«Я є народ, якого Правди сила ніким подолана ще не була!» - сказав у російському суді підполковник Андрій Антоненко, коли його засудили до майже 30 років увʼязнення.

Тичину, геніального поета, зламали. Він не витримав тиску і підкорився режиму, а військовий Андрій Антоненко - ні. Він не міг не знати, що після цього буде покарання, але і проти тиранії не встати не міг. Він зачитав слова Тичини на судилищі, оточений ворогами.

Коли я чую про великі вчинки українців, я часто собі кажу: «Я хочу це памʼятати».

Таке зі мною було на Майдані. Коли хоронили студента Олександра Плеханова, я подумала: «Я хочу на все життя запамʼятати його імʼя, його історію. Я хочу передати це далі».

Часом єдиний спосіб, в який ми можемо віддячити та вшанувати - це памʼятання. Але це лише частина функції памʼятання. Основна його роль - створення або збереження смислу, ідентичності - як індивідуально, так і колективно. Памʼятання про наших великих постатей - це про нас самих. Без героїв Крут, УПА, лицарів Небесної Сотні, ймовірно, і не було б нашого спротиву. Не було б такого впертого, запеклого опору ворогу. А відтак - не було б вже України.

Вальтер Беньямін говорив, що памʼять про минуле має здатність «вибухати» в теперішньому і формувати його. Памʼять про героїв минулого стає «месіанською силою» сучасного. Так учасники Варшавського повстання побудували свою боротьбу на довгій історії єврейського опору. Наша війна зараз актуалізувала історію боротьби українського народу проти Росії. Це «констеляції», де теперішнє і минуле працюють разом.

Моріс Альбвакс говорив про колективні травми та жертви як про «засновницькі міфи». Група визнає себе через те, що вона пережила. «Ми - ті, чиї предки боронили ці цінності». Це колективне самовизначення.

Я хочу памʼятати херсонського фермера Олександра Гордієнка, лицарку-ельфійку Дашу Лопатіну з Азова, Олександра Мацієвського і його «Слава Україні» перед стратою. Я хочу памʼятати живих героїв - чотирьох українців, засуджених вчора в Росії. Я прагну памʼятати цих людей і їхні вчинки, бо вони формують мене, мої цінності. Формуватимуть покоління після мене.

Але для цього мені потрібні практики памʼятання, зокрема комунікація памʼяті. Над цим працюють дослідники памʼяті. Вже в Україні випустилось кілька груп талановитих дослідників меморалізації під керівництвом неймовірного Anton Liagusha в Kyiv School of Economics. Усі ці люди могли б допомагати державі вибудовувати політику памʼяті.

Але на четвертий рік великої війни я досі не бачу, як над цим працює держава. Зокрема над комунікацією памʼяті.

Памʼять це не закамʼянілий образ минулого. Так робить Росія. Вона деформує минуле на догоду своїм сучасним політичним цілям і передає його як «мертву річ». Часом схрещуючи кілька мертвих речей, як от сталінізм і царизм, і передаючи вже мертвого огидного мутанта.

Наша ж памʼять має бути живою. Вона повинна мати здатність «вибухати», коли для цього прийде час.

Хвилина мовчання о 9.00 це добре. Це вириває тебе з твоєї буденності і додає до нього глибоке смислове нашарування - «ми тут, тому що за це боряться наші воїни». Це сильний меседж, але він не персоніфікований. Для формування ідентичності сміливих та незалежних українців, які не дадуть себе зробити рабами Росії і збережуть державність, нам потрібна персоніфікована памʼять. Її повинно бути більше. І вона має йти від держави.

Памʼять - це не те, що ми зробимо, коли закінчиться війна. Ми маємо її творити тут і зараз. Це потрібно, перш за все, живим, тим, хто бореться або буде боротись. Ці практики мають дуже практичний характер, даруйте за тавтологію. Проблема еміграції або ухилянства, частково, але теж вирішується памʼятуванням.

За тим же Беньяміном, героїчна меморалізація не повинна заспокоювати ( «вони зробили це, щоб наступні покоління жили краще», «вони загинули за те, щоб ми жили»). Ні, вона має спонукати нас закінчити те, що робили ці люди. Меморалізація має показувати незавершеність боротьби та актуальність цілей, цінностей цих людей.

Існує багато способів: від класичних уроків про героїв в школах до мемів в соцмережах і складних мистецьких перформансів.

Я б дуже хотіла, аби на рівні державних комунікацій була про це розмова. Її нема. Більш того, її нема навіть в планах. Хоча це те, що міг би робити Генеральний штаб ЗСУ / General Staff of the Armed Forces of Ukraine та Міністерство оборони України. Не годувати нас лише постами з фото своїх посадовців у стилі «зустрівся, проговорив, подякував», а нагадувати в різні способи, хто власне і здійснює цю боротьбу. Ініціювати розмову про це з різними групами, і - важливо - шукати сучасні способи памʼятати.

Ще раз. Памʼять потрібна живим героям теж. Андрій Антоненко процитував Тичину на суді не для того, щоб «наступні покоління українців жили краще». Так теж меморалізує Росія, а тому усі люди для неї - це автоматично розходний матеріал, покликаний стелити ґрунт для наступних поколінь, які теж мають померти і так по колу - для збереження імперії. Ні, Антоненко це зробив, щоб зберегти гідність, самоповагу. І це теж посил для усіх живих українців. Зберігати гідність - значить не здаватись, продовжувати боротись, не зневірюватися.

В усій цій гонитві за політичними дивідендами та самозбереженням на посаді має знайтись у державі хтось, хто захоче подумати про більші за себе речі.

«Перемога - це сприйняття» казали нам всі відомі воєнні мислителі.Можна зберегти державність і навіть відвоювати території, а все-одно сприймати це як поразку. Для того, щоб цього не сталось, треба багато чого зробити. Одне з них - почати дбати про комунікацію памʼяті, а відтак - про ціннісну самовизначеність живих.

Джерело: фейсбук-сторінка Любові Цибульської