Сильні, незалежні, якісні медіа — це важлива складова стійкості суспільства. Не як інструмент пропаганди, а саме як постачальник достовірної інформації. Під час війни українські медіа постійно шукають баланс між свободою слова та безпекою — і наразі, схоже, перебувають не в найкращій точці цього балансу. Особливо цікаво було почути від українських медійників під час панельної дискусії на «Редколегії» (цього разу організованої в партнерстві з «Детектором медіа»), що журналісти не бачать тем, які залишаються поза їхньою увагою. Мовляв, вони пишуть про все і повною мірою: і про владу, і про військових, і про майбутні перспективи України.

Водночас, попри всю важливість якісних медіа, вже понад десять років незалежні редакції, які не входять до великих холдингів, де-факто не працюють за класичною моделлю, описаною в підручниках. Тією, де журналісти створюють контент, а комерційні відділи продають рекламу — і ці процеси не перетинаються. Сучасна економіка медіа змушує журналістів виходити за межі своєї основної роботи. Вони організовують конференції, створюють мерч для спільноти — загалом експериментують із різними способами монетизації, які стають актуальними в той чи інший момент. Фактично це своєрідний «податок часом», який журналісти змушені сплачувати за можливість займатися своєю професією.

При цьому аудиторія або недостатньо цінує ці зусилля, або все ж таки відчуває брак продукту, який повністю задовольняє її потреби. Показовим є свіжий Індекс медіаграмотності від «Детектора медіа»: найбільшу довіру зараз викликають блогери — 78% респондентів довіряють їм повністю або частково.

Ще один тривожний сигнал: уперше з початку повномасштабної війни аудиторія знову почала більше покладатися на інтуїцію при оцінці достовірності інформації. І тут виникає питання: склянка наполовину повна чи наполовину порожня? Чи це означає, що люди стали медіаграмотнішими і можуть дозволити собі довіряти інтуїції? Чи, навпаки, вони просто втомилися — і при цьому ще не встигли «обпектися» об штучний інтелект, який уже 7% українців використовують для перевірки інформації? І з поширенням ШІ ця частка, очевидно, зростатиме. Тим часом Росія вже навчилася «отруювати» чат-боти власною дезінформацією.

Про розвиток медіаринку мені подобається думати як про спіраль. Це добре видно на прикладі інших географічних ринків. Наприклад, там, де подкасти почали набирати популярність раніше, сьогодні аудиторія дедалі частіше споживає їх у відеоформаті — причому на великих телевізійних екранах. Виробники, за інерцією називаючи цей формат подкастами, уже інвестують у візуальну складову на рівні повноцінних ютуб-шоу.

Інший приклад — FAST-канали. На ринках, де вони почали розвиватися пізніше (і які загалом менш обмежені ресурсно), вже обговорюють створення оригінального контенту спеціально для таких платформ.

Традиційно каталізатором медійних технологій стає війна: вона прискорює популяризацію вже наявних рішень. Війна в Україні характеризується передусім ефектом «прямого ефіру»: аудиторія по всьому світу звикла до того, що може буквально 24/7 спостерігати за подіями в режимі реального часу. Саме війна значною мірою спричинила стрімке зростання популярності телеграму й OTT-платформ в Україні.

Натомість війна в Ірані має всі шанси стати «війною штучного інтелекту». Частково — через здешевлення й доступність ШІ-технологій, частково — через закритість інформаційного простору Ірану. А також — у разі негативного розвитку подій у США — через політичний тиск, зокрема погрози президента Дональда Трампа позбавляти ліцензій американські медіа, які, на його думку, «неправильно» висвітлюють війну на Близькому Сході.