Цей крок у самому Мінкульту називають «продовженням процесу деколонізації». «Детектор медіа» ж проаналізував, чому значення цього рішення є куди більшим, аніж просто перейменування одного з ключових культурних навчальних закладів (яке насправді мало б бути ухвалено значно раніше).

Останні місяці 2025 року стали надзвичайно активним періодом для Міністерства культури: одним з важливих рішень, наряду з запуском Українського фонду культурної спадщини, оголошенням програми «1000 годин українського контенту», оновленням керівної команди міністерства та призначенням нової керівниці Київського державного художнього ліцею, стало оголошення про перейменування Національної музичної академії, що офіційно відбулося 30 грудня.

«Продовжуємо деколонізацію української культури. Ухвалили рішення про перейменування Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського. Відтепер заклад має назву Національна музична академія України. Зміна в назві жодним чином не впливатиме на статус, мистецьку діяльність та освітній процес у навчальному закладі», — написала у своїх соціальних мережах віцепрем’єрка з гуманітарної політики, міністерка культури Тетяна Бережна.

За словами Бережної, міністерство ухвалило це рішення на підставі фахового висновку Експертної комісії Українського інституту національної пам’яті, яке свідчить, що використання імені Петра Чайковського в назві закладу є символікою російської імперської політики та не відповідає чинному законодавству (вочевидь, пані Бережна тут посилається, зокрема, на Закони «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», а також «Про вищу освіту» та «Про культуру»).

Лишивши за дужками слова щодо «деколонізаційної» природи цього рішення, слід все ж визнати, що це рішення є не лише надзвичайно важливим, але й таким, що мало б бути ухвалено значно раніше. Проаналізуймо, у чому ж саме полягає його значення, що це дає Україні, та чому так цінно, що це все ж відбулось хоча б зараз, коли добігає четвертий рік повномасштабної війни.

По-перше, треба сказати, що боротьба за оновлення Національної музичної академії (та зокрема за її перейменування) почалася не сьогодні, а ще кілька років тому. Довгі роки академія була місцем, де час, здавалося б, застиг: попри наявність певної кількості сильних викладачів (як теоретиків, так і практиків), їй відчутно бракувало якісного менеджменту, сучасних практик управління та оновлення навчальних програм. Призначення новим керівником академії Максима Тимошенка у 2023 році, що супроводжувалося скандалом через закритість конкурсу (Тимошенко зокрема був єдиним кандидатом на посаду) м’яко кажучи, не покращило ситуації.

Серед іншого, Тимошенко обстоював позицію збереження імені Чайковського у назві академії (попри те, що сам композитор за життя називав себе росіянином). Новий керівник академії навіть замовив експертизу щодо встановлення генетичної належності та національної ідентичності спадщини Чайковського в Національному державному інституті українознавства, де підтвердили «український генетичний код» композитора.

У відповідь на це з академії звільнилася низка авторитетних викладачів (серед них — музикознавиці Олена Корчова та Юрій Чекан, композиторка Алла Загайкевич, диригент Володимир Сіренко), деякі з них також публікували відкриті листи, а студенти організували низку акцій протесту.

На жаль, Міністерство культури, що мало б узяти на себе відповідальність за вирішення цієї ситуації, що майже паралізувала роботу навчального закладу, тоді просто самоусунулося. Відтак питання з перейменуванням академії так і зависло у повітрі — єдиним результатом для закладу на той момент стали серйозні кадрові та репутаційні втрати.

Ще один аспект, який тут варто розглянути — це те, яке взагалі відношення до Національної музичної академії має Чайковський (адже тези про його «український генетичний код» не витримують жодної критики).

Київська музична академія була названа на честь Чайковського у далекому 1940 році рішенням радянської влади — про жодну думку українських музикознавців не йшлося. Сам Чайковський ніколи не викладав в академії та ніяк не докладався до її становлення чи розвитку. Композитор ніколи не ідентифікував себе як українець, а наявність у нього родичів з українським корінням навряд чи можна вважати підставою для найменування ключового культурного освітнього закладу на його честь. Все набагато простіше — просто для радянської влади Чайковський був одним із композиторів її великого музичного канону, й іменами подібних людей часто називали навчальні заклади, музичні премії та вулиці у всіх союзних республіках, не дуже дбаючи про те, чи ця людина взагалі мала відношення до розвитку музики в цій країні.

Чому ж Національну музичну академію так ніколи й не перейменували за 34 роки після відновлення Незалежності? Вочевидь, тому ж, чому у нас довгий час були пам’ятники Леніну та іншим комуністичним вождям, а також вулиці й проспекти, названі на честь генералів та маршалів Червоної армії — ані суспільство, ані держава не вбачали у цьому небезпечного маркера імперської присутності.

Адже в українській історії є вдосталь імен музикантів та композиторів, на честь яких могло б називатися Національна музична академія: від Миколи Лисенка до Бориса Лятошинського.

Наразі таке рішення не ухвалено, але важливо інше — провідний культурний навчальний заклад, що розташований за два кроки від Майдану Незалежності, який є місцем боротьби за Україну та її вільне майбутнє, більше не називатиметься на честь російського композитора, що є частиною імперського культурного канону.

І ще один надзвичайно важливий аспект, про який варто пам’ятати, аналізуючи рішення про перейменування Національної музичної академії. Важливо не лише те, що Україна (хай часом і повільно) врешті позбувається імперських назв, топонімів і символічних маркерів, але й те, що ворог завдяки таким крокам втрачає підвалини, на яких тримається уся його риторика про «захист російської культури» на території іншої суверенної країни. Також це є чітким підтвердженням того, що жодні розмови про «спільну історію та культуру» між нашими країнами не відповідають дійсності. Навпаки — Україна має свою, окрему і самобутню історію, культуру, мову та ідентичність.

Загалом питання перейменування Національної музичної академії є не просто виваженим та підготовленим — воно є таким, що давно назріло та безліч разів обговорено в експертному середовищі. Єдине, чого насправді бракувало для його ухвалення — це політичної волі з боку держави. Це мало б бути зроблено роки, якщо не десятиліття тому. І той факт, що це врешті сталося зараз, є надзвичайно важливим маркером того, що оновлене Міністерство культури готове не лише робити наступні кроки щодо трансформації мистецької освіти, але й заходити на поле символічно важливих речей, врешті переставши відкладати подібні рішення до кращих часів. Бо, якщо ми хочемо, аби кращі часи взагалі настали, нам доведеться перейти від розмов і уникання відповідальності — до реальних послідовних кроків. І коли ці кроки врешті робляться (хай і з великим запізненням) — це дає привід для стриманого оптимізму, що, втім, життєво необхідний у темряві, крізь яку ми йдемо.