Жінка у прифронтовому селі погодилася евакуюватися лише після того, як прочитала про це в газеті. Ця історія не виходить у мене з голови. Людина залишалася вдома, попри небезпеку. А слова, надруковані у виданні, якому вона довіряла, допомогли їй ухвалити рішення виїхати.

Думаю про те, скільки років журналісти цієї газети працювали, щоб у найважливіший момент їхнім словам повірили. Скільки разів перевіряли інформацію, відповідали на дзвінки, вислуховували, поверталися до чужої біди. Так, день за днем, і з’являється довіра, яка одного разу може врятувати життя.

Почув яцю історію у Львові, де взяв участь у XV Медійному Конгресі «Люди. Довіра. Рішення», організовному Асоціація незалежних регіональних видавців України. Поруч були колеги з різних міст України. Кожен зі своїми труднощами, втомою, втратами й відповідальністю перед людьми, для яких працює.

Дивився на них і думав, як важливо нам не втратити незалежні медіа.

Бо коли закривається місцева редакція, у громаді стає менше людей, які готові вислухати, перевірити, поставити незручне запитання. Менше шансів, що чиюсь проблему помітять, а до історії людини повернуться й тоді, коли перша хвиля уваги вже минула.

За кожним таким медіа стоять конкретні люди. Вони теж виснажуються. Теж хвилюються, чи вистачить грошей на наступний місяць. І їм теж потрібно відчувати, що їхня робота комусь потрібна.

Минулого року команда мого рідного Thebuchacity отримала відзнаку «За світло в темряві та професійну стійкість». Для мене в ній було дуже багато тепла. Відчуття, що нашу щоденну роботу бачать і що ми не самі.

Цього року серед відзначених редакцій було Доступ Медіа: Кропивницький. Я підтримую їх підпискою і дуже радів за колег. Мені важливо, щоб вони продовжували працювати. Щоб мали сили, можливості й майбутнє.

Ми можемо допомагати цьому майбутньому вже зараз. Оформити платну підписку. Зробити донат. Поширити матеріал. Написати редакції кілька слів підтримки. За всім цим стоїть просте й дуже потрібне повідомлення: я бачу вас, я ціную вашу роботу, будь ласка, продовжуйте.

Я хочу, щоб у Бучі, Кропивницькому, Херсоні й маленькому прифронтовому селі завжди були журналісти, яким люди можуть довіряти. Щоб у потрібний момент хтось міг прочитати їхні слова й знайти відповідь, допомогу, а іноді й шлях до порятунку.

Ми всі пов’язані. Ми всі разом. І ми всі маємо бути разом.

Щоб вистачило сил продовжувати. Щоб це світло було кому тримати.

Джерело: фейсбук-сторінка Олександра Остапи