це визнання важливості вчительської праці. Приємно, що голос учителя української мови звучатиме в події, яка об’єднує стільки людей. Це можливість продовжити розмову, яку щодня веду на уроках із учнями та ученицями: про мову, тексти, наші досвіди й те, що нас пов’язує.

Хочу, щоб і мої учні відчули: українська мова живе далеко за межами класу та шкільної програми. Нею ми розповідаємо про себе, підтримуємо одне одного й творимо спільний культурний простір.

Артур Пройдаков

- Чи є у вас особисті спогади, пов’язані з радіодиктантом? Чи писали ви його самі до того, як стали читцем? Скільки разів писали? Були помилки? Який текст дався найважче?

- Так, я стабільно писав радіодиктант протягом останніх восьми років. І помилки, звісно, робив. Учитель української мови теж може в чомусь засумніватися, а потім перевірити себе й розібратися.

Не можу виокремити найскладніший текст: кожен по-своєму особливий. Дуже сподобалися «Дороги України» (2023 рік, авторка – письменниця та лауреатка Шевченківської премії Катерина Калитко, читець – актор театру і кіно Олексій Гнатковський – Свої) й «Треба жити!» (2025 рік, текст написала письменниця Євгенія Кузнєцова, а в прямому ефірі його прочитала народна артистка України Наталія Сумська – Свої). Добре, що після написання залишається бажання повернутися до тексту, перечитати його й подумати над змістом. Тобто ці тексти стають самостійним суб’єктом.

“Кількість помилок не визначає вашої любові до української”

– Щороку диктант пишуть тисячі людей — у школах, офісах, укриттях, за кордоном. У чому, на вашу думку, сила цієї традиції?

– Сила цієї традиції у відчутті спільності. Люди перебувають у різних обставинах, іноді за тисячі кілометрів одне від одного, але в певний момент слухають той самий голос і пишуть той самий текст. Через таку просту дію можна відчути зв’язок із людьми, яких ніколи не зустрічав.

Важливо й те, що люди долучаються добровільно. Відкладають справи, запрошують друзів і колег, пишуть родинами. Так українська мова стає спільним досвідом, а традиція щороку оживає завдяки самим учасникам.

– Чи обов'язково писати без помилок, щоб відчути себе частиною цієї події?

– Зовсім ні. Щоб долучитися до радіодиктанту, достатньо бажання писати разом. На мою думку, кількість помилок не визначає ані вашої любові до української, ані належності до мовної спільноти.

Я сам робив помилки, хоча викладаю українську мову. Після диктанту можна перевірити себе, щось пригадати, з чимось розібратися. Хочеться, щоб люди давали собі цю можливість і не відмовлялися від участі через страх написати неідеально.

– Що важливіше в радіодиктанті: перевірити грамотність, почути український текст чи долучитися до спільної дії?

– Для мене найважливіше долучитися до спільної дії. Водночас усі три складники доповнюють одне одного: ми збираємося разом, уважно слухаємо український текст, а потім можемо перевірити свою грамотність.

Кожен може мати власну мотивацію. Хтось любить мовні виклики, комусь цікаво почути новий текст, а хтось пише заради відчуття зв’язку з Україною. Цінність радіодиктанту в тому, що він залишає місце для всіх цих причин.

Після радіодиктанту у людей виникне бажання зателефонувати чи написати найріднішим людям

– Як ви думаєте, чому люди повертаються до цієї традиції навіть тоді, коли можуть перевірити свої знання української в будь-який інший спосіб?

– Думаю, люди повертаються за досвідом, який хочеться повторити. З’являються власні ритуали: писати з родиною, збиратися з колегами чи учнями, а потім обговорювати текст і сперечатися про коми. Із цим пов’язуються спогади, до яких щороку додаються нові.

Є й цікавість: хто буде автором, хто читатиме, про що говоритиме текст? Традиція залишається впізнаваною, але щоразу пропонує щось нове. Це й спонукає знову взяти ручку та папір.

– Що сьогодні означає назва «Радіодиктант національної єдності»? Чи змінився її сенс за останні роки?

– Думаю, за останні роки ця назва набула для нас більшої особистої ваги. Через війну багато людей опинилися далеко від дому, рідних і свого звичного середовища. Коли ми одночасно пишемо українською в різних містах і країнах, це допомагає відчути: зв’язок між нами зберігається.

Для мене національна єдність передбачає повагу до різного досвіду. Ми можемо по-різному переживати події, мати різні погляди, але цінувати Україну й відчувати відповідальність за її майбутнє. Радіодиктант дає нагоду виявити цю спільність через просту дію, доступну кожному, хто хоче долучитися.

– Яким ви хотіли б, щоб слухачі запам'ятали цьогорічний радіодиктант?

– Хотів би, щоб після нього залишилися думки й почуття, до яких захочеться повернутися. Щоб слухачі обговорили текст із близькими, перечитали фразу, яка відгукнулася, можливо, зацікавилися творчістю Артура Дроня. А ще, мені здається, виникне бажання зателефонувати чи написати найріднішим людям.

Як читець, хочу допомогти людям уважно почути текст і відчути його. А ще щоб вони згадували цей день із теплом і наступного року знову захотіли писати разом.

Мова після вторгнення набула особистого значення як зв’язок з країною, її культурою та власною ідентичністю

– Як, на вашу думку, змінилося ставлення українців до мови після повномасштабного вторгнення?

– На мою думку, для багатьох українців мова стала більш усвідомленим вибором. Люди замислилися, якою мовою спілкуються, що читають і слухають, який культурний простір підтримують своїми щоденними діями. Українська набула особистого значення як зв’язок з країною, її культурою та власною ідентичністю.

Водночас цей процес у кожного має свій темп. Хтось перейшов одразу, хтось поступово розширює використання української у своєму житті. Для мене як учителя важливо підтримувати це бажання й допомагати перетворювати його на сталу щоденну практику.

– Чи може мова об'єднувати людей, які мають різний досвід війни, живуть у різних регіонах або перебувають за кордоном?

– Так, може. Українською ми розповідаємо про свій досвід і дізнаємося про досвід інших: тих, хто служить, пережив окупацію, був змушений переїхати чи залишається у своєму місті. Мова дає можливість почути одне одного, хоча для порозуміння потрібні ще уважність і готовність слухати.

Для людей за кордоном вона також може зберігати зв’язок із домом — через розмови з рідними, книжки, пісні, спілкування з дітьми. У різних регіонах українська має свої слова та інтонації, і мені важливо, щоб ми цінували це розмаїття. У ньому є місце для голосу кожного.

– Чи можна сказати, що для частини людей перехід на українську став також способом усвідомити власну ідентичність? Як ви це бачите зі свого досвіду?

– Так, для частини людей перехід на українську став способом глибше зрозуміти себе: до якої спільноти я належу, що хочу зберегти й передати своїм дітям. Зміна мовної звички часто спонукає цікавитися родинною історією, відкривати українські книжки, музику та кіно. Поступово людина переосмислює і власний зв’язок із країною.

Коли обговорюємо з учнями тексти, говоримо і про пам’ять, цінності, вибір та відповідальність. Важливо, щоб людина мала простір самостійно осмислити цей зв’язок і зробити українську частиною свого щоденного життя.

“Дозвольте собі говорити з помилками сьогодні, щоб завтра говорити вільніше”

– Як говорити про українську мову так, щоб заохочувати людей переходити на неї, а не викликати в них сором або страх помилитися?

Варто починати з поваги до людини та її зусиль. Якщо вона пробує говорити українською, важливо підтримати розмову, дати їй висловитися. Постійні виправлення, особливо публічні чи глузливі, можуть забрати бажання спробувати ще раз. Краще запитати, чи потрібна допомога, і пояснити те, що викликає труднощі.

Також варто показувати, скільки цікавого відкриває українська: книжки, музику, кіно, нові знайомства. Ділитися тим, що любиш сам, запрошувати до розмови. Людині легше наважитися на зміну, коли вона відчуває, що їй раді й готові допомогти.

– Що ви відповіли б людині, яка хоче перейти на українську, але боїться, що говорить недостатньо правильно?

Я б сказав: ви вже знаєте достатньо, щоб почати, а впевненість прийде з практикою. Не потрібно чекати, поки вивчите всі правила чи позбудетеся акценту. Почніть із повсякденних розмов, оберіть людину, з якою вам комфортно говорити українською, і поступово розширюйте це коло.

Якщо забули слово, перепитайте, подивіться у словнику або спробуйте пояснити іншими словами. Це природна частина навчання. Дозвольте собі говорити з помилками сьогодні, щоб завтра говорити вільніше.

– Які помилки або мовні звички найчастіше заважають людям вільно говорити українською?

– Часто заважає звичка подумки перекладати кожне речення з російської, шукати точний відповідник до кожного слова. Через це людина робить довгі паузи й втрачає впевненість. Допомагає запам’ятовувати цілі українські вислови в контексті — з розмов, книжок, фільмів — і поступово використовувати їх.

Ще одна перешкода — надмірний самоконтроль: коли постійно перевіряєш себе, важко зосередитися на думці, яку хочеш висловити. Кальки, неточні наголоси чи граматичні помилки можна поступово виправляти. Важливо продовжувати розмову й давати собі час на формування нової мовної звички.

Раджу поєднувати соцмережі, книжки словники й підручники

– Як ви ставитеся до того, що українці дедалі частіше вивчають мову через соцмережі, блоги, меми й відео, а не лише за підручниками?

– Позитивно. Соцмережі допомагають впустити українську у щоденне життя: дивитися відео про свої захоплення, жартувати, обговорювати новини, писати коментарі. Коли мова пов’язана з тим, що людині цікаво, з’являється більше бажання нею користуватися. Навіть мем може зацікавити грою слів і спонукати з’ясувати значення вислову.

Водночас коротке відео не завжди дає достатнє пояснення правила, а популярність автора не гарантує точності. Тому раджу поєднувати різні джерела: соцмережі – для щоденного контакту з мовою, книжки – для тривалого уважного читання, а словники й підручники, щоб перевіряти та систематизувати знання.

– Що допомагає зберігати інтерес до української мови поза школою?

– Допомагає можливість користуватися українською для того, що тобі цікаво. Якщо підліток любить футбол, ігри, кіно чи науку, варто допомогти йому знайти українськомовні канали, подкасти, книжки та спільноти на ці теми. Тоді з’являється власна причина читати, слухати й говорити українською щодня.

Важлива й можливість творити самому: записати відео, написати відгук, пожартувати, обговорити щось із друзями. Інтерес зберігається, коли людина відчуває, що українською може висловити себе свої думки, емоції та досвід.

“Хочу, щоб учні відчували: знання української дає їм більше свободи…”

– Що сьогодні найскладніше у викладанні української мови?

– Для мене найскладніше – втримувати увагу й мотивацію учнів в умовах війни, тривог, утоми та постійного інформаційного потоку. Учитель має враховувати стан дітей і водночас допомагати їм рухатися вперед: розуміти правила, працювати з текстами, чітко висловлювати думки.

Ще один виклик – зробити зв’язок між уроком і життям очевидним для учнів. Показати, як знання мови допомагає сформулювати аргумент, розпізнати маніпуляцію, написати важливе повідомлення чи порозумітися з іншою людиною. Для цього потрібно постійно шукати тексти, приклади й завдання, які спонукають учнів включатися в розмову.

Артур Пройдаков

- Чи змінилися запити учнів щодо української мови за останні роки? Що вони хочуть знати й розуміти про неї?

– Так, мені здається, учням дедалі важливіше розуміти, як знання мови працює в конкретних життєвих ситуаціях. Підготовка до іспитів залишається важливою, але на уроці потрібно знаходити місце й для розмови про те, як переконливо висловити думку, розпізнати маніпуляцію, зрозуміти жарт чи доречно використати слово.

Тому варто працювати і з текстами, які підлітки зустрічають щодня: дописами, рекламою, піснями, відео. На такому матеріалі можна пояснювати мовні явища й водночас учитися критично сприймати інформацію. Хочу, щоб учні відчували: знання української дає їм більше свободи й точності у висловленні власних думок.