За вже майже три роки повномасштабної війни поняття суспільної пам’яті та культури пам’яті з чогось, чим займалися здебільшого історики та фахівці з memory studies, перетворилося на загальносуспільне. Нині це щось, що стосується кожного, і що очевидно матиме вплив на те, яким будуть знання про цю війну на покоління вперед. Відтак наша пам’ять — це щось, що з одного боку, належить кожному з нас, з іншого — є об’єктом відповідальності кожного з нас.

Середовище пам’яті в Україні нині стрімко розвивається, й викликів і складних моментів у ньому не бракує. Від державних політик пам’яті, що нині лише витворюються, — аж до непростих стосунків між деякими акторами середовища пам’яті та викликів, спричинених повномасштабною війною.

Та однією з надзвичайно важливих основ для якісних змін у цій сфері є усвідомлення суспільством важливості теми пам’яті та готовність дискутувати на пов’язані з нею теми, часом непрості й чутливі.

Чому ж пам’ятати настільки важливо? По-перше, тому, що це — про кожного з нас, а не лише про родини загиблих або ж жителів деокупованих територій, для яких надзвичайно важливо вшанувати й увічнити пам’ять про власний досвід чи втрату. Це торкнеться абсолютно кожного з нас. Навіть якщо ми (поки що) не втратили на цій війні нікого з близьких і друзів, втрати цієї війни — все одно наші. Кожен із нас довіку пам’ятатиме трагедію Бучі, братні могили в Ізюмському лісі, численні прильоти у багатоповерхівки українських міст, загиблі родини, загиблих, уцілілих і звільнених з полону героїв, кожне понівечене місто. Кожна наша ранкова хвилина мовчання (що, сподіваюся, на роки вперед стане не просто ритуалом, а ціннісним способом вшановувати пам’ять усіх загиблих на цій війні), кожне «Плине кача», кожна автівка з написом «На щиті» — все це наше і про нас. І спогади про цей час, сповнений горя і боротьби, також завжди будуть нашими.

Саме тому підходи до меморіалізації війни, які ми формуємо зараз, мають бути такими, аби наша пам’ять була живою та спільною. Тобто органічною, зрозумілою для людей, а не протокольною чи «спущеною згори». Така пам’ять здатна говорити до людей, викликати живі емоції та справжні відчуття. Також украй важливо, аби наша пам’ять не була знеособленою чи «узагальненою». В українському майбутньому не має більше бути жодних «могил невідомому солдату», адже саме знеособлення кожної втрати веде до риторики на кшталт «можемо повторити». Важливим є кожне ім’я, кожна історія, кожне обличчя.

До того ж тільки жива пам’ять може тривати насправді довго, на відміну від усіх штучних форм пам’ятуванння.

Пам’ятати означає визнавати. Визнавати цінність людського життя та важливість усього зробленого тими, про кого пам’ятаємо. Це спосіб сказати: «Ти, а також те, ким ти був, і що ти робив, було важливо. Ми пам’ятаємо і вдячні». Пам’ятати, власне, також означає дякувати (це видається одним із дуже важливих і заразом простих способів зберегти людяність і гідність у нинішні темні часи). Дякувати за врятовані захисником життя, збережені від окупації міста, за спокій тилу, за кожен новий світанок, за кожне докладене зусилля — одна з найпростіших і дуже дієвих практик взаємопідтримки та вшанування тих, кого вже немає, але чий внесок також допоміг нам усім встояти.

Зворотним до цього визнання і надання кожній людині та події місця в історії війни та голосу є забування. Війни, особливо такі масштабні та тривалі, як та, у якій ми живемо нині, легко перетворює історії живих людей на суху статистику. Це велика небезпека, що має багато проявів. Серед них — байдужість і знецінення, очерствіння через неможливість впоратися з нескінченним потоком горя (ми направду нині живемо у своєрідній «лабораторії горя»: ніби хтось ставить над нами страшний експеримент, скільки ж болю і втрат ми зможемо винести?). Ворог зі свого боку прагне інструменталізувати українців, намагаючись позбавити нас у своїх наративах нашої історії, пам’яті та культури як ключових складників української ідентичності.

Саме тому пам’ятати означає зберігати власну історію та ідентичність — на індивідуальному, родинному, загальносуспільному рівнях. Знання про події війни, що триває, та досвіди цивільних і військових, що її проживають, є важливою частиною буття сучасних українців, а згодом це знання має стати так само важливим для наступних поколінь. Але для цього воно має бути збережене, а усвідомлення його важливості кожним українцем має бути беззаперечним.

Якою ж має бути наша нова пам’ять на рівні цінностей та підходів? По-перше, живою. По-друге, людиноцентричною. У центрі всіх практик пам’ятуванння та нашої нової культури пам’яті загалом неодмінно має бути людина та її досвід, а не абстрактні поняття на кшталт перемоги абощо. Наше пам’ятуванння мусить бути людяне, персональне, з повагою до почуттів і кордонів живих і гідності тих, кого ми пам’ятаємо.

По-третє — етичною. Нині українське суспільство переживає період витворення багатьох важливих засад, пов’язаних із пам’яттю та меморіалізацією поточної війни. Це і нова етика, і формування нового образу військових і війська як державного інституту, й активний пошук мови, якою ми говоримо про цю війну та її досвіди. Хочеться вірити, що за 10—20 років від сьогодні ми озирнемося та побачимо себе суспільством, що по-справжньому подорослішало, ставши більш свідомим, інклюзивним та етичним. А поки що можна почати з того, аби вчитися говорити про досвіди війни етично та з повагою, не виключати з суспільного діалогу жодних голосів, і докладатися до створення безпечного простору, у якому кожен може висловити свою думку щодо того, як нам пам’ятати про події нашої війни.

Наступне — свідомою. Це про нашу усвідомлену громадянську відповідальність, адже кожен із нас є співтворцем пам’яті, й усі ми вважаємо, що маємо право на пам’ять. Проте чи завжди ми відповідальні за ті чи ті власні погляди на роль і значення тих чи тих подій, особливо коли вони конфліктують із поглядами інших? Хто відповідальний за формування наративів та пам’яті про події цієї війни? Питань тут наразі значно більше, аніж відповідей, і це однозначно є ознакою того, що на цю тему надзвичайно важливо говорити, бажано багато та відкрито.

Ненасильницькою. Персоналізована пам’ять справді важлива: коли йдеться про меморіали, пам’ятні дошки тощо, очевидно, що всі ці форми пам’ятуванння є іменними, а часто ще й публічними. Проте завжди є межа публічності, особливо коли це пов’язано з втратою та горем. Показовим у цьому сенсі став вересневий випадок, коли у Львові від російської ракети загинула матір із трьома доньками, з усієї родини вижив лише чоловік. Фото родини, розтиражоване у соцмережах за лічені години, спричинило неабиякий резонанс і навіть спробу публічної розмови про доречність подібних форм пам’ятуванння. Адже попри те, що ми часто відчуваємо біль чужої втрати, як власний, втручання у приватний вимір життя (особливо, коли йдеться про свіжу втрату) не завжди є доречним.

Ці тези, що частково перекликаються зі сформульованими Українським інститутом національної пом’яті 10 принципами меморіалізації, вкотре нагадують нам, що ми наразі перебуваємо у надзвичайно важливому процесі витворення нової культури пам’яті в Україні.

На жаль, у реальності ці нібито самоочевидні пункти виявляються не такими вже й простими до виконання. Адже тема досвідів війни та пам’яті про неї є надзвичайно чутливою та зачіпає велику кількість суспільних тригерів. Але наразі ми творимо не лише власну новітню історію, але й підвалини того, як про нашу війну знатимуть наступні покоління у всьому світі. Тож мусимо бути справді відповідальні та послідовні, формуючи нашу нову культуру пам’яті.

Фото: Getty Images