Оригінал публікації на сайті Zmina за посиланням

Маріупольське видання 0629 пройшло шлях від довідкового сайту до потужного локального медіа з мільйонами переглядів. Але після початку повномасштабної війни фактично довелось вибудувати всю роботу заново. Утім, навіть коли Маріуполь занурився в інформаційну тишу та блокаду, журналісти видання збирали хроніку міста через поодинокі дзвінки та власні джерела.

Про те, як попри втрату рідного міста, мобілізацію і полон колег видання 0629 продовжує бути голосом Маріуполя, знаходити актуальні теми та підтримувати маріупольців, які розсіялись по всьому світу, в окупації розповіла ZMINA головна редакторка Анна Мурликіна.

Історія 0629 це другий матеріал із серії про медіа, релоковані з окупованих територій.

11 лютого 2016 року маріупольська журналістка Анна Мурликіна виступала у Відні, в офісі представниці ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дуні Міятович. Тема її доповіді звучала просто: “Російська пропаганда: досвід регіональної протидії”.

Йшлося про 2014 рік, коли в Маріуполі намагалися встановити владу так званої “ДНР” і переконати світ, що місто нібито підтримує її. Насправді в місті точилася боротьба за інформаційний простір — і журналісти були частиною цього опору.

Анна Мурликіна під час виступу в офісі представниці ОБСЄ у 2016 році

Автор цієї статті був присутній під час цього виступу. Доповідь Мурликіної зацікавила експертів і чиновників ОБСЄ, які поставили їй чимало запитань.

Того ж дня вона презентувала книжку “Мариуполь: последний форпост”, підготовлену під її загальною редакцією. У ній, зокрема, були описані й події в редакції видання 0629, на яку навесні 2014 року чинили тиск.

До журналістів прийшли активісти так званої “російської весни” та угрупування  “ДНР”. Разом із ними – представники підконтрольного Кремлю інтернет-телебачення Anna News і два репортери “Росії 24”.

Журналістам прямо сказали: або редакція працює на “ДНР”, або припиняє роботу в Маріуполі.

У відповідь редакція просто продовжила працювати.

Саме завдяки цій роботі сьогодні можна відновлювати хроніку опору Маріуполя у 2014 році.

Від “Ильичевца” до 0629

До журналістики Анна Мурликіна прийшла після філологічного факультету Маріупольського державного університету. Першою її роботою була корпоративна газета “Ильичевец”, що належала металургійному комбінату імені Ілліча. Вона почала там працювати на посаді коректорки.

Дуже швидко з’ясувалося, що уявлення Анни про журналістику і реальність редакції не зовсім збігаються. Вона згадує, що журналісти там не надто нагадували тих інтелектуалів, якими вона уявляла представників професії: могли пити, лаятися і писати абияк.

Мурликіна фактично стала редакторкою – не просто виправляла тексти, а переписувала їх.

Поворотним моментом стала пропозиція нового головного редактора Віктора Гринька зробити репортаж із події у місцевій школі. Відтоді Анна отримала можливість працювати репортеркою. Згодом зрозуміла, що готова до більшого.

Наприкінці 2008 року вона звернула увагу на сайт 0629, який тоді фактично був рекламною платформою. Це був один із сайтів мережі, названих за телефонними кодами міст.

Мурликіна запропонувала власникам платформи перетворити її на повноцінне міське інформаційне видання. І 23 лютого 2009 року вона почала там працювати.

Перший місяць пішов на те, щоб пояснювати міським службам, що таке сайт і навіщо він їм потрібен. Вона встановлювала контакти, відкривала перед співрозмовниками сайт і буквально показувала, як він працює.

Потім редакція зробила ставку на те, чого не вистачало іншим: власну інформацію.

“Інші працювали з прес-релізами, а ми з телефоном”, — згадує Мурликіна.

Це спрацювало.

Згодом, коли власником обох розташованих в місті металургійних комбінатів став Рінат Ахметов, значна частина маріупольського медіаринку опинилася під його впливом. Як згадує Мурликіна, великі медіа тоді часто працювали однаково: на пресконференцію могли приїхати з однією камерою на всіх і потім роздати практично той самий матеріал.

0629 пішов іншим шляхом. Медіа існувало виключно за рахунок прямої реклами і не мало фінансування чи дотацій від окремих політиків чи бізнесменів.

Сайт ріс і за популярністю випереджав конкурентів. Експерти не раз відзначали 0629 як провідний сайт Приазов’я.

2014-й: коли погрози стали частиною роботи

Після подій 2014 року аудиторія 0629 ідеологічно розділилася. Водночас кількість читачів суттєво не зменшилась. Частина людей продовжувала читати сайт навіть тоді, коли була налаштована проти редакції.

Утім, і погрози стали майже буденністю. За словами Мурликіної, на електронну пошту редакції щодня могло приходити десять і більше повідомлень із погрозами із повідомленнями на кшталт: “Наші повернуться і ви будете на шибениці висіти”.

Це тривало близько двох років, а потім зійшло нанівець. І до початку 2022-го здавалося, що найгірше вже позаду. Але це була лише ілюзія.

2022 рік: війна, до якої не встигли підготуватися

На початку 2022 року медіа передавали попередження західних розвідок про можливе масштабне вторгнення. Називали навіть конкретні дати, серед яких було 16 лютого.

16 лютого нічого не сталося. Того дня до Маріуполя приїхав Володимир Зеленський. Він провів закриту нараду з військовими. Журналісти чекали на його появу до вечора, сподіваючись почути більше про ситуацію.

Але пресконференції фактично не було. Зеленський говорив три-чотири хвилині і не відповів на питання журналістів.

Того самого дня до Маріуполя приїхав Рінат Ахметов. Він відвідав об’єкти своєї власності, зокрема будівництво університету.

Для багатьох це виглядало як сигнал: усе буде добре.

У редакції 0629 того дня теж говорили про можливий розвиток подій. Це не був план, а просто обмін думками. Колеги говорили про свої наміри. Олександр Гуділін казав, що піде в терооборону. Він так і зробив 22 лютого, а пізніше потрапив в російський полон, де пробув понад 2,5 роки. Зараз живе у Вінниці та співпрацює із виданням.

Журналіст та військовий Олександр Гуділін

Марина Молошна теж повідомила, що збирається в тероборону. 26 лютого вона виїхала з Маріуполя, дісталася Києва і записалася до тероборони у столиці. Воювала кілька років, залишила службу через вагітність і народження дитини.  

Але повноцінного плану дій на випадок війни тоді не було. Анна Мурликіна сьогодні називає це своєю помилкою. Адже події почали розвиватися швидше, ніж можна було передбачити. 20 лютого стало відомо про онкологічне захворювання її мами. 22 лютого її мали перевести до онкоцентру в Маріуполі. Та цього не сталося, бо того дня в онкоцентрі вже припинили роботу через початок бойових дій. Родина вивезла маму до Запоріжжя.

“Ми не брали з собою нічого довговічного. Ми сподівалися, що буде як у 2014 році”, — згадує Анна.

Цього разу вони помилилися. Додому Анна вже не повернулася. Мамі зробили операцію, але через місяць вона померла. Анна хотіла б поховати її в Маріуполі, поруч із бабусею. Та довелося ховати в Києві. Тож з цією війною Анна втратила не лише місто. Вона втратила можливість повернути матір додому.

Місто в блокаді – редакція на зв’язку

Після початку повномасштабної війни частина журналістів 0629 залишалася в Маріуполі. Працювати ставало дедалі важче. Зв’язок зникав. Обстріли посилювалися. Журналістка Олена Соколова 26 лютого виїхала з міста. Анна Працкова сиділа у підвалі і не мала зв’язку. Вона пережила блокаду Маріуполя і виїхала, коли росіяни почали випускати людей з міста.

Але редакція не втратила зв’язок із Маріуполем повністю. Запрацювали старі контакти.

Начальник патрульної поліції Михайло Вершинін залишався в місті. Він передавав інформацію, пізніше брав участь у боях, був поранений, потрапив у полон і повернувся за обміном. Інформацію передавав також військовий на ім’я Олег. Обидва мали доступ до Starlink.

Допомагали й звичайні цивільні. Двоє знайомих редакції жили неподалік вежі “Київстар”. У перші тижні поліція заправляла генератори пальним, завдяки чому вдавалося підтримувати зв’язок. Так, уривок за уривком, редакція збирала картину того, що відбувалося в місті.

Фактично вона намагалася зберегти голос Маріуполя в той момент, коли саме місто дедалі більше занурювалося в інформаційну тишу.

Після Маріуполя

Фінансове становище редакції було складним. Допомогу надали міжнародні громадські організації, з якими видання працювало раніше, зокрема Празький фонд підтримки демократії, IREX, Інтерньюз Україна.

Колектив редакції скоротився до двох людей. Але найважче питання виникло після повної окупації та фактичного руйнування Маріуполя.

Бо як працювати міському медіа, коли самого міста більше немає?

Маріуполь був майже повністю зруйнований. Люди роз’їхалися Україною та світом. У самому місті залишилася лише частина колишнього населення. Для редакції потрібно було заново вирішити, про що тепер писати і як добувати інформацію.

Адже у призначеній окупантами адміністрації правди не дізнаєшся.

Тож журналісти почали писати про те, що можна було перевірити через власні контакти: ціни в магазинах, роботу лікарень, побут, роботу міських служб, вибухи вночі.

“Ми пишемо про це, а іноді готуємо розгорнуті інтерв’ю, які становлять загальний інтерес для людей на підконтрольній території. Що довше люди перебувають у вигнанні, то більше вони віддаляються від інтересів сучасного Маріуполя”, – каже Анна.  

Звісно, маріупольці читають це з почуттям глибокого болю та ностальгії, але у них тепер нове життя. І саме воно стало однією з нових тем видання: писати про те, як маріупольці влаштувалися на нових місцях, долаючи травму втрати.

Хтось опинився в Німеччині, хтось у Латвії, хтось у Києві чи Вінниці.

Яскравим прикладом такої трансформації є Катерина Ільченко. До великої війни вона була відомою в Маріуполі підприємницею та експерткою у сфері послуг і бізнесу, активно розвивала локальні проєкти. Коли все це було знищено, вона опинилася в Німеччині, де довелось починати практично з нуля. Пройшовши через складний етап адаптації, Катерина не лише не зламалася, а й досягла успіху в академічному середовищі Берліна – зараз вона викладає бізнес-дисципліни англійською мовою в британському університеті ARDEN у Німеччині, допомагаючи запускати стартапи та доводячи, що український інтелектуальний потенціал затребуваний у Європі.

Ще однією історією сили стала розповідь підприємниці з Маріуполя Ольги Дібрової, яка до війни мала у рідному місті успішний бізнес. В окупації вона втратила все, але після виїзду вирішила почати спочатку. Оселившись у Латвії, вона запустила знайоме багатьом виробництво улюблених домашніх напівфабрикатів (аналог української мережі “Галя Балувана”). Якщо на момент перших інтерв’ю це був лише скромний старт, то тепер за кордоном працює бізнес, який дає роботу іншим і знайомить європейців з українською культурою харчування.

До 2022 року Інна Колбасова вела звичне мирне життя в Маріуполі, але після чотирьох місяців пекла в блокадному місті була змушена виїхати до Києва. Її особистий біль величезний – її син, захисник “Азовсталі”, потрапив до російського полону, і вона бореться за його звільнення вже третій рік. Рятуючись від відчаю та намагаючись зберегти ментальне здоров’я, Інна знайшла розраду у творчості. Вона почала займатися скрапбукінгом, створюючи неймовірні вироби та альбоми. Тепер її майстерність дарує надію іншим, а сама вона мріє створити великий Альбом пам’яті про цю війну, де найголовніша, фінальна сторінка буде обов’язково заповнена яскравими фарбами нашої Перемоги.

Маріуполька Ольга Катрич знайшла прихисток у Вінниці після того, як війна забрала найдорожче – її чоловік загинув на фронті, захищаючи Україну. Залишившись із величезним болем утрати, вона не зламалася, а вирішила перетворити пам’ять і любов до української культури на справу життя.

У Вінниці жінка відкрила затишну етнокрамницю “Сонях”, де представлена традиційна українська вишивка, автентичний одяг та предмети побуту. Цей бізнес став для неї не лише джерелом порятунку від відчаю та способом адаптації на новому місці, а й символом незламності духу, що допомагає зберігати зв’язок із рідним корінням і підтримувати інших.

Інший фронт – за історію Маріуполя

Окремим напрямком роботи видання, яким Анна Мурликіна щиро пишається, стала серія глибоких історичних матеріалів, що системно руйнують міфи російської пропаганди про нібито “російський Донбас” та “исконно русские земли”. Кремлівська машина роками намагалася переписати історію регіону, вигадуючи наративи про те, що до приходу Російської імперії тут нібито нічого не було.

Редакція 0629 протиставила цьому документальні факти та історичну правду. Сайт публікував розслідування й нариси про справжню дату створення міста, про унікальну історію українського Приазов’я, а також про греків-переселенців, яких цілеспрямовано завезли сюди у XVIII столітті імперськім указом, але які зберегли свою самобутність і зв’язок з українською землею.

Ці матеріали детально пояснюють фальсифікації імперської та радянської історіографії, доводячи, що заселення і розвиток цього краю тісно пов’язані саме з українським козацтвом та багатою історією півдня України. У час, коли ворог намагається знищити не лише будинки, а й саму ідентичність маріупольців, ця просвітницька та історична робота стала своєрідним інтелектуальним фронтом.

Житло для переселенців: невирішений біль маріупольців

Ще одна постійна рубрика на сайті 0629 присвячена одній з найболючіших тем для всіх маріупольців – компенсації за знищене Росією майно та житло. Адже для отримання державної компенсації за втрачене майно, потрібно надати фото та відео докази, а також акти спеціальної комісії, які підтверджують руйнування. Утім, на окупованих територіях, куди немає доступу для українських фахівців, це зробити неможливо. 

Зруйнований Маріуполь. Фото пресслужба “Азова”

І багато маріупольців, чиї будинки були буквально стерті з лиця землі, а документи залишилися під завалами або в окупації, відчувають цю ситуацію особливо гостро. 

Розв’язати питання мав ухвалений ВР у грудні 2024 року закон, який дозволяє отримувати компенсацію за програмою “єВідновлення” для житла на ТОТ без необхідності фізичного огляду чи фотофіксації. Водночас закон досі не підписаний президентом, а отже не вступив в дію. 

У листопаді 2025 року уряд ухвалив експериментальну постанову про надання компенсацій за знищене житло в окупації – програма “Житло для ВПО з ТОТ” передбачає ваучер на суму до 2 мільйонів гривень, але на першому етапі виплати доступні лише учасникам бойових дій та людям з інвалідністю внаслідок війни.

Здавалося б, хоча б у когось з маріупольців з’явився реальний шанс отримати власне житло на підконтрольній уряду України території. 

Проте на практиці експериментальний проєкт не може покрити реальні потреби переселенців. Станом на липень 2026 року понад 43 тисячі ВПО подали заявки на участь у програмі: з них понад 35 тисяч були погоджено і лише трохи більше ніж 3 тисячі профінансовано – коштів у бюджеті на програму вже немає.

До того ж ВПО – маріупольці в тому числі – зіштовхнулися з численними перепонами при подачі заяв на житлові ваучери, серед яких неможливість підтвердити статус УБД, вимога надати згоду від померлих родичів, помилки в реєстрах та розбіжність даних.

“Держава фактично залишає сотні тисяч людей ні з чим, що глибоко підриває їхню віру в справедливість. Кажуть: “Виїжджайте”. Але куди? Приїжджаючи в умовний Київ чи інші міста України, люди опиняються перед стіною: без грошей, без власного кута, часто змушені або шукати прихистку за кордоном, або виживати тут у надзвичайно тяжких умовах”, – каже Анна Мурликіна.

Реклама, донати та криза виживання

Якщо до повномасштабної війни видання могло існувати виключно коштом рекламодавців, то сьогодні ситуація кардинально помінялась і про класичні рекламні доходи вже не йдеться.

“Ми більше не цікаві великим рекламодавцям, оскільки наша аудиторія розсіялася по всьому світу. Підприємці, які колись працювали в Маріуполі, або лишилися в окупації, або розпорошилися по Україні й закордонню. Інколи комерційна реклама й проскакує, але це мізерні суми, яких вистачає хіба що на невеликий гонорар Олександру Гуділіну, який паралельно працює в іншій організації за своєю психологічною освітою”, – ділиться Анна Мурликіна.

Анна Мурликіна

Змінилася й кількість переглядів: 

“Якщо у мирному 2021 році ми мали 4,5 мільйона переглядів на місяць, то зараз – 300–400 тисяч. Це природне і страшне падіння, адже величезна кількість маріупольців загинула. На мою думку, реальна цифра загиблих у місті – близько 100 тисяч. Решта ж аудиторії — це сотні тисяч людей, які розсіяні по світу і наново будують своє життя в інших містах і країнах”. 

Фінансування сайту тримається переважно на грантах – зокрема від Кластера релокованих медіа “DII-Ukraine”, який створили журналісти-вихідці з Донбасу і який очолює Анна Мурликіна. 

Після 2024 року, коли редакція вперше залишилася без грантової підтримки, перед нею постало болюче питання: чи варто взагалі продовжувати роботу? Анна серйозно думала про закриття проєкту. 

Проте все змінили людські емоції та зворотний зв’язок. Тоді редакція отримала звичайний лист від читача, який просто подякував за те, що вони тримаються і підтримують маріупольську громаду. Він був з окупованої території. 

Іноді журналісти отримують дзвінки чи повідомлення, які стирають будь-які відстані. Наприклад, читач Олександр телефонує на телефон і каже: “У мене в Павлограді рубанувся інтернет, не могли б ви переповісти останні новини?” 

“У такі хвилини чітко усвідомлюєш справжню сутність локальних медіа – неймовірну довіру, невидиму нитку між читачами й редакцією та відчуття, що наш ресурс для багатьох став справжнім рідним домом. Це те, що тримає нас на плаву краще за будь-які бюджети”, – підсумовує Анна Мурликіна