У ніч із 14 на 15 червня Україна перебувала під черговою масштабною комбінованою атакою ворога. В Києві, що традиційно був однією з ключових цілей атаки, окрім влучань у багатоповерхівки й об’єкти цивільної інфраструктури, а також десятки спалених автівок, сталися кілька «прильотів», що змусили затамувати подих усю країну. Кадри з охопленим вогнем Успенським собором Києво-Печерської Лаври, «Мистецьким Арсеналом» і кіностудією імені Довженка, що ширяться соцмережами останню добу, виглядають не просто апокаліптично — вони буквально відчуваються як фізичний біль.

І це загалом зрозуміло — ми вже звикли, що ворог завжди підступно цілить у найболючіше (житлову забудову, лікарні, садочки, місця скупчення людей). І хоча цей цинізм і досі залишається неосяжним для нашої свідомості, та коли під ворожим вогнем опиняються пам’ятки історії та культури, музеї, культурні інституції та релігійні святині з тисячолітньою історією — то це окремий вид болю та безсилої вразливості, однієї на всіх. І хоча загалом ця стратегія «випаленої землі» цілком вкладається у психологічний портрет росіян, людський мозок усе ж нездатний осягнути це.

Безперечно, такі удари (в прямому та переносному сенсах) завжди прицільні та завжди болючі, адже ворог чудово розуміє як нашу вразливість, так і те, у наскільки цінне насправді цілить. І це не лише важливі для нас об’єкти культурної спадщини, це також і наше відчуття вкоріненості та тяглості часу, нашої історії як держави, втілене в цих об’єктах. Адже Лавра за майже 1000 років свого існування пережила все — війни, революції, окупацію, радянське панування, — і встояла, тож сама думка про її можливу втрату є не просто потрясінням, а буквально фізичним відчуттям руйнування усталеної картини світу.

Звісно, все це є абсолютно свідомою стратегією залякування та спробою демонстрації сили. Але, якщо спробувати в цей надзвичайно вразливий момент не заклякнути від жаху та не давати волі фантазії, що природньо починає розбурхуватись, уявляючи, куди ще завтра може прилетіти, а придивитись уважніше, на що схожа ця стратегія ворога, то у цій ситуації можна побачити менш очевидні (і надзвичайно важливі) шари.

По-перше, ворог, що за роки повномасштабної війни вже давно відкинув маску «захисту російськомовного населення» та «ведення війни за правилами», за якою намагався зберегти рештки своєї міжнародної репутації, і роками відкрито б’є по цивільній інфраструктурі, лікарнях, пологових будинках і дитячих садочках, з цією стратегією нічого не виграє. Ані у воєнному сенсі, ані на рівні демотивації чи залякування українців. Єдиний результат, окрім завданого болю та розпачу, полягає у тому, що ми просто починаємо їх ще більше ненавидіти і ще дужче боротися. Тобто такі дії є абсолютно ірраціональною помстою, і Росія в цій ситуації все більше скидається не на холодного небезпечного ворога-стратега, а на покинутого дівчиною жалюгідного нарциса, що підло обливає її кислотою, підстерігши пізно ввечері у безлюдній підворітні. Себто класичне «Так не діставайся же ти нікому». Сильні так не поводяться. Так роблять лише внутрішньо слабкі, підлі й ті, хто настільки охоплений власною люттю та безсиллям, що буквально не в змозі опанувати себе та власні вчинки. Не в змозі визнати поразку і відпустити.

Кадри Лаври у вогні дійсно жахають. Але якщо віддихатися, відкласти емоції вбік і спробувати вдивитися глибше в те, що оприявнює ця ситуація, то стане очевидно: реальність змінилася. І російська інтенція зламати нас шляхом знищення нашої культури зі страшної та монструозної загрози перетворилася за ці роки на жалюгідну (хай і все ще небезпечну). Адже сьогодні вже очевидно, що це нереально, і що у цій гонитві за неможливим ворог, засліплений люттю, стає все слабший і незграбніший.

Друге і не менш важливе полягає у тому, що у цій тактиці свідомих ударів по наших культурних пам’ятках, мистецьких інституціях і релігійних святинях — не лише уся мортальна, просочена прагненням керувати реальністю через страх, загрозу і смерть сутність Росії, але і її абсолютне безсилля перед стійкістю України та нашою здатністю точно знати, ким ми є, і зберігати це знання як у добрі, так і у темні часи.

Саме у нашій консолідованій відмові ламатися, коли нас намагаються зламати, і криється секрет нашого збереження у цій війні та загалом в історії.

Звісно, б’ючи по умовній Лаврі чи Арсеналу, росіяни цілять не в будівлі та пам’ятки — вони цілять в символ нашої ідентичності, ніби кажучи: «Ми заберемо у вас все, навіть вашу історію, що допомагає вам триматися і пам’ятати, хто ви». Але штука тут в тому, що ніхто і ніщо не може забрати у нас знання про те, хто ми — власне нашу ідентичність. Наша пам’ять може вмістити та зберегти все важливе — навіть те, чого вже немає фізично. І у цьому її неймовірна здатність.

Протягом довгих століть Росія добре це розуміла, саме тому і докладала системних зусиль до розмивання української ідентичності та робила все, аби підрізати наше коріння, наше знання про себе і нашу міць. Репресії, депортації, обмеження, Голодомор, табори, послідовне зросійщення, уся система «тюрми народів» СРСР — усе було саме заради цього. І якщо нині ворог чинить так безглуздо й ірраціонально, то не тому, що це одвічне знання про небезпеку для нього сильної української самосвідомості кудись поділося. Ні, просто що сильніші ми стаємо, що затятіше боремося, то більше ворог починає відчувати власну нездатність щось із цим зробити, казячись і скрегочучи зубами, як нечиста сила перед першими півнями.

За останні роки українці добре вивчили, що таке щоденно втрачати — наших захисників і захисниць, наших цивільних, території, спокій, здоров’я фізичне та ментальне, найкращі роки, життєві плани і можливості. І, попри це, продовжувати рухатися вперед і боротися. Оплакавши те, чого (а головне, кого) неможливо повернути, і відновлюючи те, що відновити реально. Просто продовжувати йти вперед, часом навпомацки у суцільній темряві.

Сьогодні ми точно знаємо, що без втрат не буває здобутків. Випробування — невіддільна частина архетипних казок усіх народів світу. Жоден цінний досвід, знання або досягнення неможливі без подолання складних, часом навіть нестерпних викликів і боротьби. Ті, що випали нам, здається, є одними з найважчих. Але і те, заради чого ми тримаємося — власна свобода, збереження власної ідентичності та власної країни — варті будь-яких зусиль та випробувань.

Найтемніша ніч перед світанком. Наш, можливо, настане ще не завтра, але неодмінно прийде. Хай скільки жахливих обстрілів і страшних ночей, сповнених вогняних залпів і пожеж ще буде попереду. Але очевидно одне. Ані наша культурна спадщина, ані наша ідентичність у цьому вогні не згорять (навіть якщо на фізичному рівні ми все ж несемо жахливі непоправні втрати), а лише загартуються і зміцніють.

Україна, українська державність та українська культура безліч разів доводили свою здатність поставати з попелу, подібно Феніксу. Відбити, відбудувати, відродити, відмити, відновити — все це у нас у крові, ми робили це стільки разів, що, здається, тільки цим і займалися в історії.

Наша ідентичність і самосвідомість не згорить у принесеному на нашу землю ворогом вогні, навіть якщо ці пожежі здіймають страшні стовпи диму до небес, а пошкодження виглядають настільки болючими, що стискається серце. Вона витримає все, і цей лихий вогонь війни її лише загартує і зміцнить, як і наше знання, хто ворог, чому боротьба екзистенційно важлива і що вартує захисту, довіку буде частиною нашої суспільної ДНК.

Стоячи плече до плеча, ми можемо перебути все, що на нас ще чекає, та відновити все, що може бути відновлене. І Успенський собор Лаври, і Старий Арсенал (власне, саме ця його частина) сьогодні вночі горіли не вперше — і це не завадило їм згодом бути відбудованими фізично і зберегти своє символічне значення. З цієї війни ми вийдемо по-новому загартовані, зі знанням, що навіть вогонь не зміг нас ані спалити, ані налякати. Бо вогонь запеклих не пече.