Напередодні повернення додому вирішив зробити паузу й піти в музеї. Переплутав напрямок у метро, коли це усвідомив, то глянув на мапу станцій і побачив, що за дві зупинки буде цвинтар. Вирішив заїхати, бо цей досвід для нас, як це не боляче, дуже і дуже актуальний. На жаль, не взяв із собою камеру, тому знімав на телефон.

Звісно, досвід треба вивчати не наїздами, а ґрунтовно. Але хоча б поверхові враження теж можуть бути цікаві й корисні.

Там за 20 доларів (дітям і старшим людям знижка) можна замовити тур на такому собі потягу з вагончиками або автобусі з заїздом до особливо пам’ятних місць. Біля них можна вийти, роздивитися там усе й сісти в наступний потяг або автобус, уже з іншим екскурсоводом. На місці посадки сидить служник або служниця, які перевіряють квитки.

Арлінгтон — цвинтар військовий. Держава зобов’язується поховати загиблого воїна й потім його дружину. Їхня пам’ять вшановується білою плитою. Безплатно. Той, хто хоче, щоб плита їхнього родича відрізнялася від традиційної, має за це платити.

Арлінгтонський цвинтар

Там є пам’ятник невідомому солдату. При ньому стоїть почесна варта, яка змінюється щогодини. Існує цілий ритуал зміни варти. Різниця між американським ритуалом і тим, що ми спостерігали в СРСР, полягає в тому, що американці не витягують ногу на всю довжину й не гупають підошвою об асфальт — так званий пруський крок. Вони ходять стримано. Не маю нічого проти пруського кроку, але стосовно жалобних або пам’ятних церемоній — мені в американців більше подобається, бо вшанування мертвих має відбуватися без пафосу.

Я натрапив на не лише зміну варти, але і на покладання квітів. Там були присутні якісь жінки, яким офіцер передав вінок, і вони його поклали. Можливо, це були рідні загиблих воїнів або представниці жіночих організацій, які працюють в цьому напрямку. Офіцер, який командував церемонією, про щось переговорив із ними, потім вони спустилися до меморіалу й поклали вінки.

Церемонія покладання вінків

Біля цього пам’ятника ще є амфітеатр для урочистих чи траурних церемоній. Він за стилістикою нагадав мені щось від античного Риму.

Амфітеатр

На цвинтарі ховають не лише військових, але й тих, хто має особливі заслуги перед країною. Наприклад, Джон Кеннеді, якого вбили 1963 року. Там похований не лише він, але і його вдова, попри те, що вона після його смерті вийшла заміж за грецького мільярдера Арістотеля Онассіса. На плиті вказано, що вона Кенеді-Онассіс. Поруч із батьками могила його і його дружини дуже проста — бруківка й плита з іменем. І там же горить вічний вогонь. Там ще маленькі дитячі плити — двох дітей подружжя, які померли при народженні.

Там є дошки пам’яті загиблих астронавтів. А також я натрапив на меморіальну плиту у вигляді розгорнутої книги, на якій було викарбувано, що ця плита лежить під деревом, посадженим на вшанування пам’яті журналістів, які загинули, висвітлюючи війну.

Дошка пам’яті загиблих астронавтів

Вшанування пам’яті журналістів, які загинули, висвітлюючи війну

Я запитав в екскурсовода, чи є там могили таких журналістів. Вона подивилася в додатку і сказала, що нема.

Фото Юрія Луканова