Слідом за такими важливими кроками останніх місяців у сфері захисту спадщини як запуск Українського фонду культурної спадщини, обрання міжнародного борду його директорів і запровадження електронного державного реєстру нерухомих пам’яток, днями відбулася ще одна подія в цьому напрямку, на яку культурна спільнота чекала роками. Кілька днів тому Кабінет міністрів ухвалив постанову «Про порядок евакуації музейних предметів під час воєнного стану».

Процес евакуації музейних фондів, що був провалений державою на початку повномасштабної війни, став викликом, що ускладнював питання захисту й без того надзвичайно загроженої під час великої війни сфери культурної спадщини. До 2024 року проблема набула катастрофічного характеру: ті випадки евакуації, що все ж відбулися (переважно, зусиллями музейних команд і донорів) здебільшого сталися ще на початку повномасштабної війни, у 2022 році; далі ж процес вивезення музейних фондів із небезпечних регіонів так і не був поставлений державою на системні рейки.

Окремим викликом була і відсутність чітко виписаних протоколів евакуації та розподілу зон відповідальності між музеями, місцевою владою та Мінкультом щодо того, хто має ухвалювати рішення про вивезення колекцій, які території підлягають обов’язковій евакуації, куди саме вивозити колекції тощо.

З кінця 2024 року, ще за міністерської каденції Миколи Точицького, під тиском культурної спільноти процес евакуації музейних фондів все ж трохи активізувався (хоча його динаміка викликала запитання).

І от днями Кабінет міністрів ухвалив важливу постанову, що регламентує процес евакуації музейних фондів під час воєнного стану та фіксує його ключові норми.

Якими ж є основні положення та зміни, і що загалом змінює ця постанова?

— Документ визначає, як має організовуватися та відбуватися евакуація музейних колекцій саме під час воєнного стану, а не просто кризових ситуацій.

— Запроваджується обов’язкова евакуація державних музейних фондів у межах 50-кілометрової зони від лінії бойового зіткнення.

— Ця норма діє на усіх територіях, унесених до Переліку бойових дій.

— Евакуація є обов’язковою за рішенням обласної військової адміністрації та погодженням із військовим командуванням;

— Евакуйовані об’єкти музейного зберігання можуть розміщуватися лише на територіях не менш ніж за 75 км від лінії бойового зіткнення.

— Рішення про повернення евакуйованих цінностей має бути ухвалене протягом 12 місяців після завершення воєнного стану. Якщо повернення на попереднє місце неможливе (через руйнування, тимчасову окупацію або бойові дії тощо), то визначається нове безпечне місце зберігання.

— Також закріплюється право закладів культури, з яких були евакуйовані музейні цінності, провадити моніторинг їхнього стану й умов зберігання на місці тимчасового перебування.

«Розроблений Міністерством культури після консультацій із громадськістю новий порядок евакуації музейних фондів установлює зрозумілі правила, як і коли евакуювати музейні предмети з небезпечних територій, як їх зберігати та як повертати після завершення воєнного стану. Це допоможе краще захистити культурні цінності та зменшити ризик їхньої втрати під час війни», — цитує сайт КМУ віцепрем’єрку з гуманітарної політики, міністерку культури України Тетяну Бережну.

Також за цією постановою запроваджується система черг евакуації. Досі у сфері культурної спадщини існувало поняття списків первинної евакуації (або так званих «золотих списків»), тобто найбільш цінних предметів зберігання, які команди музеїв мали евакуювати за умов небезпеки першими — проте це було радше символічне, а не юридичне поняття. Тепер же запроваджується офіційна система трьох черг евакуації культурних цінностей, що встановлює пріоритетність переміщення залежно від їхньої цінності та ступеня ризику.

Окрім цього, запроваджується чіткий розподіл зон відповідальності при прийнятті рішення про евакуацію музейних фондів — це має спростити саму процедуру, пришвидшити процес евакуації та зробити його ефективнішим.

Відтепер Міністерство культури ухвалює рішення про евакуацію музейних фондів лише у випадках, коли йдеться про державні чи національні заклади культури. Для комунальних же установ такі рішення прийматимуть обласні військові адміністрації. Також нова постанова передбачає можливість для керівників музеїв самостійно приймати рішення про евакуацію фондів у разі настання надзвичайної загрози (в такій ситуації проінформувати органи управління можна буде вже за фактом проведеної евакуації).

«Це унікальний прецедент у світі, для розробки якого ми проаналізували досвід попередніх років, урахували слабкі місця процедур, провели консультації з громадськістю та сформували нову, менш бюрократичну модель, — пояснює Тетяна Бережна. — Ми суттєво спростили процедури. Мінкульт ухвалює рішення щодо державних установ. Обласні військові адміністрації — щодо комунальних. Керівник закладу отримує право в разі загрози діяти самостійно, без очікування погоджень».

Ухвалення цієї постанови є надзвичайно важливим кроком у захисті державою сфери культурної спадини в умовах війни (незрозуміло тільки чому це сталося аж після чотирьох років повномасштабного вторгнення та 12 років війни загалом). Проте цей документ варто сприймати все ж радше як проміжний крок, а не остаточне розв’язання болісного для країни питання захисту музейних фондів під час війни. Адже вже наразі очевидно, що усіх наявних проблем в контексті евакуації спадщини ухвалена постанова не розв’яже, а низку викликів узагалі не зможе покрити.

Перше важливе питання, що постає після ухвалення цього документу — це те, що державі доведеться оперативно активізувати процес евакуації музейних фондів, які за новоухваленою постановою опинилися в 50-кілометровій зоні до лінії бойового зіткнення, відтепер обов’язковій до евакуації. Чи вдасться це зробити ефективно та в стислі терміни, наразі не дуже зрозуміло.

Другий момент — це встановлена норма евакуації на 75+ км від лінії бойового зіткнення. В теорії це звучить добре, на практиці ж може статися ситуація, коли колекція умовного музею за 45 км від лінії фронту, буде переміщено на відстань 75 км від неї — тобто всього на 30 км. В умовах, коли лінія бойового зіткнення може рухатися (а ворожі обстріли — легко сягати цієї відстані), чи буде цього достатньо та чи не доведеться думати про повторну евакуацію за пів року чи рік?

Третій, і чи не найсерйозніший виклик тут — це відсутність достатньої кількості облаштованих місць для тимчасового зберігання евакуйованих музейних фондів. На щастя, вихід тут є, хоч він і непростий і потребує великої кількості ресурсів за часу: це побудова та (пере)обладнання фондобомбосховищ, що є одним із ключових пріоритетів нещодавно створеного Українського фонду культурної спадщини. Відтак, є сподівання, що цій інституції вдасться залучити необхідний для цього ресурс. Проте швидкість оперування ним задля створення й облаштування безпечних місць для зберігання евакуйованих музейних фондів все ще залишається під питанням.

Також у цій палітрі викликів важливо враховувати і людський ресурс і його межі. З одного боку, нова постанова покладає величезну відповідальність і додатковий обсяг роботи на музеї, що приймають і стануть місцями тимчасового зберігання переміщених цінностей. З другого — не зовсім зрозуміло, як і з якого ресурсу співробітники музеїв, із яких будуть евакуйовані музейні цінності, мають здійснювати моніторинг умов зберігання цих творів.

З третього, коли йдеться про право керівників музеїв «самостійно організовувати евакуацію в ситуації загрози», тут також виникає питання — яким коштом? Адже очевидно, що в ситуації гострої кризи місцева ОВА, найімовірніше, буде зайнята «гасінням пожеж», тож команди музеїв залишаться зі своїм правом на самостійну евакуацію сам на сам — і без жодної можливості це право реалізувати. Реальність, на жаль, виглядає таким чином, що для більшості музеїв здійснити евакуацію фондів самотужки може бути просто не під силу. Чи не перекладає це на них відповідальність (не юридичну, радше символічну) за те, з чим вони не в змозі будуть впоратися самі в умовах серйозної небезпеки, і з чим держава з усіма її ресурсами не змогла дати ради за чотири роки великої війни? Втім, це питання наразі виглядає риторичним, а як працюватиме ця модель в реальності — покажуть час та практика.

Відтак вже зараз очевидно, що нова постанова — лише крок (хоча і стратегічно важливий) до більш цілісної моделі захисту культурної спадщини в умовах війни, що має бути витворена найближчим часом, а не ще за 12 років. Вочевидь, надалі нам потрібен окремий закон, що описував би цю модель і внормовував усі ті питання, що наразі залишаються нерозв’язаними: зокрема закріпив би механізми координації, фінансування та відповідальності за об’єкти культурної спадщини (і подібні напрацювання з боку експертного середовища вже є).

Проте наразі головне, що держава врешті відійшла від моделі перекидання відповідальності за захист культурної спадщини, як гарячої картоплі у дитячій грі, й почала працювати з цим викликом системно (хай і з величезним запізненням). Тепер головне — не сходити з цього шляху, адже сталість і послідовність тут важать не менше за політичну волю до змін.