У цьому дописі будуть певні неприємні твердження. Втім, саме з них я виходжу в своїх службових задачах, мав нагоду протестувати свої гіпотези на практичних ситуаціях і не хотів би вірити в жодну більш приємну, але значно менш достовірну версію реальности. І так, я уникаю не жартома коментувати глобальну політику чи перебіг бойових дій, але ця конкретна ситуація в мій професійний город, тому порушу своє правило.

Є важливий момент у сьогоднішній війні.

Є фраза про те, що до вчорашньої війни готуються генерали, але насправді всі готуються до вчорашньої війни. Можна прогрозувати, якою буде майбутня війна (відверто, російські метастази від Придністров'я до вторгнення в Грузію давали вдосталь матеріалів для прогнозу), але дуже складно підготуватись до того, якою буде війна насправді. Насправді: у практичній реалізації на перетині уявлень і фактичних можливостей воюючих сторін.

Але ракети і дрони ми бачимо на власні очі і бачимо (тут лише про персональний досвід), що в нас ситуація виглядає не зовсім так, як у тому ж Лондоні під час Другої світової, а тому - ми ж розумні люди - робимо висновок, що це не та сама війна, і принципи її ведення де в чому відрізняються від тієї, яку ми "пам'ятаємо" через суспільний примус пам'ятати.

А з пропагандою це не так працює, бо пропаганда - за винятком найбільш тупорилих мемів про хлопчика в трусиках - на голову не падає і впізнаваного металевого корпусу не має. Тобто має, це корпус мобільного телефона, але про те далі.

Наші типові способи обміну і засвоєння інформації відрізняються від тих, що були 80 років тому, майже повністю. Сказати б, за винятком друкованої преси і радіо, але ні, бо і друкована преса, і радіо змінювалися разом зі світом. Те, що намагалися робити в часи Геббельса, більше не є не тільки пріоритетом, а й робочою схемою.

Ми звикли, що пропаганда - це коли нам якусь неправду розказують як правду. І резонним інструментом протидії є контрпропаганда. Ворог намагається змусити вас вірити в одне, хоч насправді є щось зовсім інше - чи у вашій ідеологічній системі є щось зовсім інше.

Росіяни добре вивчили, що не так важливо, у що саме люди вірять: зрештою, найбільші катастрофи можна спричинити благими намірами, а воєнні злочини можна вчиняти із найкращих міркувань. Суть пропаганди (сьогодні) не в тому, щоби взяти і переконати людей, що А насправді Б. Суть у тому, щоб створити обставини (чи ілюзію обставин), у якій твоя жертва самостійно - як їй буде здаватися - і без зовнішнього впливу - як їй буде здаватися - обере лінію поведінки, що відповідає твоїм загальним або конкретним цілям. І байдуже, з яких саме переконань вона при цьому буде виходити.

Це не є, до речі, якась квантова фізика. Технології і арсенал рішень, звісно, вражають, але сама ідея рефлексивного керування властива всім нам, вона лежить в основі купи повсякденних динамік тощо тощо. Просто в побуті це річ радше несвідома, чи принаймні відносно нешкідлива.

Але уявіть ситуацію: ви попросили дитину прибрати в кімнаті; дитина прибрала, але так, що краще б не прибирала. Тож натомість прибираєте ви. Вітаю, ви стали жертвою рефлексивного керування: ви не лише добровільно взяли на себе роботу іншої людини, ви ще й із меншою ймовірністю наполягатимете на її виконанні надалі.

Банальнішого прикладу я не знайшов, даруйте. Але на банальних прикладах добре помітно структуру, тож зауважте, як це працює. Сторона А виконує певну дію, результат якої переходить на сторону Б (дитина жахливо прибирає в квартирі, де живе разом із мамою). Сторона Б, виходячи з відомих мотивацій, реагує на дію (мама прибирає повторно, оскільки її справжня мотивація - щоб було чисто, а не щоб дитина прибирала). Мама самостійно приймає рішення облишити виховний протокол, з погляду самої мами - керуючись лише органічним станом власного розуму.

В нашій ситуації на перетині цих двох факторів ми бачимо, як дитина може - і часто маніпулює - увагою батьків. Якщо кінцева мета - щоб було чисто, тоді дуже просто змусити відмовитись від проміжної, чи то більш довготривалої мети - виховного процесу. Зрештою, нагоди для виховання будуть іще, а прибирати треба тут і зараз.

Тому люди, котрі чекають, що їх обманюватимуть, і стоять на низькому старті для боротьби з дезінформацією - на жаль, пропускатимуть більшість плюх. Бо лише в категорії "істинне/хибне" не міститься достатньо даних для прийняття рішень. Є ще "доречне/недоречне", "вчасне/невчасне" і "приємне/неприємне". Навпаки, істинність факту часто заступає маніпулятивність його інтерпретаційної рамки.

Що ми дуже, дуже добре бачимо на прикладі протидії мобілізації - істинність твердження про існування певного факту неправомірної мобілізації використовується як інструмент ігнорування критичної потреби в мобілізації як такій. Технічно, з надзвичайно вузького погляду на світ (де існує мобілізація і не існує геноциду), людина матиме рацію і не мислитиме свої уявлення чи дії негативними. А проблема не в істинності, проблема саме в цьому вузькому погляді на світ, бо саме він виключає стратегії, що були б насправді оптимальними.

Є й інші загальні правила: людина в стані горя чи травми більш схильна перекладати провину на зовнішніх акторів, людина не схильна заперечувати інформацію, що підтверджує інші її важливі уявлення тощо тощо. Їх багато і практично всі вони ростуть з когнітивістики, дослідження людської уваги, сприйняття та інтерпретації. Для нас важливо те, що всі вони впливають на нашу суспільну поведінку.

Коли мама запитує дитину "Це ти вкрала цукерки, що були в шафці?", вона не стверджує, що дитина вчинила дрібну крадіжку (51 КУпАП), проте й не дезінформує дитину про юридичну природу її дій. Слово "вкрала", як і "взяла", "з'їла" чи "пригостилися", всі ідентично придатні для опису ситуації "дитина з'їла цукерки без дозволу", жодне не вводить в оману.

Тут повідомлення є не інструментом інформування про факт, а інструментом формування ставлення до реальности. Слово "вкрала" імплікує почуття провини. Мама в цій ситуації використовує запитання не як запит на отримання інформації, а як інструмент здійснення соціальної влади. Як інструмент нав'язування дитині саме такої інтерпретаційної рамки її дій. Як спробу рефлексивного керування, що має знизити ризик повторення такої ситуації в майбутньому.

Сумна правда в тому, що ми прогнозовані. Дуже, дуже прогнозовані. Цим користуються алгоритми, щоб радити нам контент. І цим користується ворог, коли дизайнує контент, який має до нас потрапити. На певні повідомлення ми очікувано відреагуємо в певний спосіб. Емоційність і щирість (які ми записуємо собі в переваги над ворогом) також можуть бути слабкими місцями, як може бути ним і цинізм.

Не існує досконалого стану розуму, досконалої лінії поведінки, оптимального способу співжиття в суспільстві. Оптимальних уявлень про реальність теж не існує, ми пристосовуємо стан розуму до поточної рутини. Тому коли місяцями шахеди не б'ють по Львову і Франківську, а тоді б'ють - це створює дисонанс не лише для місцевих мешканців, а й для всіх, хто за роки війни бував у цих містах, сприймаючи їх як "безпечні тилові гавані". І питання не в тому, що раніше шахеди по центру Львова не запускали, а тепер запустили. Ми ж (в середньому) плани російських операцій не бачимо і в реальному часі не порівнюємо. Ми бачимо лише наслідок - приліт. Наш мозок лише наслідок бере до уваги, переобчислюючи нову реальність.

Що ще наш мозок візьме до уваги в цій ситуації як контекст? Наприклад, зірвану мобілізацію, відповідно брак штатних кадрів у СОУ, зокрема в ППО. Причина прильотів суб'єктивно не в колосально масових і сконцентрованих атаках (ми погано уявляємо, що таке 500 шахедів в контексті протиповітряної оборони всієї території України), а саме в цьому, більш інтенсивному і частіше повторюваному повідомленні (ми дуже добре уявляємо, що таке дефіцит кадрів). Можна стверджувати навіть, що сама інтенсивність поширення повідомлення залежить не від того, чи воно оптимально пояснює реальність яка є, а чи воно найліпше відповідає нашому уявленню про реальність, яку ми знаємо.

Коли ж удар відбувається на тлі відносно нового аспекта реальности - бо ми ще не вписали до кінця нову війну в Затоці в свої поточні уявлення про світ і наші потреби в ньому - то закономірне реагування (відправка спеціалістів з ППО) накладається не на виклики цієї оновленої реальности, а на когнітивну модель нашої конкретної війни, що була сформована попереднім досвідом. І перебудова цієї моделі займає час, якщо взагалі стається. Ми використовуємо сформовану ворогом же реальність річної давности для того, щоб пояснювати собі сучасні динаміки. Для того, щоб цей удар мав той ефект, який мав, саме ворог мав НЕ БИТИ по центру Львова весь попередній час. А це теж свідоме рішення з його боку, і воно має під собою практичні міркування. Наївно дивитись на цілком реальну і масштабну - деструктивну - соціальну реакцію на дуже вивірену і цілеспрямовану дію, що включає не лише день удару, а й усі дні, коли удару туди не було, а тоді стверджувати, що збройний удар не може бути інструментом залякування, тиску і, зрештою, керування соціумом.

Десь на цьому місці я зрозумів, що структурований і стрункий допис ніяк не вийде. Бо я з великим інтересом цю тему копаю, скільки служу в армії, планую таки сісти за дисертацію (бо документів тонна) і готую окремий курс із вступу до когнітивної безпеки. Пілотний модуль вже прочитав у КМБШ, тоді перед студентами КНУ, а з осені сподіваюся, що таки буде можливість зробити повноцінний курс для всіх. Там буде багато прикладів з нашого політичного буття за останні десятиліття, бо прикладів рефлексивного керування там - хоч греблю гати. Сподіваюся, на цей час уже майже не буде охочих розповідати, що використання збройних ударів, символічних дат і об'єктів тощо виключно з метою психологічного тиску чи маніпуляції суспільною поведінкою - це вигадка. Але як же ми довго до цього йшли.

Скажу ще тільки одне. Мені найважче виявилося прийняти те, що наявного корпусу гуманітарних теорій недостатньо, аби протидіяти Росії. Не існує дяді професора, який взяв і пояснив, що відбувається і що нам із цим робити. Є в теоретичному інструментарії речі вкрай корисні (Дельоз і Ґваттарі, Інґарден, Асман, Вілфред Нот), але немає цілісної моделі роботи з інформацією і культурними кодами як зброєю. Немає нікого, чиїм авторитетом в цій ситуації можна раз і назавжди прикритися, пояснити собі, що саме робить Росія і вибрати верифіковану лінію поведінки. Є лише боротьба з алгоритмами, все більш мертвий інтернет і гонка ШІ. І десь поміж усього цього Росія намагається змусити наше сприйняття реальности працювати проти нас. І де в чому їй вдається. Немає гіршого, ніж бачити, як їй допомагають.

Джерело: фейсбук-сторінка Остапа Українця

 Фото: dess.gov.ua