26 квітня 2026 року у своїх соцмережах Соломія Вітвіцька поділилася новиною про те, що вони з нареченим, військовослужбовцем Олексієм Ситайло чекають на первістка. Згодом підтвердила цю інформацію в ефірі «Сніданку з 1+1».

В інтерв’ю для «Жінки в медіа» Соломія Вітвіцька розповіла про особливості роботи телеведучої на українському телебаченні сьогодні, поєднання професії і майбутнього материнства, онлайн-атаки і поширення дезінформації щодо себе у мережі. 

Ви багато років працюєте в одному з найпомітніших інформаційних форматів країни. Які найголовніші зміни на українському телебаченні ви помітили за цей час?

Зараз, коли мене просять провести якусь мотиваційну зустріч із підлітками, я розумію, що для них я взагалі «динозавр». За той час, поки я працюю на телебаченні й загалом у журналістиці, від аналогового мислення, стилю життя та роботи ми повністю перейшли до діджиталізованого буття.

Думаю, більшість підлітків навіть не розуміють, про що я, коли розповідаю про власний досвід. Наприклад, про те, як ми вигадували, яким чином передати інформацію чи де її знайти, коли не було ні Google, ні інтернету, ні можливості сісти й одразу комусь зателефонувати. У такі моменти, здається, що ми розмовляємо різними мовами. Це зовсім інший підхід до життя.

Те, як ми зараз шаленими темпами оцифровуємося і рухаємося у діджитал, однозначно змінює і мислення. Сучасні діти, підлітки та студенти, які займатимуться журналістикою, вже зовсім по-іншому створюватимуть матеріали, шукатимуть героїв і взагалі працюватимуть.

Нещодавно ми розмовляли з другом, який має десятирічну доньку. Він каже їй, що треба знати літери, вміти читати і друкувати. Вона питає: «Навіщо?» Батько відповідає, мовляв, от захочеш щось купити й не зможеш загуглити. Вона просто бере телефон, вмикає мікрофон, і ти розумієш, що це покоління мислить абсолютно інакше.

Але якщо говорити про протистояння інформаційним фейкам, які ширяться неймовірними темпами, то в цьому шаленому потоці буває неможливо виокремити, де реальність, а де створена штучним інтелектом картинка чи вигадана ворожою пропагандою історія. 

Також я думаю, що не можна порівнювати новини з Telegram-каналів і новини, які створюють професійні журналісти. Це стане найбільшим викликом для всіх — виокремлювати з цього масиву інформації справжні історії.

Ви також ставали мішенню онлайн-атак, зокрема із використанням технологій штучного інтелекту — наприклад, через викрадення образу та створення діпфейків. Як ви реагували на такі випадки?

Це явище існує дуже давно. Ми намагалися протистояти такому контенту, коли про відео ще навіть не йшлося. Тоді це були фейкові статті, у яких шахраї писали, нібито я рекламую якісь пігулки для схуднення, а мої колеги — засоби від псоріазу чи випадіння волосся. Так поширювали різні «цілющі» методи за допомогою друкованого тексту. До речі, наскільки я пам’ятаю, за легендою шахраїв, інтерв’ю у мене брала Алла Мазур. Навіть деякі мої знайомі тоді купували ці препарати. Бувало, товар уже йде поштою, а мені телефонують: «Ти ж там про якісь таблетки розповідала…» Я робила спроби спростовувати це через соцмережі, ми робили сюжети в ТСН та «Сніданку з 1+1». Наші юристи намагалися знайти першоджерело, але, мені здається, все це йшло з Росії, тому боротися з ними було фактично неможливо.

Зараз же використовують зображення, створене за допомогою технологій ШІ. Як я розумію, відео беруть із наших випусків, але накладають на нього згенерований голос. При цьому, аудіо доріжка явно не збігається з артикуляцією. Мені здається, якщо придивитися, то відразу зрозуміло, що це неправда. Проте, читаючи коментарі, я бачу, що люди все одно вірять. І це для мене дивно.

Так само я не розумію, навіщо різноманітні паблики поширюють фейкові ілюстрації в стилі «мені 25 років, а мене ніхто не привітав із днем народження». Дивуюся, що під такими картинками збираються тисячі лайків і десятки коментарів. Думаю, це одна з найбільших наших проблем, які існують зараз, під час повномасштабної війни, зокрема як частина інформаційного протистояння. Це, насамперед, війна за голови людей. Я розмірковую про це ще з 2014 року і поки не розумію, як можна змінити цей хід подій.

Як часто стикаєтеся з онлайн-атаками через свою професійну діяльність?

Насправді я читаю про себе дуже багато фейків та брехні й іноді просто шокована. Це вигадки, які не мають жодних підтверджень, але їх поширюють, і згодом уже ніхто не пам’ятає, хто був першоджерелом.

Один із цікавих прикладів: нещодавно, коли ми опублікували у соцмережах новину про те, що очікуємо на дитину, чимало людей подумали, що це картинка, створена штучним інтелектом. І лише тоді, коли я вийшла у прямий ефір «Сніданку» і сама це озвучила, аудиторія зрозуміла, що все насправді. Це ще одне свідчення того, як складно людям розібратися в засиллі інформації у соціальних мережах.

Чи були випадки, коли ви планували подавати до суду через дезінформацію?

Я радилася зі своїм коханим — він юрист, чинний суддя, а зараз військовослужбовець. Він має величезний юридичний досвід і пояснив мені особливості українського законодавства. По-перше, воно передбачає, що публічні люди мають бути готовими до підвищеної уваги та поширення різної інформації про них.

По-друге, у нас дуже складно довести моральну шкоду або шкоду репутації в суді, адже у подібній брехні, яку поширюють таким чином, немає складу кримінального злочину. Навіть якщо ти знаєш конкретну особу, блогера, а не просто анонімний Telegram-канал, і можеш довести, що це неправда, судовий процес забере купу часу та енергії, але принесе мало результату. Це хіба що додасть зайвого піару самій людині, яка поширює наклепи. Ми зважували всі «за» і «проти», обговорювали це і вирішили, що поки не варто витрачати стільки зусиль. Я знаю, що є успішні кейси, коли колеги перемагали в суді. Я ще подумаю над цим, але наразі вирішила просто ігнорувати такі речі.

Як за цей час змінилося становище жінок у телевізійній журналістиці?

У Телевізійної служби новин каналу 1+1 завжди було переважно жіноче обличчя. Якщо говорити про ведучих, то чоловіки у кадрі традиційно були в меншості, але зараз їх побільшало. Що ж до кореспондентів, то їх приблизно порівну. 

Я ніколи не відчувала в колективі 1+1 та ТСН якихось упереджень, проблем чи іншого ставлення через стать. Не було такого, щоб я хвилювалася, що замість мене можуть взяти чоловіка, або що комусь надавали перевагу за інших рівних умов.

Коли я закінчувала університет, то дивувалася: серед моїх однокурсників також переважали дівчата. На 75 випускників було лише 15 хлопців. Викладачі розповідали, що ще років 20 до того журналістика вважалася переважно чоловічою професією. А от за часів незалежної України, навпаки, жінок у медіа стало набагато більше, і це було дуже помітно. Під час навчання я бачила, що на журналістику чомусь охочіше вступали саме дівчата.

А якщо говорити про жінок на рівні керівних посад, прийняття рішень?

Мене на роботу в ТСН приймала жінка — шеф-редакторка. Зараз уже багато років службу новин очолює Сергій Попов, але якщо говорити про заступників, випускових редакторів та продюсерів, то тут більшість — жінки, хоча є й чоловіки. Генеральний директор медіагрупи 1+1 media — Ярослав Пахольчук, проте чимало жінок очолюють різні відділи й є топменеджерками компанії. Загалом у нас трохи більше чоловіків, але гендерний баланс майже збережений.

Наша компанія взагалі дуже людиноорієнтована, тут враховують багато важливих соціальних моментів. Навіть під час повномасштабного вторгнення обличчя в кадрі частково змінилися, додалися нові. Зараз наші кореспонденти ведуть випуски новин, зокрема для YouTube. Кожен має шанс для зростання. І мені здається, що ці YouTube-випуски ведуть переважно дівчата. Один хлопець, який був кореспондентом і ведучим, звільнився, тож у ТСН у діджиталі зберігається жіноче обличчя. Зараз це й узагалі виглядає ще більш логічно, адже кілька наших кореспондентів, режисерів та операторів мобілізувалися до лав ЗСУ.

Особисто я у професії не стикалася з упередженнями чи непереборними обставинами, які б заважали мені розвиватися чи отримувати підвищення. У нашій сфері все дуже залежить від самої людини. На якихось підприємствах чи у державному секторі все може бути інакше, але я говорю саме про приватне телебачення. 

Наскільки строгими є вимоги до зовнішності ведучих та чи відрізняються вони для чоловіків і для жінок?

Звісно, у нас є стилісти, які обов’язково стежать за образами. Я не можу за власною примхою пофарбувати волосся у червоний колір або зробити ірокез. Цілком логічно, що наш зовнішній вигляд — це частина позиції каналу, яку ми транслюємо, і ми дуже відповідально до цього ставимося.

Те, як ми виглядаємо в кадрі — це загальна концепція. Мій напарник Святослав Гринчук, з яким ми ведемо новини тиждень через тиждень, має сережки у вухах, які він завжди знімає перед ефіром. Тобто існують певні правила, і я вважаю це абсолютно справедливим. Не бачу в цьому жодної проблеми, адже я веду інформаційну програму, а не розважальний проєкт, де доречні були б експерименти із зовнішністю.

Проте всі пропозиції завжди можна обговорити. Якщо ти хочеш щось змінити, стилісти можуть запропонувати іншу довжину чи тон волосся — зробити його світлішим або темнішим. Але переважно це рекомендації та поради фахових людей, які підбирають одяг, макіяж і зачіску, що найкраще пасуватимуть до концепції проєкту.

На сторінці у Вікіпедії про вас є такий абзац: «Ведуча також має особливий образ, з’являючись у кадрі в ошатних сукнях та на високих підборах. Спочатку частиною образу також була яскраво-червона помада. Але на другий рік програми під впливом шеф-редактора Сергія Попова стилісти змінили колір помади на спокійніший». Розкажіть про це. 

Насправді це був більше жарт. Сергій Попов, звісно, не ховав від мене помаду особисто. Просто в якийсь момент на каналі змінилася головна стилістка, яка повністю переглянула мій образ: зачіску, макіяж і стиль загалом. Тоді це була програма «ТСН. Особливе» — щоденний таблоїд про зірок, який вимагав яскравості.

Коли мені іноді надсилають архівні програми, я дивуюся, яка я там смішна. Мені навіть здається, що зараз я виглядаю набагато молодшою і кращою, ніж у тих давніх ефірах. Це був цікавий досвід кардинальної зміни іміджу.

Чи часто вам доводиться бачити коментарі, у яких глядачі обговорюють вашу зовнішність?

На початку повномасштабної війни мені часом писали: «Чому ви така гарна та зачесана в ефірі?» Я так розумію, це були або дивні люди, або боти. Вважаю, що ведуча новин має залишатися ведучою новин за будь-яких обставин. Я не можу виходити в ефір розпатланою чи з тушшю, яка потекла. Це, серед іншого, також і моя особиста позиція. Коли здавалося, що настає кінець світу, а пів країни стояло у заторах, намагаючись виїхати й врятуватися від війни, я прагнула тримати марку та якісно інформувати. Це був мій внутрішній протест проти хаосу. Я розуміла, що для людей, які вмикають телевізор чи дивляться нас у телефоні, ми є острівцем стабільності.

Пам’ятаю, як перша леді Олена Зеленська розповідала, що коли на початку вторгнення вона ввімкнула телемарафон, їй трохи відлягло від серця — саме тому, що всі працювали, ефір тривав, новини інформували людей про те, що відбувається. У той момент це стало великою підтримкою для багатьох.

Складається враження, що на українському телебаченні жінкам старшого віку значно складніше з’являтися в кадрі, якщо вони не є вже давно впізнаваними «обличчями» каналів. Наскільки телебачення досі залишається простором, де жінка має відповідати певному «екранному стандарту»? І чи є право у жінки дорослішати в кадрі?

У нас на каналі працюють ведучі різного віку. Алла Мазур цього року публічно відсвяткувала 60-річчя, її вітали у «Сніданку» і в прямому ефірі ТСН, що для неї було несподіванкою. Алла абсолютно не приховує свій вік. Марічка Падалко цьогоріч відсвяткувала 50-річчя. І це дуже круто.

Пригадую, як колись проходила співбесіду для навчання у Вільному університеті Берліна, і мене запитали, чому в Україні всі журналісти такі молоді. Тоді я не знайшлася, що відповісти. Думала собі: мабуть, тому, що молодь мобільніша, не має родин і в 20–25 років може легко прокинутися вранці в Україні, а заснути десь у закордонному відрядженні. 

Зараз я розумію, що в 90-ті та 2000-ні з’явилася величезна кількість нових каналів, газет та видань, а ринок відчував брак досвідчених кадрів. Тому масово набирали студентів, які приходили здобувати практику. Це було логічно для епохи розбудови медіаринку, адже до цього ми мали буквально три канали й три газети. Ті дорослі фахівці, які працювали раніше, згодом очолили нові медіа як менеджери, а для щоденної роботи «руками» потрібна була молодь.

Зараз усе змінилося. Досвідчені люди залишаються на своїх посадах — хтось у менеджменті, хтось у репортерстві. І це нормально. За кордоном нас колись дивували вікові кореспонденти і ведучі, а вони, у свою чергу, дивувалися нашій молодості. Сьогодні ми нарешті підходимо до періоду, коли у кадрі з’являються зрілі обличчя — люди, яким довіряють і з якими глядачі росли. Це чудово, що ми бачимо в ефірі професіоналів із глибоким життєвим досвідом, які вміють аналізувати. Це надзвичайно важливо.

Наскільки складно старшим жінкам, які працюють на одних і тих же телеканалах протягом багатьох років, змінити роботу? 

Я знаю, що люди успішно змінюють роботу. Наприклад, моя подруга, колишня кореспондентка ТСН Світлана Березівська вже понад рік працює в благодійному секторі — піарницею у фонді. Переважно журналісти переходять саме у сферу PR та комунікацій. Зараз це надзвичайно затребуваний напрямок, де постійно шукають фахівців. Раніше цей сектор не був таким розвиненим, а сьогодні він — стратегічний. Людина, яка пропрацювала 20 років на телебаченні, це надцінний працівник. Світлана була старшою за 45 років, коли звільнялася, і вона відкрила для себе зовсім іншу, але цікаву сферу. Спочатку було важко, але вона одразу отримала кілька пропозицій і успішно адаптувалася.

Взагалі через демографічні тенденції в Україні, спричинені війною, міграцією та мобілізацією, роботодавці зараз дедалі частіше запрошують на роботу фахівців категорії 55+. Це досвідчені люди, які мають купу енергії та можуть принести велику користь будь-якому підприємству. Як на мене, це досі недооцінений HR-напрямок, і багато компаній зараз кардинально переглядають своє ставлення до вікових кандидатів.

Оскільки я є амбасадоркою платформи «СпівДія» у напрямі кар’єрних консультацій, ми активно акцентуємо на цьому увагу. Закликаємо людей позбутися внутрішніх упереджень та самоцензури в стилі «я вже старша, тому не знайду роботу». Це не так. Треба сміливіше змінювати фах або вчитися. У віці 45+ чи 55+ це абсолютно нормально. Можна змінити сферу й отримати роботу своєї мрії, яку з певних причин чи обставин не вдалося здобути в молодості.

Ви нещодавно поділилися новиною про вагітність. Наскільки, на вашу думку, українська телевізійна індустрія сьогодні є дружньою до жінок, які поєднують професійну реалізацію з материнством? І як ви самі бачите цей баланс для себе?

Я якраз розмірковую над цим. Колеги обережно запитують, скільки я ще планую ходити на роботу. Все, звісно, залежатиме від мого самопочуття, подальшого стану та характеру майбутньої дитини. Проте я маю чудові приклади перед очима. Моя колега Валентина Хамайко взагалі не йшла у повноцінний декрет: вона народила в середу, а в суботу вже вийшла в ефір, оскільки має графік вихідного дня.

Не думаю, що я повторю такий екстремальний досвід, але згадую й Нату Островську, яка стала мамою вже під час повномасштабної війни. Вона теж працювала майже до пологів, а повернулася до роботи уже за кілька місяців. 

Побачимо, як все складеться у мене. Це багато в чому залежить від фізіологічних моментів і від того, чи буде можливість залишати дитину, наприклад, із нянею, а також — чи годуватиму я груддю. У мене є подруги, які не змогли годувати, і цей фактор теж впливає на мобільність жінки після народження дитини. До того ж, графік телемарафону фізично виснажливий: це 6-8 годин безперервного прямого ефіру, тому поєднувати роботу з материнством буде непросто.

Чи достатньо в галузі умов, щоб жінки не втрачали професійних можливостей через паузи, пов’язані з доглядом за дитиною?

Звісно, кожна ситуація індивідуальна і залежить від того, як почувається жінка і як поводиться дитина. Усе це необхідно враховувати. Важливо, чи маєш ти підтримку, чи є з ким залишити малечу. Одноразово принести дитину з собою на роботу можна, але практикувати таке на постійній основі нереально. Тут грає роль комплекс факторів, які потрібно обговорювати з чоловіком, родиною чи мамою, якщо є така можливість. Я та мій чоловік — не кияни, наших родичів у столиці немає, тому нам доведеться вирішувати це питання самотужки й шукати інші варіанти.

Часто жінкам у професії приписують конкуренцію між собою. Наскільки це, на вашу думку, стереотип, а наскільки — наслідок самої системи, де для жінок історично було менше простору для впливу?

Я не бачу серед нас жорсткої конкуренції, навпаки — ми усі дружимо і підтримуємо одна одну. Можливо, у якихось проявах вона й існує, але здорова конкуренція — це скоріше додаткове натхнення, мотивація та стимул для самовдосконалення.

Ми дійсно допомагаємо одна одній. Наприклад, наша ведуча Марічка Падалко, з якою ми ділимо суботні ефіри в марафоні, у спільному чаті сама запропонувала звільнити мене від цих навантажень через вагітність. Вони разом із Наталкою Островською та Святославом Гринчуком розподілили ці чергування між собою, щоб я не працювала зайвий день. Тому я відчуваю лише міцне колегіальне плече та підбадьорення, а не суперництво.

У мене також є подруги з інших телеканалів. З кимось ми разом навчалися, з кимось перетиналися по роботі. Зараз нас дуже зблизила історія з телемарафоном «Єдині новини», де різні команди фактично ведуть один спільний ефір. Ми часто бачимося на промозйомках, заходах, підтримуємо зв’язок у соцмережах.

Наприклад, одна ведуча з каналу «Ми — Україна», Ольга Грицик після звільнення кардинально змінила фах і стала коучем. Вона вже навіть провела для мене перші коуч-консультації. Мені надзвичайно цікаво спостерігати за її трансформацією та підтримувати її в новому професійному напрямку.

Якщо говорити про молодих жінок, які сьогодні тільки приходять у телевізійну журналістику, що б вам хотілося, щоб для них було інакше, ніж це було у ваш час?

Ми починали кар’єру в одних умовах, а вони приходять в цю професію у зовсім інших. У сучасних дівчат сьогодні набагато більше технічних можливостей. Пригадую, як я шукала собі практику: тоді у Львові потрібно було знайти мобільний телефон, щоб подзвонити у інше місто й домовитися, адже на державних стаціонарних телефонах вихід на «вісімку» був заблокований. Це були бідні 1990-ті, коли не було грошей та можливостей, але ми все одно викручувалися.

Зараз завдяки соцмережам — Instagram, Facebook — можна напряму написати будь-якому топ-менеджеру чи керівнику. До речі, я завжди дуже цінувала, коли студенти зверталися до мене особисто. Коли ж за них писала мама чи знайомі, я розуміла, що з такої людини навряд чи вийде хороший журналіст. Адже вміння достукатися до потрібної персони — це наша базова професійна риса.

Я дуже пишаюся багатьма своїми стажерами та практикантами — свого часу, працюючи кореспонденткою, я була для них справжньою наставницею. Вони досягли крутих результатів: одна з моїх колишніх практиканток зараз очолює відділ піару та промо у великій медіагрупі, інша стала відомою журналісткою та ведучою. 

У цій професії важлива конкурентоспроможність, а не кумівство чи зв’язки. Навіть якщо тебе хтось один раз просуне, без харизми та професіоналізму нічого не вийде. Замість тебе ніхто не поїде на зйомку й не змонтує якісний матеріал. Ти мусиш сама показувати результат, тримати увагу аудиторії та вміти з нею комунікувати. У цій професії переважають особисті та ділові якості. Й я думаю, що у багатьох молодих жінок сьогодні вони є. 

Авторка: Олександра Горчинська. Редакторка: Ліза Кузьменко. Фото: Валя Поліщук.

Цей матеріал став можливим завдяки International Media Support (IMS) в рамках проєкту ГО «Жінки в медіа» «Об’єднані заради рівності в медіа: сприяння гендерній рівності через співпрацю громадських організацій, медіа та органів влади». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди IMS.