Зі зміною ситуації в політиці та на фронті кожен наступний рік війни проявляє нові виклики в інформаційній сфері. Мільйони доларів, які росіяни вкладають в свої ІПСО та пропаганду, відкривають нові напрямки, за якими знаходяться точки розколу нашого суспільства або теми, щодо яких українці недостатньо обізнані.

Історія України - одна з таких тем. Абсолютна більшість громадян погано орієнтується в перебігу ключових подій нашого минулого, не володіє базовим фактажем, не знає історичних персон поза Хмельницьким, Мазепою та Грушевським (саме їх найчастіше згадують медіа).

Така ситуація склалася не вчора і має багато причин. Це і системне стратегічне знищення української освіти та культури навіть в часи незалежності, і загальна некомпетентність чиновників від освіти всіх рівнів, і низький рівень мотивації педагогів, і засилля російського та російськомовного культурного продукту з наративами про «один народ» та «одну історію».

Є й людський фактор. Школярі не люблять історію, бо сприймають її як точну науку, яку треба вчити. Дорослі не люблять історію, бо вважають її просто набором дат і прізвищ, які ніяк не допомагають оплатити комуналку чи заробити на продукти.

Блогери та популяризатори історії намагаються змінити ситуацію, але вони міцно затиснуті в рамках вимог до «цікавості» контенту. Якщо історична тема чи персонаж, про якого знімають блог або ролик, не буде достатньо цікавим і не «триматиме» перевантаженого контентом глядача, його просто не будуть дивитися. А перегляди - це монетизація і джерело існування блогера.

Тому історичні питання, проблематика та персоналії, масштаб яких не вписується у формат хвилинного тіктоку, буквально випадають із масового поля зору та масової свідомості. А якщо в українському інформаційному просторі існує вакуум щодо певного питання, його, як добре відомо і неодноразово доведено, одразу заповнює російська пропаганда та російський наратив.

Парадокс полягає в тому, що навіть тих українських історичних постатей, про яких ми знаємо, російська пропаганда часто популяризувала ефективніше за нас. Степан Бандера та Роман Шухевич - показовий приклад. Для широкої аудиторії, яка не цікавиться історією та політикою, російська пропаганда зробила їх відомими значно більше, ніж українські історики, медіа та державні інституції разом узяті.

Це побічний ефект багаторічної російської ідеологічної обробки на тему «українців-фашистів» в умовах спільного медіапростору. Російська пропаганда постійно говорила про Бандеру та Шухевича, створювала навколо них потрібні їй образи й тим самим робила їх впізнаваними навіть для тих, хто ніколи не цікавився історією ОУН та УПА. В українському медіапросторі натомість довгий час не робилося достатньо для того, щоб вивести постаті Провідників українського визвольного руху з маргінесу, розповісти про них у широкому контексті та наповнити їхні історії живими людськими подробицями, не кажучи вже про системне спростування радянських і російських міфів.

У результаті виникла парадоксальна ситуація: Бандеру та Шухевича знають, але часто саме через російську оптику. Інших діячів українського визвольного руху знають значно менше, бо російська пропаганда просто не вважала за потрібне робити їх об’єктами постійної уваги.

До 2022 року найпопулярніші історичні журналісти та блогери не раз відмовлялися писати чи знімати про ОУН та УПА, оскільки ці теми вважалися «неоднозначними» та такими, що «спричинюють конфлікти». Так український інформаційний простір сам залишав частину власної історії за межами масової уваги.

А українців, які у ХХ столітті боролися за нашу державність, насправді дуже багато. Це, до прикладу, Євген Коновалець, Андрій Мельник, про яких заговорили у зв’язку з останніми перепохованнями. Кирило Осьмак, Тарас Бульба-Боровець, Василь Кук. Про них можна знайти інформацію в інтернеті, їхні імена маловідомі, але присутні в публічному просторі.

Але є інший, значно більший пласт людей, які залишаються практично невидимими. Ярослав Старух, Лев Ребет, Дмитро Орлик, Мирослав Прокоп, Петро Федун, Галина Дидик, Катерина Зарицька, Михайло Сорока та сотні, якщо не тисячі інших. Про багатьох із них написано небагато, а їхні імена настільки невідомі загалу, що шанси потрапити до випадкової пошукової вибірки чи діалогу з ШІ мінімальні.

Ще складніше з людьми, які не обіймали командних посад, не були публічними лідерами, не залишили після себе великої кількості документів і працювали в умовах глибокої конспірації. Їхня історична роль від цього не стає меншою. Просто про них важче розповідати.

А якщо це ще й жінки?

Наприклад, Людмила Фоя та Мирослава Райтер.

Чим вони відомі? Та так, дрібниці.

Людмила Фоя - талановита підпільниця і подвійна агентка СБ ОУН та НКДБ, завдяки якій у 1945 році була зірвана багаторічна операція радянських спецслужб із впровадження агентури до Центрального Проводу ОУН.

Простими словами: совєти шантажем завербували дівчину-киянку і ввели її до складу агентурної групи, яка мала поїхати до західних областей України, видавати себе за київське підпілля ОУН, вийти на найвище повстанське керівництво і знищити його або передати до рук МДБ. Проте Людмила Фоя, попри шалений ризик, почала грати у власну шпигунську гру. У результаті на наступні п’ять років вона потрапила у всесоюзний розшук.

А за кілька десятиліть її історія вже опинилася в радянських підручниках та дослідженнях з розвідки у «правильній», тобто вигідній совєтам, трактовці.

За мотивами цієї історії в сучасній Росії навіть зняли серіал. Щоправда, там немає Людмили Фої. Замість неї - злодій-рецидивіст, загони ОУН та УПА чомусь активно діють в Ужгороді, Карпати знімають десь у Пермі, а повстанці, звісно, програють протистояння МДБшникам.

І це було б смішно, якби в Україні про Людмилу Фою для телеекрана донедавна не було знято нічого. Як же дізнаватися правду, коли у нас її не розповідають?

А Мирослава Райтер?

Зв’язковій та коханій крайового провідника УПА Івана Прокопишина нещодавно виповнилося 100 років.

Пані Мирослава була свідком подій на Галичині у 30–40-х роках ХХ століття: польської, радянської та німецької окупацій, у результаті яких постало свідоме українство, яке не бажало миритися з пацифікаціями, репресіями та концтаборами. За зв’язок із повстанцями та любов до України сама дівчина отримала 10 років таборів. Покарання відбувала в Казахстані.

Вона може багато розповісти про те, як у застінках НКДБ фізичними та психологічними тортурами ламали людей, адже її власне слідство тривало вісім місяців. Чого вартувало їй за цей час не зламатися, не видати цінну інформацію?

Зараз пані Мирослава з родиною мешкає на Тернопільщині. Вона написала книгу спогадів, проте видання з унікальною фактичною інформацією та десятками фотографій існує лише в єдиному паперовому екземплярі.

Як зробити так, щоби спогади живих свідків історичних подій стали доступними і вийшли за межі вузького кола обізнаних?

Насправді відповідь досить проста. Документальне кіно - один із найдоступніших способів говорити про історію з широкою аудиторією.

Саме тому команда продакшену «Сектор Правди» разом із режисером Максимом Онанко за підтримки Українського культурного фонду створили двосерійний телевізійний цикл «Невідомі»  про життя та боротьбу Людмили Фої та Мирослави Райтер.

Фільми вже розміщені у відкритому доступі на YouTube та будуть показані в ефірі регіонального телебачення кількох областей.

Серія 1. “Невідомі. Людмила Фоя”

Серія 2. “Невідомі. Мирослава Райтер” 

Творці фільмів переконані: якщо ми не будемо досліджувати та популяризувати власну історію, за нас це зробить ворог.

Матеріал підготовлено за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Мистецтво в кадрі»