Як журналістам працювати з болісними історіями, спілкуватися з потерпілими та свідками воєнних злочинів без шкоди для них і водночас зберігати власний ресурс? З 2022 року Інститут висвітлення війни та миру (ІВВМ) здійснює проєкт «Україна: правосуддя наживо», який навчає журналістів етично та безпечно висвітлювати теми правосуддя, готувати судові репортажі щодо воєнних злочинів, а також створює простір для співпраці між журналістами, правозахисними організаціями та міжнародними партнерами.

19 березня відбувся форум «Від свідчення до вироку. Правосуддя в умовах війни», який став підсумковою подією другої фази проєкту, в його межах експерти презентували практичний посібник із конфліктно-чутливої журналістики.

Під час дискусійної панелі «Безпека, етика, чутливість: професійні практики роботи з постраждалими» учасники розповіли про свій досвід роботи з людьми, які постраждали від російських воєнних злочинів, обговорили помилки та поділилися порадами, як зробити цей процес комфортнішим і менш травматичним для обох сторін.

Участь у дискусії взяли головна редакторка Інституту висвітлення війни та миру й редакторка проєкту «Правосуддя наживо» Даніела Пелед, очільниця ГО «Нумо, сестри» Людмила Гусейнова, журналістка, редакторка Kyiv Independent Євгенія Моторевська, медіаюристка, адвокатеса Оксана Максименюк, експертка координаційного центру з психічного здоров’я Кабінету міністрів України, програма «Ти як?» Анастасія Голотенко та провідна дитяча психологиня фонду «Голоси дітей» Юлія Тукаленко.

Модерувала захід медіаекспертка, дописувачка ІВВМ і редакторка проєкту «Правосуддя наживо» Ольга Головіна.

Даніела Пелед у своєму вступному слові сказала, що роль журналістів у міжнародному правосудді не менш важлива, ніж робота інших учасників всієї системи судочинства.

Розробляючи посібник, команда провела консультації з українськими стейкхолдерами, щоб визначити актуальні потреби. Як пояснила Пелед, особливу увагу вирішили приділити темі травми, адже під час війни вона набула більшого значення, ніж будь-коли.

Фото: Посібник Конфліктно-чутливе висвітлення воєнних злочинів

Модераторка панелі Ольга Головіна сказала, що розмова про роботу з постраждалими — це насамперед про відповідальність і турботу.

Вона говорила про важливість обережності у спілкуванні: «В кожного є свої методи саморегуляції, але найголовніше — це тримати завжди в голові: коли ми маємо справу з людьми, які пережили важкий досвід, подумати двічі, тричі. Варто делікатно і ніжно ставитися до цього, оскільки ми не знаємо всіх деталей і ми ніколи не дізнаємося непережитого досвіду».

Вона запитала Людмилу Гусейнову про те, як знаходити сили працювати з травматичним досвідом і підтримувати жінок, допомагаючи їм говорити про пережите.

Людмила Гусейнова відповіла, що не всі матеріали про постраждалих викликають позитивну реакцію, іноді бувають навіть образи. Саме тому тренінги та дискусії щодо цієї теми мають відбуватися постійно.

Фото: Людмила Гусейнова

Вона нагадала, що майже 20 тисяч цивільних досі перебувають у російському полоні. Крім того, люди роками живуть в окупації під тиском, без права на слово та захист: «Як про це розповідати, як про це питати — до цього треба готуватися. Коли приходить журналіст або документаліст за свідченнями, то насамперед ця людина має давати інформацію, а не брати її. Це дуже важливо. Готуйте інформацію, яку ви також можете надати потерпілій особі. Це інформація про те, які види допомоги на сьогодні існують в Україні. Ви можете повідомити, що зараз є об’єднання чоловіків і жінок, які пережили полон, тортури, СНПК (сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом). Це інформація про те, що сьогодні є спеціальні психологи, вже є закони, котрі гарантують підтримку і допомогу цим людям».

Гусейнова розповіла і про неприйнятні запити від медіа. Вона навела приклад, коли журналісти шукали героїню для матеріалу за критерієм пережитого сексуального насильства в конкретний рік: «Мені дуже прикро і боляче, коли мені пишуть і кажуть: “Нам треба зробити матеріал, але донор дуже наполягає, щоб це була жінка, котра була зґвалтована у тому році”. Усвідомте, як мені на це реагувати. Як я буду казати: “Хто в 24 році був зґвалтований? Дамо інтерв’ю”. Це ненормально».

Вона пояснила, що подібні запити травмують і самих представників організацій: «Такі організації як “Нумо, сестри” очолюють такі самі люди, які пережили це. У нас немає цинізму, у нас немає відсторонення. І ваші запити нас так само травмують».

Гусейнова також закликала журналістів ретельно продумувати умови інтерв’ю — зокрема, місце проведення та логістику. За її словами, люди, які повертаються з полону після кількох років, часто опиняються в новому для себе середовищі, бояться транспорту й натовпу.

Фото: Слухачі дискусії

Вона також радить звертати увагу й на стан людини після розмови: як людина почувається після того, як пережила трагічні спогади наново. Тому важливо не завершувати інтерв’ю різко, а допомогти людині м’яко вийти з емоційного стану — наприклад, поспілкуватися після запису, випити чаю чи кави, поцікавитися її потребами.

Водночас вона застерегла від надмірного занурення в чужу проблему та обіцянок, які неможливо виконати, а лише ту інформацію, якою людина зможе реально скористуватися.

Модераторка Ольга Головіна звернулася до Євгенії Моторевської з питанням щодо балансу між етичністю та конкуренцією в медіа, коли редактори часто опиняються перед вибором між етичністю і гарячою темою, яка порушує важливі питання, але може зашкодити людині.

Фото: Ольга Головіна

Журналістка відповіла, що її професійний підхід кардинально змінився після початку повномасштабної війни, адже раніше вона працювала в антикорупційних розслідуваннях, де домінував принцип публічного інтересу: «Ніщо мене не могло зупинити від публікації матеріалу. Я знала: якщо є публічний інтерес — матеріал буде опублікований. Коли почалося повномасштабне вторгнення, мені довелося ламати себе і свої підходи. У воєнних злочинах усе працює інакше. Інтерес людини для мене вище публічного».

Фото: Євгенія Моторевська

За її словами, у Kyiv Independent були випадки, коли доводилося або відмовлятися від публікації історій, або шукати компроміс. Тож зараз головний підхід у роботі з уцілілими — це правильна комунікація.

Вона навела приклад матеріалу про страту українських військових, коли родина одного з загиблих не вірила в його смерть і просила не публікувати інформацію: «Ми дуже обережно пояснювали, говорили з ними. Врешті-решт знайшли варіант, який їх не ранив і дозволив нам опублікувати статтю. Ми відмовилися від імені й прізвища, але залишили позивний».

Інший випадок стосувався розслідування про події в Оленівці. Команді вдалося встановити особу загиблого військового, однак його мати перебувала в окупованому Бердянську та відмовлялася вірити у загибель сина.

«Для мене це було дуже важке рішення, але ми вирішили не включати цю історію в публікацію. Ми лише передали матеріали офісу Генерального прокурора й ООН, але повага до цієї матері для мене важливіша», — пояснила журналістка.

Моторевська також розповіла про власні помилки, які стали для неї важливими уроками. Коли у неї склалася доволі довірлива комунікація зі свідком, вона без погодження надіслала йому фотографії військових, серед яких міг бути загиблий. У відповідь отримала повідомлення, що свідок дуже довго відновлювався, а ця фотографія повернула його в стан полону.

За її словами, цей досвід показав, наскільки важливо попереджати людей про можливі тригери:

«Тепер ми завжди питаємо: чи можна вам показати ці матеріали. Якщо людина готова — добре. Якщо ні — ми не наполягаємо. Ми також працювали з темою сексуального насильства й були змушені показувати фотографії та графічні матеріали. Одна з героїнь нашого фільму вперше посміхнулася, коли побачила злочинця, бо для неї це був шанс на правосуддя», — розповіла журналістка.

Вона також звернула увагу на дискусію в журналістському середовищі щодо погодження інтерв’ю: «Коли ми говоримо про політиків — я погоджуюся, що погодження не потрібне. Але в темі воєнних злочинів ми це робимо, якщо інтерв’ю надчутливе або є запит від людини. Наші героїні фільму про сексуальні злочини дивилися повністю фінальну версію, і ми були готові вносити правки».

Фото: Євгенія Моторевська й Оксана Максименюк

Модераторка Ольга Головіна запитала Анастасію Голотенко, як доносити людям, що все-таки підтримка психологів потрібна як постраждалим, так і журналістам.

Анастасія Голотенко пояснила, що однією з ключових проблем залишається недовіра до психологів серед людей із травматичним досвідом.

«Ми неодноразово чули історію, особливо від людей, які пережили полон, окупацію чи депортацію: “Мене не зрозуміє людина, яка не має такого досвіду”. І це дуже індивідуально — хтось залишається на цій позиції, хтось усе ж таки йде до фахівця», — відповіла вона.

Фото: Анастасія Голотенко

Вона каже, що на ставлення до психологічної допомоги впливає і стигматизація цієї сфери, яка сформувалася ще до повномасштабної війни: «Той флер радянської психіатрії, яка була каральною, і потім складне розмежування між психологами, психотерапевтами — усе це впливало на сприйняття. Але зараз ми бачимо динаміку: люди більше готові звертатися по допомогу або принаймні більше цікавляться цією темою».

Вона також звернула увагу на ефективність підходу «рівний рівному» у роботі з постраждалими: «Важливо розуміти, що цей підхід — це не історія лише про те, що людина має такий же досвід полону, насильства або ще якийсь потенційно травмівний досвід. Це історія про людину, яка має такий досвід, але опрацювала його і пройшла додаткове спеціальне навчання. В іншому випадку це може бути історія про взаєморетравматизацію».

Такі програми впроваджують у звичайних університетах, а люди, які пройшли навчання, можуть працювати в реабілітаційних центрах. Це дозволяє уникнути ізоляції людей із травматичним досвідом: «Це цивільні університети — Полтавська політехніка, університет Шевченка, Острозький, Черкаський. Це про нормалізацію — щоб досвід не “консервувався”, а ставав частиною загального життя».

За її словами, травматичний досвід може мати будь-хто, навіть якщо це не очевидно. Суспільство маємо бути готовими до того, що для деяких людей щось незначне на перший погляд може активувати якийсь тригер.

«Ми не знаємо, який досвід пережила людина поруч. Це може бути будь-що — шарфик певного кольору або звук телефону. Але це не означає, що потрібно боятися комунікувати. Це означає, що нам потрібно вчитися по-новому спілкуватися й бути готовими, що навіть тоді ми можемо зробити помилку. Питання в тому, що ми будемо робити після помилки, як ми відреагуємо, що ми скажемо або не скажемо», — підсумувала вона.

Ольга Головіна порушила питання участі дітей у висвітленні воєнних злочинів. За її словами, тут виникає низка етичних дилем, зокрема, чи можуть дитячі голоси бути свідченнями, і водночас — як не нашкодити дитині.

Юлія Тукаленко розповіла, що команда фонду «Голоси дітей» розробила навчальні курси про етичну роботу з дітьми, які пережили травматичний досвід.

«Є така думка, що коли герой — дитина, це викликає більший резонанс. І є велика спокуса писати репортажі з використанням дітей. Але перше питання, яке треба собі поставити: чи можу я розповісти цю історію, не використовуючи дитину? Яка моя мета? Чи враховуються інтереси дитини?» — пояснила вона.

Фото: Юлія Тукаленко

Експертка також підкреслила важливість згоди та присутності дорослих. За її словами, особливо це стосується молодших дітей, адже вони не завжди можуть усвідомити наслідки участі в інтерв’ю.

«Ми говоримо про те, що потрібно брати дозвіл. До 12 років бажано, щоб поруч були батьки або опікун. І дуже важливо пояснювати дитині, що вона має право не відповідати на запитання», — сказала Тукаленко.

Окремо вона зупинилася на понятті «формули безпеки», яка є універсальною як для дітей, так і для дорослих. За її словами, важливо прозоро пояснювати всі умови взаємодії: «Безпечний простір — це про те, щоб повернути людині відчуття контролю. Пояснити: хто я, для чого я тут, яка мета розмови. Дати можливість обрати місце, зробити паузу, запросити когось поруч».

Тукаленко розповіла, що діти можуть реагувати на інтерв’ю по-різному. Для когось це шанс бути почутим і допомогти іншим. Водночас інші можуть погоджуватися через страх відмовити дорослому. Саме тому важливо створювати умови, у яких дитина справді має вибір.

На її думку, інтерв’ю не обов’язково має бути травматичним досвідом. За правильного підходу воно може мати терапевтичний ефект. Важливо не лише говорити про травму, а й допомагати людині осмислити пережите.

Модераторка Ольга Головіна перейшла до питання дотримання балансу між суспільним інтересом і правом людини на приватність. На що Оксана Максименюк відповіла, що ключову роль у цьому процесі відіграє редактор і командна робота. Журналіст, занурюючись у тему, часто втрачає відчуття межі, саме тому потрібен зовнішній погляд, який допоможе оцінити матеріал критично. Також важливою є юридична перевірка.

Фото: Оксана Максименюк

«Перше, на що варто звернути увагу — чи дійсно ця інформація є суспільно важливою. Наприклад, журналісти часто підкреслюють вік: “жінка старшого віку пережила насильство”. Але чи додає це ваги? У більшості випадків — ні. Вік може ідентифікувати людину, але не завжди є необхідним», — пояснила Максименюк.

Вона також звернула увагу на інші деталі, які можуть бути зайвими. Зокрема, йдеться про місце події або інші уточнення, що дозволяють ідентифікувати людину. У багатьох випадках така інформація не є критично важливою для розуміння події.

Окремо Максименюк зупинилася на використанні фото 1 відео, особливо з соціальних мереж. Вона сказала, що навіть відкритість таких матеріалів не означає автоматичної можливості їх використання.

Експертка також підкреслила важливість отримання згоди від постраждалих, але застерегла, що цього недостатньо: «Навіть коли ви отримали згоду, ви маєте оцінити, чи потрібно це публікувати. Люди не завжди розуміють наслідки. Наприклад, людина, яка пережила сексуальне насильство, після публікації може стати об’єктом переслідування і нападок».

Модераторка продовжила, що фотожурналісти часто аргументують публікацію чутливих фото необхідністю «повернути Україну в новинний порядок денний». Тож вона запитала спікерок, чи можливо робити емоційні фото, не порушуючи етичного ставлення до людей.

Фото: Анастасія Голотенко, Людмила Гусейнова та Юлія Тукаленко

Юлія Тукаленко розповіла, що журналістам якось запропонували порівнювати різні типи зображень — із відкритими обличчями постраждалих і більш нейтральні, де збережена анонімність. За її словами, всі дійшли висновку, що не обов’язково порушувати конфіденційність, щоб викликати емоцію. Приголомшливими були навіть ті світлини, де людину було видно зі спини або лише частину тіла.

Людмила Гусейнова розповіла про можливі тригери під час зйомок: «Я декілька разів стикалася з тим, що мені не пояснювали, що буде фото чи відеозйомка. Чомусь інколи під час зйомки все драпується чорним кольором. І це страшно, я вам скажу. Дуже важко себе налаштувати. Один раз я просто відмовилася від подальшого спілкування, тому що я не могла себе пересилити. Дуже неприємно для людей, котрі пережили тортури, полон і СМПК, якщо хтось із фотографів підходить ззаду. Намагайтеся цього уникати або обговорювати з людиною, з якого ракурсу її зняти».

Окрім того, вона радить журналістам бути обізнаним щодо дій у випадку, якщо у людини почнеться панічна атака або нервовий зрив. Тому дуже важливо перед інтерв’ю проконсультуватися у психологів, мати при собі заспокійливі краплі, воду та серветки.

Оксана Максименюк щодо чутливих фото сказала, що ключовою є майстерність фотографа, аби донести інформацію без порушення гідності: «Фото жінки з Бучі, де показано лише манікюр, було набагато промовистішим, ніж фото, де виносили з розбомбленого будинку в Києві чоловіка, який був роздягнений».

На її думку, альтернативні підходи — загальні плани, розмиття, непрямі образи — можуть бути не менш ефективними. «Вони понесуть не менше інформації та не менше повідомлять світу про злочини», — пояснює вона.

Фото: Учасники форуму

Анастасія Голотенко сказала, що міжнародна аудиторія не живе в українському сегменті фейсбуку та не споживає контент із локальних медіа чи регіональних сайтів. Водночас перенасичення українського інформаційного простору травматичним контентом не робить нічого, окрім ретравматизації.

На її думку, українське суспільство за роки повномасштабної війни адаптувалося до жорстокого контенту, тому кадри, які можуть здаватися недостатньо приголомшливими для нас, цілком достатньо можуть бути разючими для міжнародної аудиторії.

Євгенія Моторевська додала, що українські журналісти — не спостерігачі, а учасники своєї війни, адже у багатьох є рідні в окупації чи полоні, хтось уже втратив близьких. Тому редакторам, за її словами, важливо розуміти болючі точки своїх журналістів, і якщо тема може тригерити, спробувати дати іншу. Це частина відповідальної роботи з командою в умовах війни.

Також Євгенія сказала, що попри складність тем не можна припиняти про них говорити. Наразі команда Kyiv Independent планує працювати над матеріалом про зґвалтування дітей: «Мені дуже страшно братися за цю тему, тому що є дуже багато етичних питань».

Водночас вона переконана: якщо медіа не писатимуть про це, то для світової спільноти цієї проблеми не існуватиме, а з роками ці злочини можуть бути забуті. Саме тому такі теми потрібно фіксувати — робити правильно, етично, але не замовчувати.

Фото надані організаторами