В Україні четвертий рік йде повномасштабна російсько-українська війна. Протягом 2025 року тривають спроби підписати мирний договір. У цей процес залучені США та ЄС, які фактично є посередниками між Україною та Росією. Попри гарячу фазу війни, від президента США лунають заклики щодо необхідності проведення президентських виборів в Україні нібито з метою захистити демократію в нашій державі. Президент України Володимир Зеленський відповів, що не проти виборів, але як це зробити під час правового режиму воєнного стану — він запитав у парламенту.

Вчора Зеленський у відповідь на запитання  журналістів про те, як він ставиться до можливості голосування через «Дію» чи іншими електронними способами для українців за кордоном, Зеленський відповів: «Я завжди підтримував і порушував питання, ще з початку ковіду, щодо законодавчих змін, щоб люди могли голосувати онлайн. Поки що консенсусу з парламентарями ми не знайшли».

Чи взагалі можливі вибори в Україні під час великої війни, якщо так, то яка має бути їхня почерговість і як швидко можна до них підготуватися, «Детектор медіа» запитав у керівниці Громадянської мережі «Опора» Ольги Айвазовської.

За її словами, тема виборів під час гарячої фази війни природно стала токсичною в суспільстві, де демократія щось важить. Вона говорить, що країна не може одночасно оборонятися і проводити вибори, які неможливо швидко підготувати. На думку Ольги, вимога провести вибори в Україні — це однозначно шантаж Росії, який підхопили деякі «переговорники» з США. Спочатку гарантії безпеки, а потім вибори, каже вона.

«Опора» у грудні 2025 років відзначає 20 років від дня символічного заснування. «Організація заснована поколінням студентів Помаранчевої революції, тому природно, що частиною її ДНК є захист політичних прав громадян і боротьба за чесні вільні вибори. Ці останні роки великої війни мені взагалі здається, що, може, заради отих перших повоєнних виборів, збереження демократичного поступу та політичного повоєнного відновлення ми й існуємо стільки», — написала Ольга Айвазовська на своїй сторінці у фейсбуці.

— Ольго, чи можливе політичне перезавантаження влади в Україні під час воєнного стану? Чи нам для цього все ж потрібен сталий мир?

— Для того, щоб Україна збереглася як правова держава, вона принаймні має дотримуватися власної Конституції та законів. Закон про правовий режим воєнного стану захищає цілий блок тем від втручання, коли держава і суспільство є в найслабшій точці захисту. Тобто або оборона, або фокус на політичному житті.

Якщо ми відкриваємо «скриню Пандори» зі змінами до законодавства про заборону проводити вибори, наприклад, то в тій же ж статті й зміни до Конституції, і проведення національного й інших референдумів. Тобто ми розуміємо, якщо ми йдемо на це рішення (вибори під час війни — «ДМ»), то ми послаблюємо наші позиції та провокуємо росіян почати зазіхати на тему Конституції. Заборона проводити зміни до Конституції в умовах війни означає, що Основний закон держави не може бути змінений під тиском ворога. До речі, і сама Конституція забороняє юридичну відмову від територій.

Так само не може бути змінено керівництво держави, якщо ми говоримо про парламентські вибори. Росія хоче не мати когось нового, а хоче когось лояльного. І тому заборона під час правового режиму воєнного стану проводити вибори означає посилення держави в тих умовах, в яких вона є, і не давати можливості ворогу маніпулювати в цей період процесами й процедурами. Саме це Росія чудово робить і в країнах Європейського Союзу, і в країнах, які мають статус кандидата, і не лише у Молдові.

Друге питання, які вибори ми хочемо? Я не про президентські, парламентські, чи місцеві, а про демократичні чи недемократичні. В умовах воєнного стану держава офіційно, відповідно до міжнародних норм, зробила відступ від своїх зобов’язань щодо прав людини. Про це повідомила відповідні міжнародні організації, як передбачено за протоколом нормами міжнародного права, це легальна дія. Тому що або ви обороняєтесь, або захищаєте всі права. Певні права держава змушена урізати, щоб забезпечити безпеку держави й суспільства в цей період.

Ми ж не хочемо голосування, як було в Радянському Союзі, де не було конкурентних виборів, повноцінних електоральних процесів, бо був тоталітарний режим, чи в авторитарній Росії, де немає конкуренції, немає свободи слова, немає можливості не просто дебатувати про майбутнє держави, а реально впливати на це майбутнє. Звісно, можна робити якесь голосування, за два дні підготувати виборчий процес, у «Дії» щось понатискати й отримати якийсь результат. Але легітимності не буде. 

Сильна сторона України для переговорів у тому, що ми демократія. А демократія має певні ознаки, принципи й стандарти. Це не просто провести які-небудь неконкурентні вибори, де в бюлетені, як у Росії, буде Путін і декілька невідомих людей. У нас це неможливо. Тому для мене була природною реакція суспільства у 2023 році, коли теж порушували питання після слів Ліндсі Грема, що треба проводити вибори. І тоді 81% суспільства був проти виборів у цей період. Не тому, що суспільство так обожнює чинного президента. Тому що суспільство хоче реального перезавантаження, коли це буде можливе. Люди усвідомлюють, що в момент оборони герої воюють, волонтери волонтерять, а не займаються політичним процесом, щоб отримати доступ до представницького мандату. І тому тема виборів під час гарячої фази війни природно стала токсичною в суспільстві, де демократія щось важить. Хочу нагадати, українці виходили на Майдан у 2004 році за чесні вільні вибори, а не за якісь соціальні виплати. Тобто для суспільства в Україні демократія — щось важливе. У нас до 2021 року включно індекс The Economist показував, що Україна абсолютно розвинута, електоральна демократія, яка мала показники набагато сильніші, ніж окремі країни Європейського Союзу. Але верховенство права в нас мало низький показник. Це був баланс. Тобто якщо ми відмовимося від своїх демократичних здобутків з точки зору впливу народу (через мирні протести, комунікації, вибори, петиції), то ми залишимося тільки з низькими показниками верховенства права. І це буде велика проблема, це нас обтяжить з точки зору наших перспектив зберігати підтримку тих, для кого певні стандарти чи свободи — не порожні слова.

— Чому у так званий мирний план узагалі включено пункт про швидкі президентські вибори в Україні? Чи не вважаєте ви, що це шантаж? Що це спеціально робить Росія, знаючи, що будь-які вибори у нас — це період дестабілізації?

— Росія багато коштів інвестувала в українську політику. Це ж очевидний факт. І останній приклад — вручення нагороди Андрію Деркачу — ще раз це засвідчує. Величезні ресурси були інвестовані через Медведчука, його політичні групи, медійні інструменти. Це не призвело до позитивного результату. Але Росія використовувала ці інструменти до повномасштабної війни, під час неї та буде використовувати після. Тому ми маємо розуміти, чого вона добивається. Вона хоче, щоб Україна не була серед цивілізованих країн розвинутої демократії. В українських реаліях наш президент ще і верховний головнокомандувач. Ми воюємо, захищаємо себе в законний спосіб. У нас сьогодні такий розклад політичних сил і лідерства, який є. Ми створюємо умови, щоб належне врядування будувалося незалежно від виборів. Корупціонери мають сидіти в тюрмі, зрадники мають відповідати за державну зраду. А вибори ми проведемо тоді, коли держава і суспільство будуть готові до ефективного перезавантаження. Чого добивається Росія? Щоб Україна була failed state (неспроможна/недієздатна держава — «ДМ»), у якій нелегітимна влада, з нею не говорять партнери, в неї не інвестують, її не беруть до Європейського Союзу. І вибори в Україні Росії потрібні для того, щоб: 

а) зробити з наших органів влади «кривих качок», яких уже ніхто не буде слухати;

б) послабити верховного головнокомандувача, не політичного актора, а саме особи, яка несе відповідальність за оборону й зовнішню політику. А в період війни — це одна з найважливіших функцій; 

в) створити умови для того, щоб у різний спосіб нав’язати політиків, лояльних до Кремля, і таким чином змінити внутрішню політику. 

І цих спроб буде багато. Я ознайомлювалася з розслідуваннями після виборів у Молдові. Там були російські гроші. Молдова проводила дуже жорстку політику за кілька тижнів до голосування. Чи можемо ми таке реалізувати, одночасно воюючи? Звичайно, ні. І тому однозначно — це шантаж Росії. І цей шантаж підхоплений конкретними дійовими особами в Штатах. Це не вся Америка так хоче. Це конкретні люди, які співпрацюють і проводять комунікацію з Кремлем. «Блумберг» публікує стенограми цих комунікацій. Ми розуміємо, яка логіка їхніх думок. Це не про Україну, не про турботу про стан демократії в Україні. Це взагалі не про нас, це про них. І на цьому шляху стоїть Україна, а навколо неї об’єднана Європа. Які б голоси в Європейському Союзі не лунали, все одно абсолютна більшість — на боці України. Європа по-своєму воює всередині себе за Україну. Тому вибори точно мають бути уже по завершенню воєнного стану, коли настане сталий мир.

— Якщо Трамп турбується про нашу демократію, то чому йдеться тільки про президентські вибори? Чи можемо ми провести одночасно всі вибори в Україні: президентські, парламентські та місцеві? Якщо ні, то якою має бути черговість?

— По-перше, вибори мають відбутися після завершення правового режиму воєнного стану. Це матиме свої наслідки: відновлення всіх прав і свобод, зокрема свободи пересування. Військові, які не підписали контракти, мають бути демобілізовані. Ви як медіаресурс, який говорить про свободу слова, розумієте, коли зможуть відбутися політичні конкурентні процеси, дебати, дискусії. Коли всі учасники матимуть доступ до аудиторії, до своїх виборців. Це відбуватиметься на абсолютно вільних, рівних і пропорційних принципах.

Законодавство не дає чіткої відповіді, які вибори мають відбуватися перші. За Виборчим кодексом, протягом 30 днів мають бути призначені всі пропущені вибори. Але цей кодекс писався під мирний час. Тобто норма про 30 днів підготовки до оголошення, а потім проведення всіх пропущених виборів теж не говорить, які мають відбуватися вибори. Чи в один день всі, чи окремо. І зараз місяць підготовки до виборів — нереалістичний термін. Тому що Україна зараз зазнає таких руйнувань, яких не було з часів Другої світової війни. В Україні руйнування є колосальними. 

Вибори — це ще й про транзит влади, і ми маємо думати, як це відбуватиметься. Особливо коли говоримо про місцеві вибори. Вони вплинуть на те, чи будуть військові адміністрації на конкретних територіях, чи їх уже не буде, бо місцеве самоврядування повністю відновить контроль. Якщо парламентські, то знову ж таки, тільки після завершення правового режиму воєнного стану. І так виглядає, що все ж таки календар послідовності пропущених виборів повинен бути дотриманий.

Декілька виборів в один день проводити не можна з точки зору логіки українського відновлення. Першими були пропущені парламентські, другими — президентські, третіми — місцеві. Востаннє місцеві й парламентські разом проводили у 2006 році. Після того вони були розведені. Тому що місцеве самоврядування — це горизонталь, парламентська гілка влади — це вертикаль. Проведення всіх виборів в один день означає, що в пріоритетах завжди буде вертикаль. Це буде впливати на те, за кого люди голосують на місцевих виборах. Це буде суперечити ідеї реформи децентралізації в Україні. Україні це точно не потрібно. Україна повинна мати й ефективну прозору підзвітну вертикаль, і ефективну горизонталь. Навіть початок повномасштабної війни довів, що це формула нашої стійкості. Люди брали на себе відповідальність, хтось волонтерив, хтось ішов добровольцем. Це про горизонтальну демократію. 

І президентські вибори першими проводити не можна, якщо ми хочемо проводити реальне перезавантаження. Бо буде частково повторена історія 2019 року, парламент буде обраний таким собі придатком до президентської гілки влади, хто б там не був. Тобто якщо це буде умовний генерал, то ми розуміємо, що в парламенті може з’явитися велика монополія військових. І це не дуже добре для транзиту влади. Але військові мають бути в парламенті, й умови для їхньої участі потрібно створювати. Якщо будуть перші парламентські, то ми відтворимо календар пропущених виборів, і парламент стане більш суб’єктним. Саме парламент обирає уряд, відповідно, від однієї гілки влади залежить представництво в іншій гілці влади. І якщо президент не залишається з тими повноваженнями, які має зараз, що абсолютно нормально, то вибори парламенту першими забезпечать в Україні більшу систему стримувань і противаг. 

Тому підсумуємо: президентські вибори не можуть іти першими, бо це не відповідає календарю пропущених виборів, і це не відповідає логіці парламентсько-президентської республіки. Якщо буде навпаки, то, на жаль, перспектива мати реально впливовий парламент зменшується. 

— Тому спочатку парламентські, потім президентські, потім місцеві? 

— Так. Краще спочатку парламентські, тоді президентські, тоді місцеві, як черговість пропущених. Часова відстань між ними може бути не дуже велика, але державі теж треба перепочивати між виборами, а не заходити в півтора року електорального процесу. Є один аргумент, який постійно згадують політики, що вибори в один день здешевлять кампанію. Це неправда. Тому що в окремих видах виборів у нас може не бути представників суб’єктів процесу в комісіях, бо під кожен рівень виборів формується своя комісія. І тоді треба буде декілька видів комісій створювати. А це означає, що бюджет усе одно не буде зекономлений. Тобто ми будемо мати відсутність представництва партії кандидатів в комісії, що породить свої конфлікти, розколи, делегітимізацію процесу. Тому всі суб’єкти процесу мають бути представлені в комісіях. Це означає, що ми або робимо вибори в день і створюємо майже 90 000 комісій, або обмежуємося послідовністю і даємо можливість усім співорганізовувати їх. Бо представники в комісіях від кандидатів — це співорганізація, співвідповідальність, довіра до результатів виборів.

— Володимир Зеленський сказав, що він готовий до виборів, відповідаючи на закиди, що війна нібито затягується з боку України для того, щоб не проводити президентські вибори. І що він дав доручення парламентарям напрацювати своє бачення цього питання. На вашу думку, чи можна взагалі говорити про швидкі вибори, наприклад, під час перемир’я, чи в будь-якому випадку тільки про післявоєнні вибори?

— Думаю, що президент просто передає відповідальність народним депутатам. Знаєте, є така гра «Гаряча картоплина», коли один одному щось перекидають, щоб просто перекласти відповідальність. І це нормально з таких мотивів, тому що не лише президент звернувся до парламенту. Хочу нагадати, що Європейська комісія дала рекомендації у межах свого звіту з виконання зобов’язань України щодо європейської інтеграції, зокрема і з проведення виборів. Серед яких — створення робочої групи в парламенті, яка має напрацювати рішення щодо подолання наслідків війни для політичного перезавантаження і захисту всіх прав. Тобто це про повоєнні вибори.

По-друге, дали рекомендації провести аудит Державного реєстру виборців, що ми можемо робити вже зараз. Це абсолютно політична рамка. Тому, коли президент звертається до парламенту, я би дуже хотіла, щоб парламент ішов логікою тих подій, які в інтересах України. Ми йдемо до Європейського Союзу. В нас є зобов’язання, є FDI, дорожня карта з функціонування демократичних інститутів. Її затвердила українська сторона і ЄС, а саме — погодили Міністерство юстиції і Європейська комісія. Ми брали участь у напрацюванні нашої частини, яка стосується демократичної сталості. І якщо ми будемо реалізовувати дорожню карту, то наблизимося до членства в ЄС. Пані посол ЄС Катерина Матернова у мене в «Силі вибору» сказала публічно, що у нас є вікно можливостей два роки. Коли є нинішні конфігурації Європейської комісії, Європейського парламенту, які абсолютно проукраїнські. І коли ми виконуємо ту частину домашнього завдання, яка стосується української демократії, а не конкретних вимог виборів, як це зараз комунікується з боку Вашингтона. Ми не маємо йти за логікою подій, які нав’язуються непроукраїнськими акторами. Відповідно, думаю, що депутати вийдуть самі на себе, і при раціональному підході почнуть реалізовувати те, що держава має реалізовувати.

Треба відзначити, що ця робота вже велася, вона в активній фазі. «Опора» разом із комітетом Верховної Ради організовували обговорення щодо оцінки безпеки в громадах для підготовки політичного перезавантаження. Тобто напередодні виборів треба визначати, де ми їх можемо провести. Не тільки почерговість, а де саме ми їх можемо провести. Бо це не про окуповані території чи території, які абсолютно спустошені. Фактично на лінії бойового зіткнення, навіть якщо буде режим припинення вогню, немає життя, на жаль. А йдеться про деокуповані території, або які були прифронтовими, або розташовані на кордоні з Росією, тобто можуть зазнавати обстрілів або заходу ДРГ. Ми вийшли уже на певний консенсус і нормальну співпрацю.

Ми цією темою займаємося після місцевих виборів 2020 року, коли в нас не були проведені вибори в низці громад на підставі листа СБУ з висновками військово-цивільних адміністрацій, які надійшли у ЦВК, в якому йшлося, що там небезпечно. Але за тим листом не було ні даних, ні фактів, ні аналітики, нічого. І ЦВК не є органом, який може давати оцінку стану безпеки, просто оголосила непроведення там виборів, чим, по суті, звузила конституційні права громадян. І на  перспективу перших повоєнних виборів ми хочемо мати процедуру: спочатку безпекового скринінгу, а потім рішення, яке буде приймати орган влади, який братиме на себе відповідальність. Бо виходить, що СБУ надіслали дані листом, ВЦА підготували висновки, але формального рішення не приймали, а ЦВК прийняла формальне рішення, але не мала повноважень перевіряти дані цього листа. Тому на повоєнні вибори треба напрацювати рішення.

У межах Дорожньої карти дій є виконання рекомендацій, які надані Україні ОБСЄ, місією спостереження, ще починаючи з попередніх великих виборчих циклів. І парламент нічого не ухвалив. Тобто в нас немає імплементації тих рекомендацій, які стосувалися ще виборів до великої війни. А це теж наші зобов’язання.

З 22-го року в ЦВК працювали три групи, в які входили й ми, що обговорювали рішення, моделювали різні ситуації. Наприклад, якщо вибори будуть умовно з такою кількістю громадян за кордоном, яка зараз, то які можуть бути форми реалізації прав цих громадян у закордонному виборчому окрузі. Обговорювали права військовослужбовців, людей з інвалідністю тощо. Обговорення — це нормальний процес, це не про політичну заангажовану дію, коли хтось нам сказав — Путін, Трамп, Віткофф, Дмітрієв, неважливо хто — і ми проводимо підготовку. А тому, що ми самі зацікавлені мати правильні рішення, бо ми хочемо зберегти Україну демократичною. Відповідно, в парламенті має бути створена група, яка буде працювати відкрито.

І друге, очевидно, що доведеться писати закон про повоєнні вибори. У нас є практика обговорень законів про вибори, це десятки, а то й сотні засідань різних сторін, умовно влада й опозиція. Кожен пункт, кожна стаття дебатуються з внутрішніми та зовнішніми експертами.

Міжнародні організації посилаються інколи на невалідні практики, бо, наприклад, конфліктні вибори в Європі проводилися аж 30 років тому. Відповідно, не всі практики можуть бути для нас адаптивні. Але вони все одно будуть давати свої рекомендації або оцінку законопроєкту чи окремим його нормам. І на це теж треба час. Закон про національний референдум дебатувався два роки. При тому це було велике вікно можливостей після виборів президента і парламенту в 2019 році, коли президент, який є за всіма ознаками популістом, обіцяв повне народовладдя, в рамках якого і референдумні процеси. У результаті ми маємо закон про національний референдум. Виборчий кодекс напрацьовувався десять років, три каденції Верховної Ради.

Тому, коли ми говоримо, що хтось напише закон, парламент його прийме, і далі буде все добре… Не буде. Тому що процес написання закону — це велика затратна частина календаря підготовки. Потім для реалізації цього закону треба мати інфраструктуру. Умовно в законі можна написати: відкриваємо 2000 дільниць за кордоном. І вони ж самі не відкриються. Це буде процес, який триватиме місяцями, а інколи потребуватиме навіть міжнародних договорів із метою сприяння країни, де це проходить. Наприклад, відкриття виборчих дільниць, які будуть працювати не один день, а тиждень, поза межами приміщення для голосування. А ще виборцям, які мають бажання голосувати, потрібно буде повідомити, як змінити виборчу адресу на закордонний виборчий округ. Нещодавно на заході «Опори», де ми презентували безпекові скринінги, Дмитро Лубінець сказав, що в нас приблизно 11 мільйонів переміщених осіб! Навіть ті, які в Україні, мають почути, як можна захистити своє право, до кого і в який спосіб звернутися. Потім це зробити, а потім усе ж таки взяти участь у виборчому процесі. Це все потребує часу і зусиль. 

Тому, як на мене, це добре, що президент зараз виставляє високі переговорні позиції. Але чомусь усі звертають увагу на цитату про 60—90 днів, а не те, з чого він починає: давайте гарантії безпеки. А гарантії безпеки — це не просто слова на папірці. Це масштабні процеси й документи, які будуть верифіковані, а можливо й ратифіковані. І під них має бути інфраструктура, прописаний план. Якщо Росія порушує перемир’я та заходить на територію, яка підконтрольна Україні, то хто та які дії вчиняє? Не лише ж Україна, правда? Гарантії безпеки означають можливий вступ у війну. Я про тих партнерів, які будуть нам надавати гарантії або у вигляді людей, або у вигляді зброї тощо. Тому 60—90 днів — це період кампанії, це не період підготовки до виборів. 

— Що Україна вже може робити, навіть в умовах воєнного стану, для підготовки до проведення післявоєнних виборів? Що в цій підготовці буде найважчим: напрацювання відповідного закону; проведення аудиту безпеки, аудиту Державного реєстру виборців; відкриття виборчих дільниць закордоном?

— Аудит безпеки, наприклад, — це не лише констатація факту, що є проблема, це програма дій під її рішення. Аудит безпеки проводиться не в регіоні, а громада за громадою. Якщо є громада, в якій, щоб покращити показники, потрібно збудувати бомбосховище або хороше укриття, то це означає, що ця рекомендація має бути залінкована з програмами так званого раннього відновлення. І ми бачимо дуже великий інтерес із боку органів місцевого самоврядування, які реально менеджерять дуже непрості громади з великою кількістю руйнувань. У них є великий запит на аудит безпеки й на ресурси, щоб покращити ситуацію. Це означає, що ми маємо не лише зробити зріз проблем. Ми маємо сказати, на яких територіях не можна провести вибори, тому що нічого не функціонує. А для яких треба скласти план, наприклад на пів року, заходження інвестицій, програм відновлення, прямих програм від донорських організацій і міжнародних організацій, які будуть готові покращити ситуацію. 

Тобто, лінкуючи безпеку з політичним відновленням, ми насправді виграємо всі. І органи місцевого самоврядування, які будуть співпрацювати, тому що це про громади. І міжнародні партнери, яким треба кудись інвестувати свої сили, але без виборів це виглядає якось безперспективно. І також безпосередньо громадяни. Бо якщо ми за результатами аудиту бачимо, що ця школа буде використовуватися як виборча дільниця, на її відновлення потрібно стільки коштів, то виграють і школярі, і батьки, і громада, і майбутні вибори. 

Після аудиту безпеки як паралельний процес має бути законодавча ініціатива. 

Ви згадали Державний реєстр виборців. Ми вважаємо, що процес буде дуже проблематичний, якщо будемо рухатися винятково бюрократичним шляхом. Державний реєстр отримує відомості з інших реєстрів. Але інші реєстри недостатньо поінформовані про внутрішню та зовнішню міграцію. Навіть свідоцтво про смерть на певних територіях — це проблема. Люди зникли безвісти, але формально не померли, і вони фактично є в Державному реєстрі виборців. Масове переміщення за кордон, де з населеного пункту виїхало пів громади, — це чудове місце для фальсифікацій під час виборів. Тому Державний реєстр — це і про захист від них. Як ми це бачимо? Ми бачимо, що потрібна кампанія просвіти.

А перед тим підготувати безпосередньо інфраструктуру Держреєстру, маю на увазі відкрити кабінет виборця. Наприклад, електронний кабінет був до 22-го року доступний, коли громадяни в електронний спосіб могли звернутися до Держреєстру і перевірити свої дані. Або змінити виборчу адресу, або звернутися щодо тимчасової зміни місця голосування. Зміна виборчої адреси — це коли, наприклад, я внутрішньо переміщена особа, моя адреса реєстрації на окупованій або загроженій території, я живу на заході України й буду жити ще пів року точно. Тому людина, коли змінює виборчу адресу, сама заявляє про свій життєвий план. Держава за неї не може знати цей життєвий план. Це саме стосується людей, які формально виїхали за кордон. У нас лише 400 000 громадян на консульському обліку. Такими офіційними даними оперує держава Україна. Дані міжнародної організації міграції Європейського Союзу — це не наші офіційні дані. Але з точки зору Держреєстру, за кордоном — 420 000 осіб. Внутрішньо переміщених 4,5 млн. Але їх більше! Тоді яка кількість дільниць потрібна? На 440 000 людей — чи на 4 млн? 

Це означає, якщо підходити до питання аудиту реєстру винятково з того, чи ЦВК виконує свої функції, чи ні, то буде виглядати, що робити нічого не треба, крім кіберзахисту, комунікації або просвіти. А тут насправді потрібне повне сприяння суспільства і влади щодо обміну інформацією про життєві плани та перспективи цих планів. І коли ми, наприклад, запровадимо можливість активної реєстрації або завчасної зміни виборчої адреси через електронний кабінет, ми реально побачимо, яка кількість людей перебуває за кордоном і буде там довше залишатися.

— Хочу уточнити, чи потрібно мільйонам наших громадян, які за кордоном, щоб голосувати, стати на консульський облік?

— Консульський облік — це взагалі мертва історія. Він був потрібен, для прикладу, щоб вивезти машину за кордон, або там перереєструвати, або через якісь інші економічні потреби. Зараз для громадян України діє безвіз, вони мають статус тимчасового захисту в країнах Європейського Союзу, плюс інші країни мають свої форми захисту. Наші посольства не здатні поставити на консульський облік таку кількість людей, які цього хочуть. Це треба заплатити кошти, приїхати, виконати ряд операцій. Коли ми зустрічалися з нашою діаспорою, наприклад, у Великобританії, Польщі, Німеччині, Литві, нам люди говорили, що вони хотіли би стати на консульський облік, але посольство не може забезпечити їм ці послуги. Консульський облік — це атавізм. Він нікому вже не потрібен. Є рух товарів і послуг, є статус, що надає можливість перебування за кордоном. І щоб отримати виборче право, людині треба бути включеною в списки виборців на закордонний виборчий округ. Тому ми повинні відмовитися від консульського обліку як єдиного джерела інформації про виборців за кордоном.

Треба додати процедуру, за якою виборець сам звертається щодо зміни виборчої адреси. Для цього є форма на сайті ЦВК, на сайті Державного реєстру електронний кабінет, де виборець має зазначити, приміром: «Я живу в Польщі». І якщо це робити завчасно, за пів року до виборів, тоді держава буде раціонально вкладати свої кошти, ресурси, дипломатичні кадрові можливості, щоб підготувати базу. Бо не факт, що нам треба 2000 чи 5000 виборчих дільниць за кордоном. Можливо, в країні, де перебуває пів мільйона виборців, лише 30 тисяч заявлять про бажання там голосувати, тому достатньо буде відкрити шість дільниць, не витрачати зайві кошти й зусилля. Але ж це має бути поетапний процес. По-перше, норма в законі, по-друге, форма реалізації цієї норми, тобто має функціонувати електронний кабінет виборця.

Потім інформаційно-просвітницька кампанія, бо люди ж якось мають про це дізнатися. Що, якщо вони чекатимуть виборів, щоб змінити адресу голосування, то точно не проголосують. Що треба це зробити завчасно, не пізніше, ніж за якийсь період до офіційного початку виборчої кампанії. І тоді ми виходимо на статистику політичного інтересу участі. І тоді насправді зможемо казати, що Україна зробила все, щоб реалізувати виборче право, плюс провела переговори з країною, де це відбуватиметься, про допомогу. Тому що відкриття дільниць поза межами консульств і дипломатичних установ означає, що ця країна має надати поліцію для охорони громадського порядку. Або надати в оренду приміщення. І в разі виникнення якихось кризових ситуацій, мати на увазі, що на її території відбувається політичний процес чужої країни.

Є приклад президента Туреччини Ердогана, коли він намагався приїхати в Німеччину не з офіційним, робочим візитом, а саме виборчим, і німецька сторона не дозволила провести агітаційні заходи. І він не зміг зустрітися з діаспорою, яка мала виборче право. Тому питання полягає не лише в тому, що ми відкриваємо дільниці, а що ми проводимо процес. Наші політики їздять, говорять із виборцями, можливо, використовують місцеві іноземні медіа. Можливо, є якесь послаблення режиму щодо політичної реклами через соціальні мережі, тому що ми не країна Європейського Союзу, і багато чого зробити там не можемо. І наші громадяни, і ми як неурядова організація не можемо замовити просвітницьку таргетовану рекламу на певну групу людей на цій території. Так само наші політики не зможуть спілкуватися. Якщо вони не зможуть спілкуватися через соціальні мережі та рекламний цифровий простір, фізично приїздити, то і передвиборчої кампанії у них там не буде. І це теж велике відкрите питання. І підготовча робота — точно не 30—60 або 90 днів займе.

Інформаційно-аналітична система виборів не запрацювала, тому що на неї не спрямовано кошти — ні з державного бюджету, ні партнерських. Центральна виборча комісія почала отримувати допомогу партнерів на заміщення втрачених коштів від USAID. Процес стає більш системним, але об’єм допомоги поки що не є пропорційним втраченій допомозі.

Я за ЦВК говорити не буду, але знаю, що вони або на стадії підготовки якихось проєктів технічної підтримки, або на стадії вже її реалізації. Це кібербезпека, різні візити для напрацювання партнерських відносин зі сторонами в країнах Європейського Союзу, зустрічі з українською діаспорою. Знову ж таки, в активній фазі вже виконання FDI в частині рекомендацій ОБСЄ.

Є законопроєкти, які цього стосуються. Але поправки по рекомендаціях ОБСЄ минулих виборів не розв’язують питання повоєнного виборчого законодавства. Це паралельні процеси, які мають відбуватися. Тому, якщо коротко, то активізувалася робота після певного завмирання. Наразі ще до настання сталого миру неурядовий сектор працює більш активно, ніж політичний навколо цього питання, тому що для нас це не політична історія, а демократичні права. Часто в парламенті лунає, що підготовка виборчого законодавства — це токсична тема.  І мовляв, потім про це поговоримо. Робота ведеться, просто вона не є офіційною. Наприклад, якщо «Опора» напрацювала певні рішення з протидії фінансовому іноземному втручанню, то я не можу сказати, що «Опора» написала законопроєкт, бо у нас немає таких повноважень. Ми розробили певні рекомендації. Але великого прогресу в розв’язанні всіх проблем, пов’язаних із підготовкою до повоєнних виборів, немає.

— На початку 2025 року ви проводили круглий стіл разом із Центром політико-правових реформ і Міжнародною фундацією виборчих систем (IFES в Україні), учасники якого були одностайні в тому, що наразі не тільки необхідно говорити про вибори, а вже й готуватися до них. На ньому «Опора» презентувала «Білу книгу виборів», у якій окрім законодавчих і організаційних викликів після закінчення воєнного стану до початку виборчого процесу, надані й рекомендації. Серед розділів «Білої книги» є розділ «Інформаційне забезпечення виборів і передвиборча агітація», який містить наступні рекомендації:

• комплексно врегулювати політичну рекламу в традиційних та онлайн-медіа на основі стандартів ЄС;
• створити механізми протидії дезінформації, забезпечити прозорість фінансування передвиборчої агітації;
• розмежувати агітацію й інформаційне висвітлення діяльності органів влади й посадових осіб;
• заздалегідь до початку першого після війни виборчого процесу припинити трансляцію телемарафону «Єдині новини».
• чітко та якомога раніше розмежувати на рівні закону контрольні повноваження Центральної виборчої комісії, Національного агентства з питань запобігання корупції, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

Здебільшого це стосується законодавчих змін, окрім телемарафону?

— Так, зміни в законодавство про медіа під час виборів. Це є частина дорожньої карти з функціонування демократичних інститутів. Ми адвокатували з партнерами, щоб певні вимоги були включені в дорожню карту, де є розділ медіа. Цей розділ стосується медіа й агітації під час виборчої кампанії. З точки зору дорожньої карти кінцевий строк прийняття рішення — кінець 26-го року. Тобто там уже більш чітко прописано, ніж у нашій «Білій книзі». І, наскільки я знаю, ця робота ще не в офіційній фазі, але скоро в неї перейде. Тому що рік, який у нас залишився до виконання цього зобов’язання, — це дуже мало. Ви як медійниця, голос великого медійного сектору, який намагається бути доброчесним, розумієте, що ці дебати між інтересами медіабізнесу, певних медіаресурсів, інтересами суспільства потрібно проводити й знаходити спільні рішення. 

Щодо телемарафону в нас однозначна позиція, що це дарма витрачені кошти. Станом на четвертий рік повномасштабного вторгнення вони можуть бути інвестовані більш ефективно. Це неефективний інструмент і водночас дуже затратний.

У нас є кінцеві строки виконання — кінець 26-го року. І я закликаю медіаорганізації та медіаекспертів, спеціалістів долучатися до цієї роботи. Щодо питання прозорості фінансування. Ми вважаємо, що прозоре фінансування — це і протидія російському втручанню, і протидія українському внутрішньому актору, який може бути теж недобросовісним у цьому питанні. Ми напрацьовуємо певні рекомендації, які будемо публічно обговорювати. Якщо не помиляюся, на кінець січня або на початок лютого запланована презентація проміжних напрацювань.

— Чи не вважаєте ви, що цей розділ треба доповнити у зв’язку зі стрімким розвитком ШІ, використанням дипфейків тощо?

— Проблема полягає в тому, що штучний інтелект має власність, його хтось здизайнував. І він використовується платформами спільного доступу, тобто соціальними медіа. Вони несуть за це відповідальність. Європейський Союз має дуже жорсткі регуляції з цього року. Тому, якщо ми хочемо щось регулювати, то, думаю, нам було б максимум добре гармонізувати наші норми закону з тими обмеженнями, які запроваджує Європейський Союз. По факту ми ж рухаємося до Європейського Союзу. Ми це зробимо раніше, ніж нас зобов’яжуть це зробити, і ми будемо мати в перспективі одного регулятора, який у певний політико-правовий спосіб теж буде долучений до цього процесу на перших повоєнних виборах.

Політико-правовий, мається на увазі, що нам треба буде просити сприяння Європейського Союзу, якщо ми ще не будемо членами, і запропонувати, наприклад, поширити дію цього регуляторного органу на Україну з їхньої ініціативи. І це теж процес.

Не можу сказати, що ми найкращі експерти в питанні протидії дезінформації та фейкам, але ми бачимо логіку. Рухатися гармонійно з ЄС і більше працювати на регулювання соцмереж, які використовують штучний інтелект.

— Як нам провести вибори, щоб не нашкодити державі? Є побоювання розколу суспільства, заворушень.

— Я дочитую книжку Пітера Померанцева про дезінформацію, пропаганду під час Другої світової війни, що вчиняла гітлерівська Німеччина, як протидіяла Велика Британія вже на останньому етапі, яка теж поширювала свої фейки, але на німецьку аудиторію з метою розколів. І з метою послаблення дієздатності та боєздатності солдат, наприклад, або розколів усередині німецького суспільства. Вони не говорили до них голосом BBC, вони говорили німецькою мовою, голосами бюргерів, що хтось не робить щось у їхніх інтересах, і все не так однозначно тощо. Тобто перший етап — нам треба вчитися з історії. Інструменти змінилися, але підходи абсолютно ті самі.

Я переконана, що ми, на жаль, програли дуже ефективну операцію ІПСО росіян щодо мобілізації. Ніколи такого типу розкол не лягає на придуманий ґрунт. Він все одно має якусь базову основу, але він обростає такою кількістю фейків або кризових ситуацій, які згідно зі  статистикою є менші, ніж похибка. Але перевертає картину світу, що це є норма, і це є більшість, а не окремі дуже неприємні історії, які демонструють стан цієї системи. Систему треба удосконалювати, змінювати.

Читаючи книжку Померанцева, розумію, що з нами це зробили. На жаль. І тому, коли говорити про перші повоєнні вибори, напевно треба би було спочатку експертам, медійникам, журналістам розібратися, що з ними сталося, що було джерелом цього розколу по конкретній темі. Можна підібрати ще декілька тем, які теж мають місце. І не просто, що джерелом проблеми є, умовно, Кремль, а розібрати це на запчастини. Бо ця історія буде повторюватися.

Друге — це вивчити, крім нашого, досвід наших сусідів. Наприклад, Молдови. Зараз з’явилися дуже гарні аналітичні матеріали. Фактично розслідування, як була побудована ієрархія впливу на молдовські вибори через телеграм, гроші, тікток, кібервалюту й інші методи. Тобто які форми російського втручання були на вибори та як протидіяла молдовська сторона. Там багато питань були пов’язані не з комунікаціями, а з ресурсами на ці комунікації. Бо це базова річ. Молдова презентувала звіт, дуже цікаві цифри. Офіційні витрати на політичне фінансування були 3 млн євро. А приблизні витрати втручання — 400 млн євро. Зовнішнє втручання має мету. Під час виборів воно спрямоване на поляризацію, розколи.

Є природна поляризація через власне компанію, тому що вам треба знати, хто свій, хто чужий, відстоювати якусь позицію, всі інші для вас — це опоненти. Але є культура протидії цій поляризації. В умовах, коли ціллю є розкол, ця поляризація драматизується, роздувається, перетворюється на хейт. Її ознакою є те, що люди готові бити один одного. Коли ви за свою ідею готові бити іншого й отримувати від цього задоволення, це вже розкол.

У Сполучених Штатах ознак такого розколу багато, і прецедентів, і фактів. Коли одна група відділяється від іншої, не відчуває себе частиною суспільства, а потім це перезавантаження призводить до кризових ситуацій і глибинних розколів, які можуть доростати до стану перед громадянською війною. Такого допустити не можна. Росія буде намагатися це накрутити. Тому моя базова рекомендація, ідея, пропозиція — це проаналізувати, де ми вже програли, чому і як. В сучасному світі технології, ОСІНТ, аналітики це можливо. І друге —  проаналізувати, як діяв наш ворог у сусідніх державах і що наші сусіди зробили, щоб захиститися. Бо це буде з нами, тільки у сто разів більших масштабах. Тому що і країна більша, інтересу більше.

І третє — комунікувати в суспільстві про ці ризики. Треба займатися просвітою людей, що головне, чому вони відчувають такі емоції. Вони мають розуміти, чому в них такий стан сьогодні. Чи він підбурений якимись новинами, а точніше заголовками, джерело яких незрозуміле, і що варто проігнорувати цю емоцію. Тому що вона може призвести до певних наслідків. Пояснювати, що емоції є інструментом розколу.

Фото з архіву Ольги Айвазовської