У сучасному цифровому світі медіаландшафт України стрімко еволюціонує, а законодавство намагається адаптуватися до нових реалій. Законодавчі визначення онлайн-медіа й аудіовізуальних медіасервісів відіграють ключову роль у регулюванні діяльності суб’єктів у цій сфері. Ця стаття аналізує ключові норми законодавства, зокрема визначення онлайн-медіа й аудіовізуальних медіасервісів, а також вимоги до реєстрації за Статтею 63.

Особливу увагу приділимо практичним питанням: чи може Національна рада з питань телебачення і радіомовлення (НР) реєструвати суб’єкта як онлайн-медіа, якщо він уже зареєстрований як суб’єкт аудіовізуальних медіа? Реєструється суб’єкт чи саме мовлення? Розглянемо також нюанси з радіоплеєрами та трансляцією контенту.

Визначення онлайн-медіа та аудіовізуальних медіасервісів

Спочатку розберемо базові терміни, які є фундаментом для розуміння регулювання. Згідно з чинним законодавством, «онлайн-медіа» визначається як медіа, що регулярно поширює інформацію у текстовій, аудіо-, аудіовізуальній чи іншій формі в електронному (цифровому) вигляді за допомогою мережі Інтернет на власному вебсайті. Важливе уточнення: це визначення виключає медіа, які віднесені законом до «аудіовізуальних медіа». Таким чином, онлайн-медіа охоплює широкий спектр цифрових платформ, але не дублює аудіовізуальні сервіси.

Для цілей закону «аудіовізуальними медіасервісами» вважаються сервіси, які здійснюють редакційний контроль. До них належать чотири основні типи:

1. «Радіомовлення (лінійний аудіальний медіасервіс)»: Це діяльність із розповсюдження радіопрограм для одночасного масового приймання користувачами на основі розкладу програм, створеного радіомовником. Класичне радіо, доступне в реальному часі.

2. «Телевізійне мовлення (телемовлення, лінійний аудіовізуальний медіасервіс)»: Аналогічно, розповсюдження аудіовізуальних програм для одночасного масового перегляду на основі розкладу, створеного телемовником. Традиційне телебачення.

3. «Аудіальний медіасервіс на замовлення (нелінійний аудіомедіасервіс)»: Надання доступу до радіопрограм для прослуховування в момент, обраний користувачем, за його індивідуальним замовленням на основі каталогу програм. Приклади: подкасти чи стримінгові сервіси з аудіо на вимогу.

4. «Аудіовізуальний медіасервіс на замовлення (нелінійний аудіовізуальний медіасервіс)»: Надання доступу до аудіовізуальних програм для перегляду в обраний користувачем момент на основі каталогу. Це стримінгові платформи на кшталт Netflix.

Ці визначення підкреслюють ключову відмінність: лінійні сервіси (радіо- та телемовлення) орієнтовані на одночасне споживання за розкладом, тоді як нелінійні — на індивідуальний вибір користувача. Онлайн-медіа є ширшим поняттям, але виключає ці аудіовізуальні форми, щоб уникнути дублювання регулювання.

Стаття 63: Обов’язкова реєстрація суб’єктів у сфері медіа

Переходячи до практичного аспекту, стаття 63 Закону «Про медіа» чітко визначає, хто підлягає реєстрації. Обов’язковій реєстрації підлягають:

— суб’єкти, що здійснюють «мовлення без використання радіочастотного спектра» (тобто цифрове мовлення поза традиційними частотами);

— суб’єкти у сфері «аудіовізуальних медіа на замовлення» (нелінійні сервіси);

— «провайдери аудіовізуальних сервісів»;

— «провайдери платформ спільного доступу до відео» (наприклад, платформи для UGC — user-generated content, YouTube).

Реєстрація є інструментом державного контролю за медіадіяльністю, що забезпечує прозорість, дотримання стандартів контенту та відповідальність. Однак закон не поширюється на всі форми онлайн-медіа автоматично — лише на ті, що відповідають вищезазначеним критеріям.

Чи може Нацрада реєструвати онлайн-медіа, якщо суб’єкт уже зареєстрований як аудіовізуальний

Тут виникає ключове питання: на підставі наведених норм чи має право Національна рада реєструвати суб’єкта як онлайн-медіа, коли він уже є зареєстрованим суб’єктом аудіовізуальних медіа? Відповідь криється в суті визначень і природі реєстрації.

По-перше, «суб’єкт аудіовізуального мовлення не може бути онлайн-медіа», виходячи з чіткого винятку в визначенні онлайн-медіа. Законодавець свідомо розмежував ці категорії, щоб уникнути подвійного регулювання. Аудіовізуальні медіасервіси (лінійні чи нелінійні) підпадають під спеціальний режим, включаючи редакційний контроль і вимоги до контенту, тоді як онлайн-медіа — це загальніша категорія для текстових, аудіо- чи візуальних публікацій без масового одночасного розповсюдження.

Реєстрація за статтею 63 стосується не просто «суб’єкта» як такого, а «конкретної діяльності чи сервісу». Закон фокусується на «мовленні» (без радіочастот), аудіовізуальних сервісах на замовлення чи платформах. Тобто реєструється не абстрактний суб’єкт, а його діяльність у певній сфері. Якщо суб’єкт уже зареєстрований як аудіовізуальне медіа, додаткова реєстрація як онлайн-медіа може бути недоцільною чи навіть незаконною, оскільки це суперечить винятку в визначенні. Нацрада не має права дублювати реєстрацію для тієї ж суті діяльності — це призвело б до адміністративного хаосу.

У разі, коли суб’єкт розширює діяльність (наприклад, додає текстові публікації на сайті поза аудіовізуальним контекстом), може знадобитися окрема реєстрація як онлайн-медіа. Але це потребує аналізу конкретного випадку: чи є нова діяльність автономною від аудіовізуальної?

Нюанси з радіоплеєрами: зареєстровані vs незареєстровані

Інша справа — «радіоплеєри», які транслюють добірки радіоканалів. Тут регулювання стає ще складнішим, особливо щодо походження контенту.

«Незареєстрований радіоплеєр»: Якщо платформа транслює добірку радіоканалів без власної реєстрації, вона може підпадати під вимоги до провайдерів аудіовізуальних сервісів або платформ спільного доступу. Якщо це нелінійний сервіс на замовлення (каталог для індивідуального прослуховування), реєстрація обов’язкова за статтею 63. Без реєстрації така діяльність ризикує бути визнана незаконною, особливо якщо є редакційний контроль.

«Зареєстрований радіоплеєр»: Якщо плеєр уже зареєстрований як суб’єкт аудіовізуальних медіа, але транслює канали без реєстрації або з походженням поза Євросоюзом (наприклад, із третіх країн), виникають додаткові питання. Законодавство України (з урахуванням європейської гармонізації, як у Директиві ЄС про аудіовізуальні медіасервіси) вимагає перевірки ліцензування та походження контенту. Трансляція незареєстрованих каналів може порушувати правила, а контент від джерел не з ЄС — підпадати під квоти на європейський/український контент. Ось куди варто дивитися: не лише на реєстрацію самого плеєра, а на статус трансльованих каналів і дотримання норм щодо геоблокування чи квот.

У будь-якому разі, Нацрада повинна перевіряти, чи не є така трансляція формою «лінійного» мовлення без частот, що вимагає реєстрації.

Висновок: потреба в чіткості регулювання

Українське медіазаконодавство чітко розмежовує онлайн-медіа й аудіовізуальні сервіси, щоб уникнути дублювання, але практичне застосування викликає питання. Реєстрація фокусується на діяльності, а не на суб’єкті загалом, тому подвійна реєстрація одного й того ж — малоймовірна. Для радіоплеєрів ключовим є статус контенту та походження каналів. Рекомендується консультуватися зі спеціалістами з ліцензування для уникнення порушень. У майбутньому законодавство може потребувати уточнень, аби адаптуватися до гібридних платформ, як-от TikTok чи Spotify, які поєднують різні форми медіа. Медіаринок України продовжує розвиватися, і чітке дотримання правил — запорука його стабільності.