12 грудня у Києві відбулася експертна дискусія «Самоцензурування журналістів в умовах повномасштабної війни», організована Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та КМІС за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. В рамках зустрічі були озвучені результати опитування медійників щодо їхньої схильності до самообмеження і причин такої поведінки.

Дослідження показало, що в Україні погіршилася оцінка свободи слова — журналісти оцінюють поточний стан свободи медіа на 5,8 бала за шкалою від 1 до 10. Збройні сили мають найвищий рівень довіри серед медійників, але тему мобілізації та роботи військових органів вони вважають найбільш чутливою та ризикованою для публікації. Ознайомитися з повним текстом дослідження можна за посиланням.

Результати та думки щодо самоцензури під час війни обговорили заступниця голови Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Євгенія Кравчук, виконавчий директор Київського міжнародного інституту соціології Антон Грушецький, аналітикиня Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Поліна Бондаренко, шеф-редакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова, перша секретарка Національної спілки журналістів України Ліна Кущ, голова правління Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик, директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк. Також участь у дискусії взяли журналіст, член КЖЕ, редактор сайту «Пильний погляд» Сергій Гузь, публіцист та ексмедіаменеджер Олексій Мустафін, медіаексперт Олександр Чекмишев, журналіст і військовослужбовець Єгор Чечеринда й інші. Модерував захід голова КЖЕ Андрій Куликов.

Розповідаємо, як, на думку учасників, повномасштабне вторгнення змінило ставлення журналістів до цензури.

Євгенія Кравчук говорила про те, що, згідно з опитуванням, адмінресурс і політично-юридичні наслідки найменше впливають на самоцензуру журналістів. Ідеться лише про 2% — і це, на її думку, хороший знак: «Адмінресурс присутній тільки в контексті ТЦК і, я так розумію, це через переживання щодо мобілізації самих журналістів».

Натомість найбільші показники — професійні стандарти й емоційний стан журналістів. І останній показник, за словами Кравчук, викликає питання і потребує обговорення.

«Це, чесно кажучи, питання до усвідомлення, що те, що ми прочитаємо в новинах завтра, залежить від нічного обстрілу або якихось personal loss журналіста. Але це вплине на велику кількість людей», — сказала вона.

Євгенія Кравчук розповіла, що не має готової відповіді, як із цим боротися. Вона додала, що емоційний стан нині нестабільний у всіх, і це створює додаткові ризики.

«Очевидно, що це також будуть використовувати росіяни у спробі дестабілізації суспільства. Бо чим більш розхитаний емоційний стан — і в тих, хто пише новини, і в тих, хто читає новини, — тим простіша ця дестабілізація», — сказала вона.

Євгенія Кравчук

Окремо Кравчук розповіла про ускладнення роботи зареєстрованих медіа з прозорою редакційною політикою в умовах тиску анонімних телеграм-каналів. За її словами, вона спеціально шукала інформацію про ТЦК в телеграмі й побачила, що частина матеріалів з анонімних каналів без жодної верифікації потрапляє у великі медіа.

Вона також порушила питання, чи є самоцензура винятково особистим рішенням журналіста, чи результатом редакційних домовленостей. На її думку, це має бути спільна робота всередині редакцій, щоб рішення менше залежали від суб’єктивного стану, рівня патріотизму чи страхів, зокрема пов'язаних із мобілізацією. Вона сказала, що це не питання законодавчого врегулювання, адже, за її словами, для розвитку співрегулювання держава надала можливість створювати відповідні органи при Нацраді, де представники різних типів медіа можуть працювати над кодексами.

Перша секретарка НСЖУ Ліна Кущ розповіла, що КЖЕ з 2022 року неодноразово розглядала випадки, які фактично призводили до цензури журналістів.

За її словами, одним із найпоширеніших прикладів стали дискусії навколо того, чи варто показувати цивільні об’єкти — зокрема укриття — і наскільки детально можна розповідати про їх облаштування в містах.

«У нас було прохання на оцінку з професійних та етичних стандартів із Хмельницької області від медіа, яке опублікувало матеріал про укриття в місцевому пологовому будинку. Вони вважали, що це суспільно важлива інформація, але отримали величезний хейт із боку аудиторії, жителів і місцевої влади», — розповіла Кущ.

Вона навела й інший приклад — із центрального регіону України, де керівниця місцевого медіа підготувала матеріал про укриття в місті. Попри те, що публікація відповідала всім професійним стандартам і становила інтерес для жителів, матеріал довелося зняти після виходу.

«Пояснення було таке, що справді не було сил боротися. Журналісти відчували свою правоту, але у них не було сил і ресурсів. Редакції виснажені, журналісти виснажені й професійне вигорання дуже сильно позначається», — пояснила вона.

Говорячи про контроверсійні теми, зокрема новини про ТЦК, Кущ сказала, що місцеві редакції часто опиняються в пастці очікувань власної аудиторії: «Навіть якщо редакція опублікує новину, подавши дві точки зору, одна частина аудиторії скаже: “Ви захищаєте ТЦК, які ж ви журналісти”. Інша скаже, що ви захищаєте ухилянтів і які ж ви журналісти». У підсумку це призводить до того, що медіа просто відмовляються від важливих для громади тем.

Шеф-редакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова сказала, що дослідження, результати якого обговорювалися, стосувалося саме самоцензури, а не дотримання професійних стандартів. Під час заповнення анкети респонденти мали можливість відповісти, що матеріал не буде опублікований у наявному вигляді, але може вийти після приведення у відповідність до стандартів журналістики.

Вона розповіла, що для неї також постало питання, як саме трактувати самоцензуру в умовах повномасштабної війни — як позитивне чи негативне явище. Лигачова погодилася з позицією Ліни Кущ і Євгенії Кравчук, що нинішня самоцензура в українських медіа здебільшого не пов’язана зі страхом покарань або санкцій із боку держави. Водночас ключовим фактором вона назвала тиск суспільної думки, який формує небажання журналістів іти проти домінантного суспільного тренду.

Наталія Лигачова й Олексій Мустафін

Окремо шеф-редакторка «Детектора медіа» розповіла про проблему невизначеності щодо масштабів окремих тем, зокрема ситуації з ТЦК: «Ми досі, навіть журналісти, не до кінця розуміємо, наскільки те, що відбувається з ТЦК, є системною проблемою. З СЗЧ ми це розуміємо, бо є конкретні числа, їх оприлюднюють. А з ТЦК інша ситуація».

За її словами, цю тему розкручують ворожі та проросійські телеграм-канали, через що складно оцінити, чи йдеться про поодинокі випадки, наприклад, «бусифікації», чи про поширене явище.

Через цю невизначеність, за словами Наталії Лигачової, журналісти інколи відмовляються від теми вже навіть не через страх суспільного осуду, а через відсутність розуміння її реального масштабу.

Вона пояснила, що самоцензура в умовах війни існує та не завжди є негативним явищем. За її словами, ще з 2014 року кожна редакція фактично вручну вирішує, що може бути потенційно шкідливим для країни. Йдеться не лише про, скажімо, ризик прильотів, а й про можливе використання певної інформації російськими пропагандистами.

Як приклад Наталія Лигачова згадала дискусію 2014 року довкола розслідування «Громадського» про так звані тюрми СБУ.

«Я була проти цього розслідування, бо вважала, що окремі випадки були необґрунтовано масштабовані до системного явища, і це було не на користь Україні. Водночас “Громадське” вважало, що публікація є корисною для держави», — пояснила вона.

Ще одним чинником самоцензури Лигачова назвала розрив між приватними розмовами та публічним дискурсом: «Ми часто говоримо на кухнях одне, а в суспільному дискурсі — інше. Якщо бути чесними, далеко не все ми готові виносити на публіку все з того, що говоримо між собою. На початку повномасштабної війни я казала, що колись нам доведеться йти на якісь компроміси заради перемир’я або закінчення гарячої фази війни. А нас розігрівають, що скоро ми будемо в Криму, що буде вихід на кордони 1991 року тощо. І як важко зараз суспільство йде до розуміння того, що все ж таки якісь компроміси будуть. Так само ми маємо визнати, що є тиск суспільного дискурсу з інших чутливих тем і, можливо, цей суспільний дискурс нам доведеться змінювати».

Голова правління Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик розповіла, що Фонд «Демократичні ініціативи» спільно з Центром прав людини ZMINA за підтримки Freedom House проводили подібні дослідження у 2019 та 2023 роках. Зокрема, опитування у 2023 році відбулося в січні, тобто через 2,5 року після початку повномасштабної війни, й охопило 165 журналістів у межах кількісного дослідження та фокус-груп.

Печончик розповіла, що методології досліджень не повністю ідентичні, адже раніше більше уваги приділяли загрозам журналістській роботі, впливу правового регулювання та ставленню журналістів до порушень прав людини в умовах російсько-української війни. Водночас спільним для всіх досліджень залишається блок про самоцензуру та сприйняття цензури.

Одним із ключових висновків, за її словами, є поступове зниження середньої оцінки рівня свободи слова за десятибальною шкалою: у 2019 році вона становила 7,6 бала, у 2023-му — 6,4, а нині — 5,8 бала.

Крім того, попередні дослідження засвідчили, що журналісти визнають наявність певних форм цензури, однак вважають їх незрівнянно меншими за масштаби самоцензури.

«Головний висновок був у тому, що в умовах повномасштабної війни журналісти стикаються не так зі вказівками з боку влади чи власників, що писати або не писати, як із внутрішнім переконанням — чи потрібно це робити», — пояснила Печончик.

Вона також нагадала, що у попередньому дослідженні, говорячи саме про цензуру, 62% опитаних журналістів назвали національний телемарафон однією з її форм, а близько двох третин респондентів висловлювалися за його закриття. Попри це, телемарафон продовжує існувати.

Тетяна Печончик

Порівнюючи ставлення до самоцензури, Печончик розповіла, що у 2023 році 78% опитаних журналістів відповідали, що війна збільшила кількість випадків самоцензури, а згідно з нинішнім дослідженням, 73% повідомили, що хоча б раз цензурували себе. Тож ці показники залишаються майже незмінними.

Вона також навела дані з попереднього дослідження щодо готовності журналістів приховувати правдиву інформацію, якби вони вважали це корисним для держави: 25% респондентів відповіли ствердно, приблизно 27% — негативно, а ще близько половини вагалися з відповіддю.

Також вона розповіла, що в нинішньому дослідженні більш детально представлені теми, за якими журналісти схильні до самоцензури, зокрема питання мобілізації та роботи ТЦК. За її словами, ці теми раніше не вивчали, адже не були настільки гострими.

Окремо Печончик прокоментувала дискусію щодо так званих таємних тюрем СБУ, про які згадувала Наталія Лигачова. Вона уточнила, що йшлося про незаконні місця тримання людей: «Я також була людиною, яка у 2016 році опублікувала про це матеріал на “Європейській правді” після того, як підкомітет ООН із питань запобігання катуванням підтвердив ці факти й виступив із критикою».

На її переконання, про такі явища краще говорити, ніж замовчувати їх. Водночас Печончик сказала, що самоцензура є виправданою у питаннях, які стосуються обороноздатності України, зокрема розміщення військових об’єктів.

«Але коли йдеться про корупцію, порушення прав людини чи зловживання владою, користь від оприлюднення цієї інформації перевищує потенційну репутаційну шкоду», — підсумувала вона.

За її словами, викриття таких фактів допомагає запобігати їх замовчуванню, поширенню негативних практик і сприяє реальному розв'язанню проблем.

Редактор сайту «Пильний погляд», член КЖЕ Сергій Гузь розповів про тенденцію зростання самоцензури серед українських журналістів, посилаючись на результати попередніх опитувань.

За його словами, у 2019 році про самоцензуру заявляли 48% журналістів, у 2023-му — вже 64%, а у 2025 році цей показник зріс щонайменше до 73%.

Сергій Гузь

На думку Гузя, ключове питання полягає в тому, чому за наявності великої кількості журналістських організацій, які декларують захист журналістів і професійних стандартів, рівень самоцензури продовжує зростати.

«На мою думку, багато журналістських організацій — свідомо чи несвідомо — через свої практики підтримують посилення самоцензури, — пояснив редактор. — Кодекс етики і стандарти не мають ставати легальними засобами цензури. Має бути межа: так само як кодекс є “червоною лінією” для певних дій журналіста, так і надмірне нашарування стандартів не повинно призводити до того, що журналіст просто відмовляється від публікацій».

За словами Гузя, в умовах війни журналісти часто опиняються перед складним вибором між необхідністю повної верифікації та потребою оперативно реагувати на порушення. Він навів власний досвід розслідування порушень під час мобілізації, пояснивши, що такі теми надзвичайно складно перевіряти.

«Я був на 100% впевнений, що людину з порушенням усіх процедур, без ВЛК, закинули в “учебку”, але ТЦК вперто це заперечувало, а військова частина відмовлялася підтверджувати», — розповів він.

За його словами, у цьому випадку всі факти були визнані лише після того, як людина без свідомості опинилася в реанімації. У таких ситуаціях, сказав він, журналіст змушений вирішувати, чи публікувати матеріал тоді, коли ще є шанс вплинути на ситуацію, чи чекати повної формальної верифікації. Він також розповів, що його редакція зазнала тиску й хейту після публікації таких розслідувань, що додатково ускладнює роботу журналістів.

Окремо Гузь критично оцінив сам формат опитування, пояснивши, що поставлені в ньому запитання були відносно простими. Він припустив, що результати могли б бути іншими, якби опитування містило запитання щодо тем, які часто маркують як «проросійські наративи». Він каже, що таким ярликом можна закрити велику кількість матеріалів — від критики влади до критики дій військового командування.

На його переконання, журналістські організації мають чітко визначити, у яких випадках таке маркування є виправданим, а у яких — ні, адже інакше блокуються складні, але необхідні суспільні дискусії.

Гузь нагадав, що подібні проблеми обговорювали ще у 2017 році, під час дискусій навколо Мінських угод. Ідеться, за його словами, про питання амністії, відповідальності, територіальних поступок та інших тем, які нині виглядають для суспільства категорично неприйнятними, але в майбутньому можуть стати частиною мирних домовленостей.

«Через те, що ми не ведемо широкої суспільної дискусії, ми ускладнюємо не рішення влади, а саме сприйняття цих компромісів суспільством», — підсумував редактор.

За словами модератора дискусії Андрія Куликова, одне з пояснень зростання кількості людей, які відгукуються на тему самоцензури, полягає в тому, що зростає усвідомлення того, що є самоцензура: «В Радянському Союзі дуже багато людей не вважали, що порушуються права людини, тому що не знали, що таке права людини в тому розумінні, в якому ми зараз їх сприймаємо. Зі зростанням пояснення, відповідно, зростає усвідомлення. І цим частково, на мою думку, пояснюється це. Ми не маємо це скидати з рахунку».

Андрій Куликов

Військовослужбовець Єгор Чечеринда у своєму виступі нагадав, що Україна перебуває не лише в умовах військової, а й когнітивної агресії з боку Росії.

За його словами, за роки повномасштабної війни російська пропаганда суттєво ускладнилася: якщо раніше це були окремі наративи, то нині — колаж із різних позицій для різних сегментів суспільства: молоді, пенсіонерів, військових, жінок, сімей військовослужбовців, тих, хто не хоче служити. Сумарно це все дає розчарування, депресію і зневіру.

Окремо Чечеринда звернув увагу на формулювання соціологічних опитувань. На його думку, питання на кшталт «чи довіряєте ви ЗСУ і чи довіряєте ТЦК СП» є маніпулятивними: «ТЦК СП є невіддільною частиною Збройних сил України. І там так само служать військовослужбовці, як і ті, хто перебуває на лінії бойового зіткнення».

Він застеріг, що подібні розмежування можуть мати реальні наслідки — від політичних ініціатив до зростання агресії в суспільстві. За словами військовослужбовця, це вже призводить до того, що військові в тилових містах дедалі рідше носять форму — спочатку з міркувань безпеки, а тепер і через упереджене або агресивне ставлення цивільних.

Єгор Чечеринда

Ще одним ризиком Чечеринда назвав публічність експертів і організацій, результати досліджень яких використовує російська пропаганда.

«Росіяни дуже чітко працюють із цитуванням і з поширенням інформації, вигідної для них, яку поширюють особливо офіційні джерела, — сказав він, згадавши соціологічні організації, медійні інституції та публічні дискусії. — Будь-яка цитата може бути вирвана з контексту, перекручена і поширена російськими пропагандистськими медіа, а згодом — повернутися в український інформаційний простір через телеграм, ютуб чи тікток».

Окремо військовослужбовець нагадав про потребу ретельної верифікації інформації, зокрема відео, адже значна кількість контенту виготовляється ворогом — на окупованих територіях або безпосередньо в Росії. І навіть є окрема стаття бюджету військового російського відомства на виготовлення подібних відео і фейків.

Підсумовуючи, Єгор Чечеринда закликав журналістів бути особливо уважними до контексту і наслідків своїх публікацій: «Усе, що нас деморалізує, нас роз’єднує, зневірює в нашій здатності чинити опір, може бути інформаційно-психологічною операцією ворога. Не даваймо ворогу можливість використати себе як інструмент цієї когнітивної війни за нашу свідомість».

Олексій Мустафін говорив про необхідність чіткого розрізнення понять самоцензури, цензури, верифікації та професійних стандартів. На його думку, саме плутанина в дефініціях призводить до неоднозначного трактування результатів соціологічних опитувань і ускладнює фахову дискусію.

Олексій Мустафін

«Верифікація не полягає в тому, щоб вислухати ТЦК або налагодити комунікацію з ТЦК. Верифікація — це встановлення достовірності інформації. Це зовсім інші речі. ТЦК може взагалі нічого не казати, але ж це не означає, що не треба проводити верифікацію», — сказав Мустафін.

Він звернув увагу на те, що в дискусії прозвучало запитання Наталії Лигачової: чи є самоцензура або цензура позитивним чи негативним явищем, особливо в умовах війни та когнітивної агресії з боку Росії. Мустафін нагадав, що Росія використовувала інформаційні маніпуляції і раніше, задовго до повномасштабного вторгнення: «Питання: чи використовувала Росія історію з убивством Гонгадзе і касетним скандалом? Чи треба було повідомляти про вбивство Георгія Гонгадзе? Питання таке ж саме. Тобто все відносно, але дуже важливо чітко дотримуватися дефініції. Як можна називати самоцензурою дотримання журналістських стандартів? Самоцензура — це зовсім інше, вона передбачає спотворення інформації, зокрема через замовчування».

Він пояснив, що якщо будь-яке обмеження у публікації інформації пояснюється співвідношенням користі та шкоди, то це відповідає журналістським стандартам. Водночас самоцензура, за його переконанням, виникає тоді, коли інформація навмисно спотворюється або приховується, попри її достовірність і суспільну значущість.

Говорячи про соціологічні дослідження, Мустафін підкреслив важливість чіткішої та зрозумілішої методології, яка дозволяла б однозначно інтерпретувати отримані дані. Він підтримав зауваження щодо необхідності ретельного формулювання запитань, зокрема з залученням журналістів, не для впливу на результати, а для підвищення точності самого дослідження.

За його словами, вже під час обговорення стало очевидно, що навіть у професійному середовищі результати опитувань можуть трактуватися по-різному, що ще раз свідчить про потребу чітких дефініцій у розмові про самоцензуру, стандарти та свободу слова.

Андрій Куликов і Поліна Бондаренко

Аналітикиня Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Поліна Бондаренко прокоментувала зауваження. За її словами, дослідники не зараховували до самоцензури випадки, коли респондент ухвалював рішення відредагувати новину. Водночас при формулюванні дизайну дослідження команда спиралася на визначення з наукової літератури, яке має ширший характер, ніж суто практичний журналістський контекст. А саме у цьому дослідженні самоцензура визначається як індивідуальне самообмеження свободи слова, спричинене усвідомленням потенційних негативних наслідків у разі поширення інформації, які переважають суб’єктивну користь від її поширення.

«Ми спиралися на реальні новини, зокрема на попереднє опитування стосовно тих факторів, які можуть впливати. Це все було враховано в дизайні, та визначення, яке ми навели, є суто теоретичним із наукової літератури, воно широко використовується і в дослідженнях закордонних академічних колег, але практичний аспект був врахований, намагалися максимально відобразити це в звіті», — відповіла Поліна Бондаренко.

Водночас Бондаренко визнала, що детальна дискусія про те, чим є і чим не є самоцензура, значно ускладнила б звіт і могла б зменшити його читабельність. Саме тому цей аспект не був розширений у публікації.

За її словами, команда планує доопрацювати звіт з урахуванням результатів публічної дискусії. Дослідники мають намір покращити пояснення цього аспекту та врахувати озвучені зауваження під час подальшої роботи над матеріалом.

Фото: Центр прав людини ZMINA та Фонд «Демократичні ініціативи»