Під час консультацій щодо впровадження плану дій «Демократична безпека для України» Ради Європи на 2027—2030 роки у Київ прибула спеціальна посланниця Генерального секретаря Ради Європи щодо ситуації з дітьми України Тордіс Колбрун Рейкфьорд Гильфадоттір. До грудня 2024 року вона займала кілька міністерських посад в уряді Ісландії, зокрема була міністеркою закордонних справ під час Ісландського головування в Комітеті міністрів Ради Європи в 2023 році.

«Детектор медіа» поспілкувався з пані Гильфадоттір про роль медіа у висвітленні процесу повернення українських дітей після депортації, про етичні моменти, захист прав дітей на цифрових платформах і про те, чи завжди інтереси конкретної дитини мають бути вищими за суспільний інтерес.

— Пані Гильфадоттір, під час війни діти є найуразливішою частиною суспільства. Рада Європи бере активну участь у допомозі українським дітям, зокрема й депортованим. Якою є роль медіа у цьому процесі?

— Роль медіа в усьому цьому процесі є фундаментальною. Це критично важливо для інформування громадськості, особливо в інших країнах. І це потрібно для того, щоб люди мали інформацію та розуміли масштаби російських воєнних злочинів. Люди мають знати, що ці злочини мають систематичний і стратегічний характер. Тому надзвичайно важливо, щоб незалежні медіа мали змогу виконувати свою роботу. Також у цьому питанні ми стикаємося з великою кількістю пропаганди та брехні, якій ми повинні давати відсіч. А для цього потрібні вільні та незалежні медіа, здатні працювати. Це медіа, яким довіряє як громадськість, так і політики, які приймають рішення та можуть реагувати на публікації у медіа.

І ще невелика ремарка, щоб поглянути на це з іншого боку. Я зустрічалася з хлопцями, які щойно приїхали до Києва з тимчасово окупованих територій. Я запитала їх: «Як вам удалося захистити свою свідомість, зберегти здоровий глузд у русифікованій школі?» І один із них відповів: «Я заходив в інтернет і читав справжню журналістику. Я читав реальні статті». Тож навіть для депортованих дітей і дітей на тимчасово окупованих територіях надзвичайно важливо мати доступ до справжньої журналістики.

— Які б медіа ви виокремили, говорячи про висвітлення теми українських дітей під час війни, зокрема, депортованих?

— Процеси повернення депортованих дітей висвітлюють провідні європейські мейнстрим-медіа з чіткою структурою відповідальності, які заслуговують на довіру та є авторитетними. Що ж до ситуації всередині України, то я б виокремила Суспільне, а також «Українську правду» та «Європейську правду». Це ключові медіа теж співпрацюють з Радою Європи, зокрема у сфері медіапроєктів.

— Чи достатньо, на вашу думку, висвітлюють у світовій пресі злочини Росії, зокрема, і щодо викрадення дітей?

— Про це потрібно писати і говорити знову і знову. У Європі, США й інших містах світу все ще залишається багато людей, які не знають, що насправді відбувається. Вони можуть бачити певні події у новинах, але не розуміти загальний контекст. Значна частина громадськості все ще вірить цій пропаганді, що це була така собі «гуманітарна місія», що дітей нібито рятували. На жаль, багато людей не розуміє повної злочинності цих дій. Адже це є стратегічний і систематичний процес, який є фундаментальною частиною політики Росії та її агресивної війни в Україні. І це має змінитися. Ми маємо бути наполегливими у поширенні інформації, щоб люди знали, що відбувається насправді.

Але не тільки медіа, а й політики також мають порушувати тему. Політики повинні долучатися до поширення цієї інформації та привернення уваги до проблеми депортованих дітей. І взагалі, кожен, хто має таку можливість, повинен бути залучений до цієї справи.

— Які найбільші ризики у висвітленні інформації про процес повернення депортованих дітей?

— На мій погляд, основні стейкхолдери повинні координувати свої дії між собою, щоб хтось один не оприлюднив інформацію, яка може зашкодити діяльності інших — тих, хто збирає дані та надає їх для подальшого підтвердження відповідальності російських злочинів. Уся інформація збирається в одному місці, але не все можна публікувати офіційно. Я гадаю, що стейколдери дотримуються певних правил і знають, яку саме чутливу інформацію не можна показувати, щоб не нашкодити дітям. Наприклад, обличчя дітей закриті; прізвища не оприлюднюють тощо.

Отже, на мою думку, є усвідомлення та розуміння того як ми, і медіа зокрема, мають захищати інтереси дітей. Для цього існують рекомендації Ради Європи, впроваджені у 2018 році, й вони перекладені українською мовою. На національному рівні для всіх медіа та журналістів також існують кодекси, яких вони можуть дотримуватися.

— Чи завжди інтереси дитини мають стояти вище за суспільний інтерес?

— Це дуже влучне питання. Вся ідея захисту прав дитини полягає в тому, що інтереси дитини мають бути на першому місці.

На моїй батьківщині в Ісландії ми кажемо, що навіть найкращі наміри не можуть виправдати порушення щодо волі дитини. Так, зрозуміло, що іноді виникає спокуса порушити права чи інтереси дитини заради «суспільного інтересу» або інтересів великої групи людей. Але головна ідея в тому, що ми маємо оберігати права дитини та діяти винятково в її найвищих інтересах. У нас є досить суворі закони та правила, які визначають, що будь-які рішення в системі мають ґрунтуватися на найвищих інтересах дитини. Медіа, звісно, підтримують дух закону, але вони також мають власні етичні кодекси, де це закріплено.

Але в гру можуть вступати соціальні мережі. Іноді з’являються новини або інформація про конкретну дитину, які починають масово поширюватися через соцмережі. І тоді для медіа постає етичне питання: чи маємо ми допомагати в поширенні цієї інформації (якщо це шкодить дитині), чи ні.

На мою особисту думку, все, що ми робимо в межах нашої діяльності від Ради Європи щодо захисту прав дітей і забезпечення їхнього дотримання, має бути виконано без компромісів. Ми повинні дотримуватися пріоритетності прав дитини.

— Які ви бачите ключові проблеми щодо захисту дітей у цифровому середовищі?

— Цифрове середовище — це важливе, але водночас і небезпечне місце.

Ми бачимо, що загрози зростають як в Україні, так і в Європі загалом. Наприклад, вербування дітей з метою їхньої радикалізації або підкупу для вчинення злочину. Це один аспект. Крім того, наша робота показує, що діти в мережі є особливо вразливими. Зокрема, українські діти, які проводять багато часу онлайн — наприклад, коли залишаються вдома самі під час навчання. Вони стають ціллю для зловмисників, які хочуть їх експлуатувати чи завдати шкоди.

На інформаційних платформах і в соцмережах зараз фактично відсутні «правила дорожнього руху». Великі технологічні компанії зловживають цим, а способу, як це регулювати та контролювати, ще не знайдено.

Свобода слова та свобода вираження поглядів є фундаментальними правами людини. Проте права людини існують для людей, а не для ботів. Це виклик, для розв’язання якого Європі має вистачити мудрості та сміливості — знайти спосіб створити «правила дорожнього руху» в інтернеті. Адже це є викликом для демократичної стійкості та доступу до правдивої інформації. У будь-якому суспільстві.

І це стосується не лише України. Я б навіть сказала, що Україна загалом є більш стійкою в цьому плані, ніж багато інших країн.

— Як Рада Європи може протистояти цим викликам?

— Один із ключових способів боротьби — це забезпечення міцної свободи медіа в кожній країні-члені Ради Європи. Ми знаємо, що Європейський Союз, використовуючи свої регуляторні повноваження, зараз шукає шляхи впровадження змін у законодавство, щоб розв’язати цю проблему. Для певних країн це питання стоїть на порядку денному гостріше, ніж для інших.

Отже, головні складові — це медіаграмотність і свобода слова. Ми повинні навчати людей і дбати про те, щоб не лише діти, а й дорослі розуміли ризики та мали свого роду «щеплення» проти брехні. Важливо усвідомлювати: інформація в інтернеті — це не завжди правда. Потрібно вміти бачити і перевіряти її. Нам варто зупинитися і запитати себе: чи готові ми докласти необхідних зусиль, щоб захистити свободу медіа та їхню здатність повноцінно функціонувати?

— Які інформаційні заходи планує Рада Європи на підтримку дітей України?

— Ми й надалі використовуватимемо всі наші майданчики.

Я маю на увазі ПАРЄ (Парламентську асамблею), де працюють депутати, а також парламентську мережу з питань дітей України всередині Асамблеї. Питання України зараз є ключовим пріоритетом у всій діяльності Ради Європи: від Комітету міністрів (на рівні послів) до Консультативної групи щодо дітей України (CGU).

Зараз ми якраз розробляємо новий План дій для України на 2027—2030 роки. Наша делегація перебуває в Києві та проводить зустрічі з усіма зацікавленими сторонами. Це важливо, щоб ми чітко визначили правильні пріоритети та напрямки, на яких варто зосередитися. Головна мета цього Плану дій — фактично допомогти Україні підготуватися та провести реформи, необхідні для членства в Європейському Союзі.

Так, ми можемо задіяти всі ці потужні майданчики в Європі. Це і ПАРЄ, і різноманітні міжнародні платформи за межами України, і європейські інституції. Усе, що входить до структури управління Європи та висвітлюється у профільних медіа.

Наша мета — забезпечити повноцінне майбутнє для людей, і особливо для дітей, захистивши їх як фізично, так і ментально.

І, звісно, моя роль як Спеціального представника та мій мандат зосереджені винятково на ситуації з українськими дітьми. Мій мандат охоплює захист прав дітей, які наразі перебувають в Європі, та на території України, а також питання незаконно переміщених і депортованих дітей. У межах своєї діяльності я беру участь у найважливіших заходах: конференціях, міжнародних форумах, виступаю на панельних дискусіях, записую подкасти й інтерв’ю для медіа. Крім того, я допомагаю всім зацікавленим сторонам в Україні розповідати про їхню роботу. Моє завдання — будувати «мости» та робити все, щоб захист дітей залишався ключовим пріоритетом для всіх друзів і союзників України. Ми маємо бути впевнені, що громадськість у цих країнах знає про реальну ситуацію, в якій опинилися українські діти, де б вони не були. Це також відображено у різноманітних звітах, над якими я зараз працюю.

— Чому ви почали займатися проблемами захисту українських дітей? Чи передувала цьому ваша особиста історія?

— Я п’ять років працювала в уряді. Наприкінці листопада 2021 року, після формування нової коаліції, мене призначили міністеркою закордонних справ й оборони Ісландії.

Я родом із дуже мирної країни, яка ніколи не знала загарбницьких воєн. Мій перший робочий день збігся з зустріччю міністрів закордонних справ країн НАТО в Ризі, де нам надали інформацію про високу ймовірність вторгнення Росії в Україну.

Коли це сталося, вся моя робота як міністерки була прямо чи опосередковано пов’язана з повномасштабною агресивною війною. Цей момент докорінно змінив Європу. Я пішла в політику, бо ціную фундаментальні демократичні цінності, але ніколи не думала, що ці цінності пройдуть таку жорстоку перевірку всього через два місяці після мого призначення.

Це стало дуже особистим. Я пам’ятаю вечір перед початком великої війни: ми вже знали, що напад, найімовірніше, відбудеться цієї ночі. Я дивилася на своїх двох дітей, які були в повній безпеці в мирній країні, й розуміла: їхнє покоління ростиме в зовсім іншій Європі й іншому світі, ніж я.

Тому я вирішила діяти рішуче. Ми ухвалювали рішення, на які раніше ніколи б не наважилися. Пам’ятаю, як стояла в кімнаті сина й телефоном організовувала відправлення вантажних літаків для перевезення старих радянських озброєнь з інших європейських країн в Україну. Це було на другий день війни. В Ісландії немає власної армії чи зброї для відправки, але у нас є транспортні літаки, й ми надали їх для допомоги.

Згодом, під час головування Ісландії в Комітеті міністрів Ради Європи, було вирішено провести Саміт голів держав та урядів у Рейк’явіку. Це був величезний успіх: ми створили Реєстр збитків — перший конкретний крок до притягнення Росії до відповідальності — та заснували Консультативну групу з питань дітей.

Коли я пішла з уряду та стала депутаткою від опозиції, Генеральний секретар Ради Європи запропонував мені посаду Спеціального представника. Це була величезна честь. Пам’ятаю, як після співбесіди він зателефонував і сказав, що посада моя. Я саме летіла додому, була одна в літаку й навіть трохи розплакалася від щастя. Я відчуваю себе неймовірно щасливою, що можу присвятити себе справі, яка є набагато більшою і важливішою за мене особисто.

Фото надані Радою Європи