Євген Афінеєвський — американський режисер з українським корінням, автор стрічок «Зима у вогні», «Сльози з Сирії» та «Свобода у вогні». Раніше Афінеєвський створив понад тридцять мюзиклів в Ізраїлі, працював у Голлівуді, але став відомим та отримав номінації на «Оскар» і «Еммі» завдяки документальним фільмам про революції та війни.

Новий фільм Афінеєвського «Діти у вогні» присвячений українським дітям, які пережили війну, окупацію та втрати. Героями фільму стали восьмеро дітей (вік вказано станом на початок повномасштабного вторгнення):

• Валерія Сидорова, 17 років, Нова Каховка, вела в окупації щоденник, дівчину примусово вивезли в російській табір.
• Богдан Єрмохін, Маріуполь, один зі «списку 31», якого повернули з депортації в Росії за день до повноліття.
• Яна Степаненко, 12 років, Нью-Йорк на Донеччині, в результаті удару по залізничній станції Краматорська 8 квітня 2022 року втратила обидві ноги нижче коліна.
• Роман Олексів, 8 років, у результаті удару по Вінниці 14 липня 2022 року отримав 70% опіків тіла.
• Саша Паскаль, 6-річна гімнастка, в результаті удару по Затоці Одеської області в травні 2022 року втратила ногу.
• Вероніка Власова, 12 років, рідна тітка вивезла дівчинку в Росію з прикордонного села Харківської області.
• Владислав Буряк, 16 років, Мелітополь. Син голови Запорізької РДА. Під час евакуації до Запоріжжя юнака схопили російські військові, ув’язнили й примушували прибирати приміщення після катувань українських чоловіків.
• Сергій Чередніченко, 17 років, Великий Бурлук. Після смерті батьків під час окупації селища Сергій приєднався до російських солдатів, але швидко зрозумів помилку. В ході четвертої спроби втечі його затримали, побили й лише після кількох годин утримання дозволили перетнути кордон.

Прем’єра нового фільму відбулася у Великій Британії, на 33-му Міжнародному кінофестивалі Raindance, де він був відзначений почесною згадкою журі. Перші покази пройшли й у Німеччині в межах Мюнхенської конференції. Другого жовтня 2025 року стрічку вперше побачила українська публіка — у Києві, в програмі Одеського міжнародного кінофестивалю 2025. Фільм отримав дві головні нагороди 64-го телефестивалю в Монте-Карло: спеціальний приз AMADE і спеціальний приз журі.

«Детектор медіа» поговорив із режисером про шлях від хірургії до кіно, про прапор Майдану, що потрапив до Ватикану, про втому світу від війни та про голоси українських дітей.

– Євгене, в українців, які вже четвертий рік живуть в умовах широкомасштабної війни, є пріоритезація. Наприклад, коли йдеться про черговий збір на ЗСУ, нам важливо знати, що це змінить на фронті. А що, за вашим задумом, має змінити фільм «Діти у вогні»?

— Україна втрималася не завдяки допомозі від Європи та США. Головне — що ви втрималися завдяки тилу також. Україна вистояла завдяки волонтерам. Волонтерська робота, збори — і в Україні, і за кордоном — саме вони дали можливість триматися.

Зараз ми в ситуації, коли й Україна, і світ втомилися від війни. Та якщо для світу війна й напруга почалася у 2022 році, то для України — ще 20 лютого 2014-го, коли «зелені чоловічки» перейшли кордон, і почалася анексія Криму, АТО, Іловайський котел, війна на сході. Для світу тоді «червоною лінією» став рейс MH-17 — збитий літак із невинними людьми. Але для України війна тривала вже тоді, хоча світ не приділяв цьому належної уваги.

Можливо, якби в той момент світова спільнота застосувала ті самі санкції, які було запроваджено у 2022-му, розвиток агресії вдалося б загальмувати. Бо crimes can’t be unpunished — злочини не можуть залишатися безкарними. А вони залишилися безкарними. І це привело до 2022-го.

Відтоді минуло вже три роки. Ми живемо всередині варварського котла, де ллється невинна кров. І в цій утомі фільм про дітей, де кожна історія вміщує і біль війни, і дух перемоги, може багато що змінити. Дух цих дітей, попри все, не зламався. Вони вірять у майбутнє і живуть ним. Сам фільм уособлює те, за що сьогодні їхні батьки стоять на передовій і віддають життя: за майбутнє нескореної України, за молоду країну, яка несе в собі силу, гідність і незламність.

Мабуть, цей фільм зараз може дати Україні друге дихання. Народ дуже втомився. А ці діти — вони здатні рухатися вперед, бачити майбутнє. І це підтримує і надихає — особливо тих воїнів, які втратили кінцівки, а також тих, хто готується йти воювати на передову. У Superhumans і Unbroken проходять реабілітацію багато захисників України. Багато хто впадає в депресію. Я зустрічав хлопців із важким ПТСР — їх «кидає» хвилями. Думаю, цей фільм через історії Яни Степаненко, Ромчика Олексіва, Саші Паскаль може дати їм дуже багато. Він може показати воїнам, які повернулися без рук чи ніг, заради чого вони боролися. І водночас — що навіть втративши кінцівки, можна жити, вірити й іти далі.

Цей фільм здатен знову привернути увагу світу до України, допомогти людям глибше усвідомити ситуацію. Усвідомити, що пролиття крові не було марним, але його потрібно якомога швидше зупинити — насамперед заради дітей, які тільки починають своє життя. Вони дорослішають за лічені дні. За кілька днів дитина може змінитися назавжди — і в 12 років мислити, як вісімнадцятирічні.

Яна Степаненко, героїня фільму «Діти у вогні». Фото: Unbroken Ukraine/Facebook

Олександра Паскаль, героїня фільму «Діти у вогні». Фото: Unbroken Ukraine/Facebook

Цей фільм несе величезний емоційний і моральний заряд: від піднесення духу всередині України — до пробудження свідомості у світі. Він закликає зупинити війну, звернути увагу на тих, хто найбільше страждає, і водночас викриває моторошні злочинні наміри Росії щодо українських дітей.

Коїться справжнє варварство. Пригадуються слова керівника російської «Юнармії» Кононенка: «Ваші діти — це наша майбутня елітна армія». Це лякає і повертає нас до історії яничарів за часів Османської імперії, коли дітей забирали в батьків, перетворюючи їх на жорстоких солдатів, які знали лише насильство, бо в них відібрали любов і родину.

Бо що можуть дати батьки своїм дітям? Любов і освіту. А що залишається, коли війна відбирає батьків? Діти опиняються в середовищі, яке замість турботи й розвитку пропонує лише муштру. Російська «юнармія» набирає дітей навіть із восьми років — і це в чомусь уже пішло далі, ніж гітлер’югенд. Це справді страшно.

Тому цей фільм може повернути людей до розмови про війну, про її ціну і про те, за що насправді бореться Україна. У цьому, як на мене, й полягає головна мета стрічки.

— Коли у вас зародилася ідея фільму?

— На Майдані 2013—2014 року був Рома Савельєв, «циганчук Майдану». Для мене він був Гаврошем Майдану. На Інститутській він вихопив мегафон, заліз на барикаду під кулями й почав кричати: «“Правий сектор” — уперед!» Це є на кадрах. Класичний Гаврош.

Потім я зняв «Сльози з Сирії». Там теж приділив чимало уваги дітям, що було важливо для мене. У «Свободі у вогні» я також багато інтерв’ював дітей. І після того мені не раз казали: «Женю, ти маєш зняти окремий фільм, де буде тільки голос дітей». У «Свободі у вогні» є кадри, де діти говорять із таким духом, уявою, любов’ю… Вони повні життя. І тоді я зрозумів: дітям треба дати окремий голос.

Розуміючи, що світ достатньо втомився від війни в Україні, я збагнув, що мені потрібно об’єднати світ чимось спільним для всіх нас. Діти — це святе. Ми всі живемо заради дитячої усмішки. Саме це надихнуло мене зробити фільм, у якому говоритимуть лише діти. Фільм від дітей до дорослих.

— Не було у вас страху, що не витримаєте емоційно, потонете в дитячому болі?

— Був. Коли почав робити перші записи, відчув, як ламаюся. Я ж не залізний — я людина. Не забуду, як у 2022 році після інтерв’ю з Анею Зайцевою, яка з маленьким сином пережила облогу Маріуполя, вибиралася з «Азовсталі» й стала героїнею фільму «Свобода у вогні», я тримав на руках її Святика, обіймав інших дітей, чиї батьки були в полоні або загинули… Вони тягнулися до мене. І коли виїжджав — просто плакав. У мене стався зрив.

До початку роботи над фільмом я бачив відео про удар по залізничному вокзалу в Краматорську, про атаку на Вінницю, в якій постраждав Ромчик, бачив багато матеріалів. Коли у жовтні 2023 року почав фільмування, перші інтерв’ю з Яною Степаненко, Ромкою, Сашею й іншими важкопораненими дітьми мене дуже «ковбасили». Я бачив хлопчика, якому знесло пів голови — і як йому її потім відновили. Йому було років 13—14, а ментально він був на рівні мого на той момент дворічного сина. Це було дуже важко.

Дванадцятирічний Роман Савельєв на київському Майдані, грудень 2013 року. Скриншот із фільму Євгена Афінеєвського «Зима у вогні: Боротьба України за свободу», 2015

Зйомка Роми Савельєва, літо 2014. Фото — архів Євгена Афінеєвського

Я сказав Ані, яка допомагала й перекладала: «Знаєш, ми з тобою — батьки. У нас діти одного віку. Я не думаю, що зможу знімати цей фільм про дітей. Просто не витримаю». А вона відповіла: «Женю, вони вистояли. Вони перемогли. І ти зробиш це — заради них. Бо якщо змогли вони, зможеш і ти».

Ця фраза мені дуже запам’яталася, бо я справді не вірив, що витримаю. Кожна історія — окреме випробування. Ти не віриш своїм вухам, коли це чуєш, і не віриш очам, коли це бачиш.

Тому я кажу: ці діти — як воїни, які повернулися без рук і ніг, але вони, діти, показують, що навіть після такого можна жити повноцінно. І воїни можуть це зробити теж.

Анна Зайцева з сином на зустрічі з Папою Франциском. Фото: архів Євгена Афінеєвського

— Як ви обирали героїв для участі в фільмі?

— Кожну історію, яку хотів розповісти, я обирав як режисер — щоб у ній була структура: початок, середина і кінець. Початок — де вони були, звідки прийшли і як опинилися у цій війні, середина — через що пройшли, і переможний фінал. Бо ще з Майдану я зрозумів одну річ: український народ неможливо зламати, неможливо поставити на коліна. Якщо ви подивитеся стрічку «Свобода у вогні», яка стала продовженням «Зими у вогні», в ній показано, як люди зі сміхом і жартами зустрічають ворога...

«Свобода у вогні» — фільм про незламний дух. Мені було важливо показати, що українці — не жертви, а захисники Вітчизни, своєї історії та народу. Вони не жертви, вони переможці.

І з дітьми — те саме. Мені хотілося показати цей нескорений дух дітей, які вже перемогли. Саме тому я обирав історії, де можна показати, що діти пройшли крізь багато випробувань і вже чогось досягли після цього.

Яна, Саша і Рома — попри серйозні травми війни, ніби випереджають самих себе. Богдан — складний шлях повернення. Зараз він займається музикою і хоче, щоб усі діти повернулися додому. Вірить у це. Він став амбасадором тих, хто ще перебуває в депортації та окупації.

Але якщо подивитися на кожного з них, то кожен несе у собі голос сотень і тисяч таких самих дітей із подібними історіями. Так, можливо, в чомусь Саша і Яна схожі, але для мене вони різні. Як і Рома, Валерія та Сергій — у кожного своя історія.

З Ромою Олексівим, героєм фільму «Діти у вогні». Фото: Unbroken Ukraine/Facebook

Під час закритого показу фільму «Діти у вогні» режисера Євгена Афінеєвського в Мюнхені, 15 лютого 2025. Влад, Рома, Валерія, Вікторія, Євген Афінеєвський і Натанаель Лімінскі, міністр федеральних, європейських і міжнародних справ та засобів масової інформації Німеччини. Фото: архів Євгена Афінеєвського

Валерія і Сергій — сироти, і фільм показує їхню дорогу додому. Валерію вивезли у табір і не дали повернутися, а Сергія силоміць намагалися забрати в армію у Росії. Ми показуємо різні дитячі історії: тих, хто намагається виїхати, кого насильно вивезли, кому промили мізки. Це, на жаль, сьогоднішня реальність. Але для мене було важливо, щоб у кожної історії, як у добрій казці, був фінал.

Ми не можемо сьогодні дати голос тим дітям, хто перебуває в Росії, або маленькому трирічному хлопчикові, якого вбив російський дрон. Проте можемо дати можливість Ромі розповісти, через що він пройшов, коли російські ракети зруйнували його світ, і як на його очах загинула мама. Від імені трирічного хлопчика, який уже ніколи не зможе говорити, Рома і Яна можуть розповісти, що вони пережили, щоб повернутися у цей світ і творити добро, бути прикладом і взірцем для майбутнього покоління України.

— У випадку з Валерією ви використали художній спосіб — подали історію від імені дівчинки, яка почала вести щоденник із перших днів повномасштабного вторгнення.

— Так, Валерія пише щоденник. Саме ви з’єднали мене з ініціаторкою проєкту Христиною Храновською, яка зібрала воєнні щоденники, що їх вели діти. У фільмі ми створили сторінки щоденників, але мені хотілося вставити справжні. І ми це зробили за допомогою її проєкту «Щоденники війни: Непочуті голоси українських дітей», заповнивши наш фільм реальними сторінками з дитячих щоденників.

Анімаційні кадри з фільму «Діти у вогні»

— У вашому фільмі майже немає дорослих. Чому?

— Я не планував знімати дорослих, за поодинокими винятками. Як я вже сказав вище, це кіно від дітей для дорослих. У мене не було інтерв’ю ані з Дмитром Лубінцем, ані з Дар’єю Герасимчук, ані з Миколою Кулебою. Але саме уповноважений Верховної Ради з прав людини, уповноважена президента з прав дитини й дитячої реабілітації та колишній уповноважений президента з прав дитини були тими дорослими, які допомагали зі зйомками дітей. І, звичайно, окрема подяка їхнім командам — за підтримку й допомогу в усьому, що нам було потрібно.

Приміром, у моєму фільмі є Сергій Чередніченко, повнолітній хлопець, якого повернула організація Save Ukraine, засновником якої є Кулеба та яким опікувався офіс Дмитра Лубінця. Обидві команди — одна з офісу Уповноваженого з прав людини, а інша з Save Ukraine — допомагали мені розповісти цю історію.

Я замінив лікарів у лікарнях розповіддю Валерії, бо не хотів зайвий раз вводити нових персонажів-дорослих — прагнув повністю сфокусуватися на дітях. Не міг оминути історію з Ніною Власовою, адже вона — мама Вероніки, каталізатор цієї історії. Тому включив її. І ще раз величезне спасибі офісу Дмитра Лубінця, який не тільки організував це спеціальне слухання в ООН, щоб донести до громадськості історію насильства і переслідувань Вероніки, але і надав нам відеоматеріали, які допомогли розповісти історію дівчинки повністю.

Валерія Сидорова: Для мене цей фільм максимально реалістично описує події, які відбувалися в моєму житті. Вони показані без прикрас, і саме це робить його дуже емоційним. У центрі сюжету – діти, і історію розповідають саме вони, що додає щирості та глибини. Фільм показує реальну картину дитячого життя, а анімація виконана дуже гарно і реалістично. Основна особливість фільму – це показ дитячих перемог у фіналі, що створює відчуття надії і залишає сильний емоційний ефект.

Це був цінний досвід спостереження себе зі сторони, адже у фільмі показані різні етапи мого життя – я ще 17-річна, коли тільки повернулася, і вже доросла, якою я є зараз. Фільм пройшов разом зі мною через безліч змін і життєвих етапів. Крім того, участь у ньому подарувала багато знайомств: ми продовжуємо спілкуватися з іншими учасниками, з деякими навіть потоваришували, живемо недалеко одне від одного, тож маємо можливість бачитися та підтримувати контакт. Багато знайомств, нові країни – за все це можу завдячувати фільму!

Учасницею фільму є Перша леді. Тож я показав державу в особі Олени Зеленської. Так, я залишив Путіна, Кононенка й Львову-Бєлову (уповноважена при президентові Росії з прав дитини, яка не просто сприяла депортації неповнолітніх українців, а й особисто супроводжувала викрадення дітей з тимчасово окупованих територій України — «ДМ»), на противагу Богдану Єрмохіну. Щоб показати брехню і правду. Коли Богдан каже: «Я звідти тікав», а Бєлова заявляє: «Та що ви, він же наш патріот! Він нашим солдатам допомагав, я його особисто знаю!» — це і є демонстрація неправди в ролі правди в усій красі.

Я показую Путіна, бо він своїми заявами фактично дає свідчення для Гааги. Він прямо каже: «Сьогодні війни виграють не полководці, а вчителі та священники». Це, здається, цитата Бісмарка, трохи перекручена, але зміст той самий: Росія йде, щоб переформатувати свідомість молоді, яка згодом стане її патріотичним гарматним м’ясом. Для Путіна кордонів не існує.

Ця різка заява, адресована молодому російському поколінню навіть із посмішкою, дає дуже сильний сигнал про те, щоб Захід прокинувся, про те, що світ і його лідери повинні її почути. Тому що вони досі не усвідомлюють загрози. Коли політики дивляться цей фільм, вони починають розуміти: небезпека реальна. У кожному жарті — тільки частка жарту, а Путін, попри посмішку, не жартує.

У кожному столітті є такі постаті — Наполеон, Гітлер, Путін. Освічені, але дияволи у плоті, які прагнуть поневолити світ. І з кожним століттям зброя стає потужнішою, смертоноснішою, масовішою. Тому й забирає значно більше життів.

Героїні фільму «Діти у вогні» Валерія Сидорова та Вероніка Власова. Фото: «Детектор медіа»

— Що буде з інтерв’ю дітей, які залишилися поза кадром?

— Для мене кожна історія у фільмі — це символ. Наприклад, історія Богдана почалася так само як у багатьох хлопців, яких вивозили. Я записував інтерв’ю з дітьми, зокрема з Маріуполя. Декого вдалося повернути: в певний момент опікун зміг вивезти їх з окупованої Росією частини Донецької області. Їх, на відміну від Богдана й інших дітей зі «списку 31», не встигли відправити до Москви.

Ті діти вже повернулися, тепер вони поступово оговтуються, вибудовують себе наново. У них не було того драматичного шляху, який пройшов Богдан Єрмохін. Він намагався втекти й не один раз — сам по собі це сильний жест. Більшість хлопців, із якими я спілкувався, на такі спроби не наважувалися.

Мені не хотілося показувати просто: «забрали — повернули». Я прагнув відтворити ту реальність, у якій опиняються діти, з якою стикається Українська мережа за права дитини та інші організації, які займаються поверненням дітей. Таких історій, як у Богдана Єрмохіна, — набагато більше.

Чесно скажу: я зробив вісім історій, хоча в Голлівуді радили обмежитися чотирма, максимум шістьма. Та для мене принципово було показати різні грані, бо кожна історія — це символ.

— У фільмі ви використали анімацію. Розкажіть, будь ласка, з якою метою?

— Коли я працював над фільмом «Сльози з Сирії», пам’ятаю, як багато хто не міг дивитися на криваві кадри. Як я вже казав, світ утомився від війни. І якби я знову показав класичні кадри — жорсткі, приголомшливі, — люди відвернулися б від екранів. Я також не хотів знову повторювати криваві воєнні кадри з новин. Мені хотілося створити світ, яким його бачать діти, коли малюють. Малювання супроводжувало майже кожну розмову з дітьми — це була частина терапії, яку проводили психологи й психотерапевти. І саме це бажання привело мене до анімаційної форми.

Водночас мені було важливо не відірватися від реальності. Тому я поєднав два світи — анімаційний і документальний — і постійно переходжу з одного в інший. Це допомагає дорослим побачити війну очима дитини.

Анімаційний персонаж Владислава Буряка. Кадр із фільму «Діти у вогні»

— Мені як глядачці ці переходи з анімації до документалістики здавалися дуже органічними.

— Дякую. Ми тестували це в Америці — глядачі не помічали, коли відбувається цей перехід. Це велика заслуга української команди аніматорів. Коли ми тільки починали, я сказав: «Нам потрібна мальована анімація. Але не пласка, не типова 2D — а об’ємна, тривимірна». Адже ми бачимо світ у глибину, у просторі, відчуваємо паралакс. Мені було важливо передати саме в такій формі. Попри всі труднощі — відсутність світла, нестабільні умови — українська команда створила анімацію, яка не дратує око під час кожного переходу між ігровим фільмом та анімацією, а дозволяє м’яко переходити між візуальними стилями. Це було принциповим ля мене: щоб перехід не травмував і не зупиняв увагу, а вів за собою далі в кожну з історій стрічки.

Я не хотів класичну 3D-анімацію — щось на кшталт «лялькового театру». Хотілося чогось посередині. І над цим художники довго працювали. Спочатку для кожного переходу ми пробували ротоскопію — коли малюнок накладається на відеокадр. Це є у фільмі: сцена на вокзалі в Краматорську, момент із Ромчиком, коли він встає з ліжка і йде з мамою. Але ротоскопія працювала не всюди, тож я залишив її лише в окремих епізодах.

Це був унікальний досвід — раніше я не працював із художньою анімацією. У 2008 році в мене була анімаційна заставка в художньому фільмі, але тут — інша глибина й масштаб. І я дуже вдячний анімаційній студії «Карандаш». Я знаю їх ще з 2014 року, коли працював над фільмом «Зима у вогні», а вони в тій самій будівлі й на тому самому поверсі, тільки в інших офісах створювали мультфільм «Микита Кожум’яка». І от я повернувся до них — і вони вклали душу й серце в цю роботу.

Усі ключові аніматори, а також звукорежисери дуже глибоко занурилися у детальне дослідження та реконструкцію. Вони годинами працювали з дітьми, особливо з Владом, відтворювали усе, що відбувалося в поліційному відділку. З Владом ми годинами були на zoom-дзвінках, відпрацьовували всі деталі.

З Веронікою було так само. Ми буквально по фрагментах проходили всі її допити. Для підтвердження мені надсилали все — до дрібниць. Вони знаходили місця, де була Вероніка в Google, витягували фотографії й по них відтворювали. Ми навіть знайшли той самий фасад дитбудинку «Большая медведица». І саме за цим фасадом створили ту будівлю, в якій була Вероніка — за оригінальним фото. Персонажі — це стовідсоткове втілення.

Вероніка Власова: Фільм справив на мене дуже сильне емоційне враження. Це не просто історія – це жива правда про дитинство, яке зруйнувала війна. Бачити біль, втрати й водночас неймовірну силу дітей було важко, але важливо. Стрічка змушує переосмислити цінність кожного мирного дня й те, наскільки важливо захищати найвразливіших.

Участь у цій документальній роботі дала мені відчуття відповідальності й сили голосу. Я зрозуміла, що навіть наша особиста історія може стати частиною великого свідчення для світу. Це додало мені впевненості, що правда має бути почута, і показало, що навіть через біль можна знайти шлях до нових можливостей та розвитку.

— Анімація у фільмі стала не лише художнім прийомом, а й важливим способом уникнути ретравматизації як дітей-учасників, так і глядачів. Ви вже згадували про присутність психологів під час розмов із дітьми. Але у фільмі звучать їхні голоси. Наскільки складно було повертати дитину до її досвіду і як вам вдавалося зробити це без ризику повторної травматизації?

— Я дуже старався обходити травматичні теми. Але були моменти, коли діти зривалися — можу чесно сказати. У такі хвилини одразу підключався психолог. Ми зупиняли все — і він негайно брав весь контроль у свої професійні руки.

Бо я знаю з власного досвіду: не завжди можна йти в те, що болить. Це як відкрита рана, яка знову починає кровоточити — й тоді потрібен хтось, хто зупинить цю кровотечу. Були моменти, коли ми просто гальмували, зупинялися.

— Скажіть, будь ласка, а якою була перша реакція дітей на фільм? Вони бачили своїх героїв на екрані?

— На сьогодні фільм подивилися п’ятеро дітей, а також їхні батьки та опікуни. Влад, Рома, Валерія й Вероніка були на показі у Німеччині на Мюнхенській конференції з безпеки. Яна разом із мамою подивилися стрічку на 16-му Одеському кінофестивалі.

— А чому ви не показуєте фільм іншим героям?

— Я б не показував фільм без присутності психологів. У кожного з дітей була попередня розмова з психологом, і саме він ухвалював рішення, чи готова дитина до перегляду. Декому з них уже 18 років — це їхній вибір. Але, наприклад, у випадку Роми й Вероніки рішення ухвалював психолог. Діти були дуже зворушені й вражені після перегляду.

Ще раз наголошу: я не хочу спричиняти ретравматизацію, тому не показую фільм силоміць. Коли він вийде у широкий доступ, якщо батьки вважатимуть за потрібне — вони покажуть його своїм дітям. Але просто так надсилати фільм із формулюванням «подивіться» — я не буду.

— Під час однієї зі своїх промов ви цитували слова Папи Римського Франциска «Діти — це не цифри. У них є обличчя, імена, історії. Кожна дитина — це святиня». Розкажіть трохи про свої стосунки з понтифіком. Ви сказали, що він підтримав фільм?

— Так, він справді був частиною цього проєкту. У 2023 році єдиний фільм, який Папа Франциск дивився від початку до кінця — і навіть двічі — це «Свобода у вогні». Він хотів зрозуміти, відчути й донести це до світу. У 2023—2024 роках, працюючи над фільмом «Діти у вогні», я бачився з Папою Франциском майже щомісяця і ділився з ним історіями дітей. Під час свого візиту в листопаді 2024 року я показав йому вже повністю готові, з анімацією і монтажем, eсі три сцени з Яною, Ромою і Сашею. Яну й Рому він знав особисто (тому що вони вже були у Ватикані кілька разів), Сашу — ні, але знав про неї з мого фільму. У мене є багато відео та фотографій sз Ватикану, де діти разом sз ним.

Я ніколи не забуду момент, коли він дивився ці три сцени з фільму і в його очах з’явилися сльози. Зазвичай люди бачать у ньому роль, а не людину. А я бачив у ньому передусім людину — просту, добру, щиру, готову подати руку в будь-який момент і поділитися останнім, що має.

З Папою Франциском Фото: архів Євгена Афінеєвського

Він неодноразово зустрічався з дітьми. Тема дітей для нього була надзвичайно важливою протягом усього часу його понтифікату. За лаштунками він реально допомагав — сприяв поверненню українських дітей додому через кардинала Маттео Дзуппі, якого сам призначив для цієї місії. З обранням нового Папи Лева XIV весь процес сприяння поверненню дітей був заморожений. 20 листопада 2025 року президент Зеленський звернувся до Папи Лева XIV з проханням відновити роботу з надання допомоги.

Роман Олексів, Яна Стапаненко й інші діти під час зустрічі з Папою Франциском. Фото: Архів Євгена Афінеєвського

— Як ваше спілкування з Папою Франциском вплинуло на вас?

— Є люди, які великі, але водночас — вони з нами. Вони не такі, як президенти, що б’ють себе в груди перед камерами. Вони роблять усе можливе, щоб використати ці камери для допомоги іншим і привернення уваги.

Він говорив про Бучу, коли про неї лише починали дізнаватися. Це допомогло привернути увагу до трагедії. Телефонував Путіну, намагався переконати відкрити гуманітарні коридори для порятунку мирних жителів, які опинилися в пастці під Азовсталлю, але не афішував це на весь світ. Тому кажу: Франциск — це Франциск. Мені його дуже бракує.

Мандруючи світом, виступаючи перед медіа, він привертав увагу до болючих тем. Я намагаюся робити те ж саме через свої фільми. Це те, що нас об’єднує: ми обоє не намагаємося на цьому заробити. Кожен у своєму напрямі намагається допомагати людям, дати голос тим, у кого його немає, привернути увагу до проблеми. І, можливо, саме це нас зблизило.

Я зняв три фільми про Україну, і жоден з них не фінансувався студією. Уже другий фільм для України протягом останніх трьох років я фактично роблю власним коштом. Втім найголовніше тут — щоб дати голос українському народові. Я не отримав нічого від держави, від Мінкульту чи інших інституцій. Навіть промо, маркетинг-кампанію та дистрибуцію для стрічки «Свобода у вогні» фінансував я сам.

Зйомки інтерв’ю дітей для фільму «Діти у вогні». Фото: архів Євгена Афінеєвського

— У прикінцевих титрах ви буквально поіменно дякуєте людям й організаціям — і їх сила-силенна. Розкажіть, хто вам допомагав і, навпаки, яких проблем ви не очікували?

— Кажуть, щоб виховати дитину, потрібне ціле село. А щоб зняти кіно — тим більше. Я ніколи не ставив за мету робити все самотужки. Потрібна надійна команда, працелюбний колектив. І справді багато добрих людей відгукнулися допомогти, тому я завжди дякую у своїх фільмах — титри в мене завжди довгі.

Дякую команді «Української мережі за права дитини». Команді, яка працювала з Іриною Сусловою (Представниця Уповноваженого з прав дитини — «ДМ»), ми знімали дітей в Child Rights Protection Center. За це величезне спасибі омбудсману Дмитру Лубінцю та його команді. Вдячний Координаційному центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей на чолі з Іриною Туляковою, психологам, які працюють з дітьми з 2014 року.

У жовтні 2023-го я приїхав до Києва. І після зустрічей з Першою леді України Оленою Зеленською я вирушив до Львова, щоб розпочати зйомки з командою фонду Unboken. Саме там мене зачепили дуже сильні кейси, з історій Яни, Роми та кількох інших дітей почалася драматургія фільму.

Дорогою до Львова я заїхав у дитячий реабілітаційний табір Gen. Ukrainian, заснований Оксаною Лебедєвою (громадська організація Gen. Ukrainian займається розробкою програм психологічної реабілітації для дітей і підлітків, які постраждали внаслідок війни — «ДМ»). Там я записав одне з перших інтерв’ю з дитиною — воно не потрапило у фільм, але допомогло мені краще зрозуміти ситуацію в Україні. Реабілітаційні табори, які створює Оксана, справді надважливі для повного відновлення дітей.

Того ж Богдана Єрмохіна вдалося повернути завдяки гігантським зусиллям адвокатки Катерини Бобровської та зусиллям багатьох інших людей з України, а ще особисто кардинала Маттео Дзуппі — я це знаю. І навіть сама Львова-Бєлова це визнала. Вона тоді у своєму телеграм-каналі написала, що повернення Єрмохіна стало можливим завдяки спільним зусиллям кардинала Маттео Дзуппі й Святого Престолу.

Якщо повернутися до 2022—2024 років, Папа Франциск зробив свій незламний внесок у надання голосу українському народу та порятунок їхніх життів. Наприклад, людей із Маріуполя, які опинилися в пастці під Азовсталлю, вдалося вивезти завдяки відкриттю гуманітарного коридору, й він зробив це можливим. Тоді були дзвінки Путіну — про це майже ніхто не знає. Він мені якось сказав: «Женю, дива відбуваються в тиші — miracles happen in silence», і він справді дотримувався цього. Повернення перших азовстальців, великий обмін жінок у 2022 році — усе це проходило через нього.

А щодо проблем, найбільша з них — це війна. Також психологічні аспекти: діти потребують надзвичайно делікатного підходу. Я дуже радий, що була команда психологів, які супроводжували нас на всіх етапах. Без них це було б надзвичайно складно.

Владислав Буряк: Для мене цей фільм унікальний і показовий. Мене вразило як в нашому фільмі все гармонійно поєднано, передано. Також вразили повні історії інших дітей – учасників цього фільму. Їхній героїзм, мужність та те, що вони не втратили своє «я» та обличчя. Попри свій досвід вони своїми історіями надихають інших.

Ця стрічка додала мені впевненості в нашій спільній роботі заради перемоги – у тому, що ми рухаємося правильним шляхом, можемо вражати, надихати й реально змінювати ситуацію своєю стійкістю та мужністю.

— Євгене, поговорімо про початок вашої кар’єри. Раніше ви були хірургом?

— Так, у мене медична освіта. Я навчався і захищався за спеціальністю хірургія. Потім залишив цей фах ще в Ізраїлі — під час атестації пішов на знімальний майданчик.

Це був великий шок для всієї моєї родини, бо вони бачили мене як людину медицини, яка могла годинами асистувати в операційній. Але все це зникло, бо я завжди тягнувся до мистецтва, грав на сцені.

Прапор Козацької сотні Майдану

— Ви маєте в доробку три фільми про Україну — «Зима у вогні», «Свобода у вогні», «Діти у вогні». Як змінювалося ваше бачення війни?

— Дозвольте трохи відійти від теми й показати вам дещо дуже особисте. У 2014 році, коли палала будівля профспілок на Майдані, особливо в страшні дні 18—19 лютого, на барикаді біля цієї будівлі, де рвалася бронетехніка і на неї сипалися коктейлі Молотова, стояв прапор. Він горів. Цей кадр є у моєму фільмі «Зима у вогні». Барикада біля профспілок, а посеред неї — прапор.

Потім на початку літа 2014 року Козацька сотня подарувала мені цей прапор. Вони підписали його: «Козацька сотня». Уявіть собі, той самий прапор, з обгорілими краями, я отримую від них. У мене було три прапори з Майдану: один — із тіла Сергія Нігояна, переданий його батьками, другий — зі сцени Майдану, і третій — цей, із барикади.

Цей прапор я брав із собою на демонстрації в США на підтримку України у вересні 2014 року, був із ним у Торонто, вдягнений у футболку «Free Oleg Sentsov». І потім — 2022 рік, початок повномасштабного вторгнення. Я їду в Україну знімати нову стрічку, беру прапор із собою.

5 квітня, коли стало відомо про звірства в Бучі, я повертався зі зйомок з України до Рима й бачився з Папою Франциском, розповів йому про Бучу і подарував цей прапор.

Наступного дня, під час аудієнції у залі з шістьма тисячами людей, Папа говорить про Бучу й тримає саме цей прапор. Кілька годин потому фотографія з цим прапором з’явилася на обкладинках усіх італійських газет. 6 квітня 2022 року — дата, яку запам’ятаю назавжди. Увесь світ тоді заговорив про цей жест. Це не випадковість — Папа добре розумів медійний резонанс.

Рівно через рік, у травні 2023-го, Ватикан випускає офіційну марку з цим прапором — єдину офіційну марку Ватикану з українським прапором.

І у мене таких історій — мільйон. Така ж історія була з Сергієм Волинським. Мені телефонує отець Андрій Зелінський і каже: «Женю, можеш терміново передати листа Папі? Це від командира морпіхів з-під “Азовсталі”, треба допомогти вивести людей». І того ж дня, 18 квітня 2022 року, мені передають цей лист.

Пам’ятаєте фотографію, що облетіла світ? Я сказав: «Терміново, цей лист має бути в мене іспанською». Вони зробили переклад і англійською, і іспанською. Я надіслав його Папі Франциску — з фото, з усім. І саме завдяки йому того самого дня разом із кардиналом П’єтро Пароліном через посла Росії зв’язалися з Путіним. У квітні відкрилися перші гуманітарні коридори.

Сергій Волинський з листом до Папи Франциска. Фото: архів Євгена Афінеєвського

Утім, повернімося до мистецтва. Доволі часто в Україні мені дорікають: «Ти ж не звідси, чому розповідаєш ці історії?». Але після «Зими у вогні» я не планував далі знімати про Україну. Думав, що багато талановитих українських режисерів самі поведуть розповідь від початку війни 2014 року.

Та коли настав 2022-й і почалося повномасштабне вторгнення, стало очевидно: ніхто з них — а я бачив їхні роботи — не зміг прорватися крізь стіну Заходу й Голлівуду. Так, усі бачили історію Мстислава Чернова про Маріуполь, яка отримала «Оскар». Мстислав дуже талановитий журналіст і відеооператор, якого продюсерська група PBS і AP звела з чудовим американським монтажером, а його продюсери — американці, які оточили його людьми, що добре розуміють західний світ. Це ще раз підтверджує: розуміння Заходу має бути закладене в самому продукті, який ми хочемо донести. Захід — це інший менталітет, інше сприйняття.

Ще з часів Майдану я зрозумів: те, що очевидно людині всередині подій, західному глядачеві незрозуміло. До того ж увага і пам’ять там короткі. Географію й історію знають не всі. Тому будь-яка історія для західного глядача повинна мати чіткий початок, середину й кінець.

Усе треба розкладати по поличках — умовно робити «Війну для чайників». Коли я робив фільм про Майдан, то це було свого роду «Революція для чайників» для Заходу — і тому її зрозуміли всі. У моїй роботі над фінальним монтажем «Зими у вогні» я навчився розповідати ці історії мовою, зрозумілою Заходу, а не тільки українцям.

Так само я намагаюся створювати фільми, які водночас навчають і дають можливість відчути події. Я пропоную глядачеві побути в черевиках героїв, і завжди спираюся на звичайних людей — тих, хто може бути близьким будь-кому в аудиторії. Це трохи інакше, ніж коли хтось зсередини розповідає історію, вважаючи, що все буде зрозуміло. Але то не так: ти переживаєш її, а глядач — ні. Тому важливо враховувати ці нюанси.

— Чим далі від фільму до фільму, вам складніше знімати в Україні чи навпаки?

— Кожен фільм має свої складнощі, кожен проєкт — свої виклики. Важко сказати, що складніше чи легше, бо у кожного фільму свої особливості.

— Скажіть, що спонукає світ слухати історії про українців у війні?

— Попри втому від війни тепер вони починають розуміти: якщо скласти руки, завтра ця війна буде біля їхнього дому. Я бачив цю втому і в Україні, і за кордоном, і тому сподіваюся, що фільм дасть людям друге дихання. Бо з одного боку ми говоримо про повернення дітей додому, а з іншого — просимо допомоги, аби зупинити це безумство, цю нелюдську і несправедливу війну. Ми показуємо сильне майбутнє України, наголошуючи, що потрібно зупинити цю війну і повернути всіх дітей.

З Наталією Нагорною, журналісткою, спеціальною кореспонденткою ТСН, героїнею фільму «Свобода у вогні». Фото: архів Євгена Афінеєвського

— У ваших фільмів велика аудиторія, зокрема парламентарі, міністри, представники урядів різних країн. Ви бачите вплив своїх стрічок на них?

— Є рух. Я особисто бачив це на прикладі американського конгресмена Майкла Маккола. Він намагався зробити й робить певні кроки. Важко сказати, наскільки масштабні, але зараз ми готуємо великі заходи у різних країнах, і Майкл працює над організацією показу «Дітей у вогні» в американському парламенті, постійно виступає адвокатом України в уряді США. Ще раніше він підтримував Україну завдяки фільму «Свобода у вогні». Зараз він — реальний голос республіканського конгресмена, який відстоює інтереси України всередині мого уряду. Він показав фільм людям, які теж зацікавлені допомогти. Видно, що є ланцюжок — є ті, кого фільм спонукає до дії.

Є й німецький міністр Натанаель Лімінскі, який активно працює в цьому напрямі, організовує покази в Німеччині. Отже, певні результати є, але не варто забувати, що фільм нещодавно завершений. Люди, залучені до телевізійного фестивалю в Монте-Карло теж тепер намагаються допомагати. Я бачу, що всі, хто подивився фільм і відчув його важливість, починають щось робити, докладати зусиль.

— Як ви відновлюєтеся після таких складних емоційно зйомок, після перебування в небезпеці?

— У мене є СДУГ (синдром дефіциту уваги й гіперактивності — це не хвороба, а набір симптомів, пов’язаних із непосидючістю, складністю концентруватися, виснажливістю та витратами енергії, які можуть суттєво впливати на якісь життя — «ДМ»), він прогресує, інколи повертається назад. Є традиційні методи, є сесії з психологами, іноді просто спілкування з друзями, завжди по-різному. Я не єдина людина в цій ситуації, яка це пройшла і знає.

— Розкажіть трохи більше про команду, особливо про Галину Садомцеву — вона ваша колега, продюсерка фільму «Діти у вогні». І, наскільки я знаю, її чоловік у ЗСУ. Як її досвід вплинув на фільм?

— Галя зі мною від самого початку, ще з Майдану. Це вірна людина, яка впродовж десяти років пройшла зі мною через вогонь, воду і мідні труби. Це наш третій спільний проєкт. Добре мати поруч когось, хто знає всі нюанси, може залагодити логістику й підставити плече. Мені дуже важливо мати надійний тил — і Галина завжди була цим тилом, але водночас і попереду. Вона — надзвичайно важлива людина в моїй команді, на неї завжди можна покластися.

Фото: Галина Садомцева та Євген Афінеєвський. Фото: «Детектор медіа»

Вона була зі мною у Мюнхені, їздила на покази до Англії. Також вона дуже дбає про дітей, які брали участь у фільмі, постійно з ними на зв’язку. Як мама для них. Підтримує Вероніку, Валерію, Сергія та інших — якщо їм щось потрібно, вона завжди допоможе.

До речі, один з героїв фільму, Сергій Чередниченко зараз в армії, на передовій. Він надсилає мені фото й відео — справжній красень. Я навіть не уявляю, скільки вони пережили й переосмислили, ці діти. Владик був зі мною в Англії — так гарно виступав. Хлопці молодці, дуже комунікативні. Але важливо пам’ятати: у дітей є травма. Ті, хто зміг її прийняти й пройти крізь неї, знаходять свій шлях. І всі вони — оптимісти. Це найголовніше.

— Наскільки російсько-українська війна стала вашою особистою історією?

— Знаєте, існує поняття війни між добром і злом, війни між темрявою і світлом. Я стою на боці людей, які потребують допомоги, і намагаюся дати їм голос через великий і світлий кінематографічний екран.

Фото: архів Євгена Афінеєвського, учасників фільму «Діти у вогні», «Детектора медіа», відкритих джерел