Мохаммад Расулоф народився у 1972 році в Ширазі, Іран. Вивчав соціологію в Тегерані. Зараз живе в Гамбурзі. Його перший повнометражний ігровий фільм «Сутінки» (2002) відзначений премією «Кришталевий Сімург» як найкращий фільм на Тегеранському кінофестивалі «Фаджр». У 2010 році Расулоф, на ту мить автор чотирьох фільмів, був заарештований на знімальному майданчику і згодом засуджений іранською владою до шести років позбавлення волі. Згодом вийшов під заставу.

Його наступні стрічки «Прощавай» (2011), «Рукописи не горять» (2012) і «Непідкупний» (2017) отримали призи в конкурсі «Особливий погляд» Каннського фестивалю — за режисуру, приз ФІПРЕССІ та головний приз відповідно. Драма «Зла не існує» (2020) відзначена найвищою нагородою Берлінале — «Золотим ведмедем» за найкращий фільм основного конкурсу. Останній на сьогодні фільм режисера «Насіння священного інжиру» має призи ФІПРЕССІ й Екуменічного журі в Каннах і висунутий Німеччиною на здобуття «Оскара».

У «Насінні…» Расулоф знову, як і в попередньому фільмі «Зла не існує», торкається повсякденного життя прислужників режиму і того, як їхня робота впливає на їхніх близьких. Картина починається з того, що Іман, батько двох юних дочок, отримує посаду слідчого судді. В Тегерані якраз тривають протести, тож Іман підписує смертні вироки як на конвеєрі. Відповідно росте його параноя, з одного боку, та віддалення від дружини й дочок — із другого. Расулоф майстерно показує велику драму іранського народу через драму окремої родини, яка перетворюється на поле бою в прямому сенсі.

Варто додати, що після оголошення про відбір фільму на Каннський кінофестиваль акторів і знімальну групу допитувала іранська влада, заборонила виїзд із країни. 8 травня 2024 року адвокат Расулофа оголосив, що режисера засуджено до восьми років ув’язнення, а також до биття батогом, штрафу та конфіскації майна. Незабаром після цього Расулофу та деяким членам знімальної групи вдалося втекти з Ірану. «Виснажлива, довга, складна і болісна подорож» зайняла загалом 28 днів.

Наприкінці жовтня Мохаммад приїхав до Києва, щоб очолити Міжнародне журі 53-ї «Молодості». А перед завершенням фестивалю режисер відповів на питання дописувача «Детектора медіа».

Мохаммад Расулоф (фото Анастасії Мантач)

— Мохаммаде, скажіть, що значить бути кінорежисером в Ірані?

— Я не можу провести чітку лінію між кінематографічним життям в Ірані та всім іншим. Коли опиняєшся під тиском тоталітарної сили, то немає різниці, яка в тебе професія. Система хоче викрасти тебе в себе самого, зробити тебе вірним режиму. Передусім, я — людина, яка, так уже склалося географічно, народилася в Ірані. Але я з самого початку прагнув бути самим собою. Дотримуватися цього принципу стає складнішим, коли вирішуєш стати на шлях мистецтва, бо ти постійно постаєш перед цензурою. Чим гучніше звучить твій голос, тим більше зростають твої проблеми, тому що коли ти справжній, то апріорі не відповідаєш очікуванням системи. В умовах тоталітаризму все, що ти створюєш, політизується. Твоя праця оцінюється на відповідність естетиці диктатури.

— І при цьому в настільки задушливих умовах в Ірані є потужний кінематограф. У чому причина такого феномену?

— Форма мистецтва визначається обмеженнями. Іноді сам митець визначає рамки для мистецького вираження, іноді ці рамки нав’язуються митцю зовнішніми факторами. На щастя, ми живемо зараз у світі технічного прогресу. Свій третій фільм я хотів зняти на 35-міліметрову плівку, проте ці технології контролювалися владою. Наразі, завдяки цифровим камерам, робота митця стала легшою. Зрозуміло, що технології контролю теж не стоять на місці. Це щоденна війна для людей, які не хочуть схиляти голови перед цензурою.

— Говорячи про форми й стилі: у своїх останніх фільмах ви схильні до жорсткого реалізму. Ваші ранні фільми більш метафоричні. Що спонукало вас до такої стилістичної зміни?

— Коли я розпочав роботу над своїм другим фільмом, утопією «Залізний острів», то надихався древньою літературою Ірану, роботами режисерів, що творили до мене, й таким чином висловлювався в метафоричній формі. Однак згодом я вирішив, що цей метафоризм є проявом цензури, проявом страху. Вище я казав про цінність самоідентифікації. Мені видалося, що метафоричний підхід — це про протилежне, що метафора — художній засіб, який прислуговує цензурі та виникає саме в умовах пригнічення. Тож коли я вперше вийшов із тюрми, то вирішив пропрацювати пряму подачу історії. Таким чином, моя стилістика сформувалася на основі мого власного переконання бути собою. Неможливо бути вільним кінорежисером, коли ти сам не є вільною людиною. Я почав використовувати прямі способи художнього вираження. Метафора теж була присутня, але така, в якій не транслювалося страху перед цензурою. Беручи за основу реалістичний підхід і вкрапляючи метафори, я і створив свій останній фільм.

«Залізний острів»

— Незалежно від стилю, у вас дуже переконливі актори. Який ваш метод роботи з ними?

— У «Насінні священного інжиру» дія розгортається довкола соціальних потрясінь, тож і підхід до роботи випливає із соціальних трансформацій. На початку 2023 року, коли я вийшов з тюрми, рух «Жінка, життя, свобода» досяг піка. Багато моїх колег почали надсилати мені повідомлення з текстом «Якщо зніматимеш підпільний фільм, розраховуй на нас». Їхнє прагнення обійти цензуру дало мені силу й енергію. Я побачив, що ці люди, яку б роботу не робили, будуть завжди на висоті, не зраджуючи своїм принципам. Уявіть, у моїй команді були жінки, які вирішили не поставати перед камерою з покритою головою. У підцензурних фільмах героїні навіть лягають спати й прокидаються з покритою головою, що не відповідає реальному життю іранської жінки. Абсолютна брехня. Спосіб моєї взаємодії з акторами ґрунтується на спільній ідеї наблизити кіно до реального життя іранців. У нас був дуже міцний зв’язок під час обговорення й аналізу ролей, визначення усіх деталей. Звісно, я як кінорежисер намагався скеровувати команду, щоб ми не відійшли від першочергових завдань. Проте водночас я отримував задоволення, спостерігаючи, як актори опрацьовують своїх персонажів. Також перед командою стояло завдання пункт за пунктом дотримуватися сценарію, адже обставини створення фільму були надзвичайно важкими. Я контролював усі етапи, усі деталі.

«Насіння священного інжиру»

— Ваші два останніх фільми зроблені про тих, кого можна назвати псами режиму. Я думаю, що ви добре вивчили їхній триб життя. Скажіть, що це за люди? Як вони домовляються зі своєю совістю?

— Хороше питання і гарне порівняння. 15 років я вже борюся з цензурою. Неодноразово мав справу з органами безпеки, які проводили обшуки, допити. Маю досвід спілкування з людьми з різних рівнів тоталітарної влади: суддями, прокурорами. Навіть коли я сидів обличчям до стіни із заплющеними очима, то запитував себе: оцей слідчий, який стоїть наді мною, про що зараз думає? Деякі люди обіймають посаду, лише переслідуючи власну вигоду, а деякі — через вірність ідеології. Друга категорія набагато небезпечніша, оскільки задля своїх принципів вони готові на все. Одного дня я вирішив написати про таких схиблених на ідеології діячів.

У в’язниці я мав розмову з одним із тюремників, який сказав, що його родина на нього тисне, звинувачує у співпраці з системою. Цей випадок дав мені змогу зрозуміти, що в таких сім’ях існує розкол, а тому ідеологія вже не спрацьовує як раніше. Саме так заклалися підвалини для написання нового фільму — розповіді про сім’ю, де батьки звикли коритися й терпіти, а діти вимагають не мовчати, опиратися.

«Зла не існує»

— Скажіть, а перед винесенням звинувачень були спроби домовитися з вами неофіційно, типу «та ми все розуміємо, але ж і ви зрозумійте нас» і таке інше?

— Кілька років тому такі пропозиції мені робили, та я не пристав на них. А по останній справі мені вже й нічого не пропонували. Якби я лишився в Ірані, то вийшов би на волю вже в літньому віці.

— До речі, а як офіційно звучали обвинувачення?

— Діяльність проти національної безпеки, розповсюдження пропаганди проти режиму, тримання алкогольних напоїв удома, а також розповсюдження розпусти (оскільки жінки в кадрі без покритої голови).

— Якийсь Кафка.

— Усе моє життя в Ірані — кафкіанський абсурд. Уявіть, мене ув’язнив режим і просить, щоб я створив для них фільм. Це хіба не абсурд? Чистої води Кафка.

— У Радянському Союзі, коли людина потрапляла в число «неугодних», від неї відверталося навіть найближче оточення, бо боялися теж опинитися в немилості. А як поводилися ваші друзі?

— Усі такі системи діють за схожим принципом. Усяке було, але в мене є й відважні друзі. Дуже гірко, коли люди навколо дозволяють собі забивати тебе камінням, коли колеги починають винуватити тебе, щоб ти лишався у фокусі уваги тоталітарної машини. Вони роблять це, щоб виїхати твоїм коштом, стати поміченими. Деякі навіть можуть бути причетними до покарання. Страх і плазування перед такою системою деким розцінюється як наявність розуму.

— Знайомо. Якщо не секрет, як вдалося втекти?

— Коли говоримо про місця позбавлення волі, зазвичай ідеться про страшні й негативні речі. Та я як культурний гангстер (сміється) саме в тюрмі познайомився з політичними в’язнями, які запропонували допомогу у втечі, якщо я наважусь. Я дуже вдячний тим, хто провів мене безпечним шляхом, хоча це видалося надзвичайно важкою пригодою. Йшли пішки, горами. Днями я лише мріяв про те, як дістануся безпечної точки та зможу потрапити до Європи. Це довга історія. Не можу розказувати подробиці, сподіваюся, колись матиму таку нагоду. Також хочу висловити вдячність посольствам Франції та Німеччини. Тому що коли я дійшов до країни, що сусідила з Іраном, саме ці посольства допомогли мені надалі.

— Які у вас враження від Києва, від фестивалю?

— Ще жодна моя подорож не була настільки змістовною і водночас приємною для мене.

— Які ваші кінематографічні плани?

— Зараз я дуже зайнятий роботою, пов’язаною з моїм останнім фільмом. Було заплановано багато поїздок. Деякі довелося скасувати, щоб відвідати «Молодість». Наразі я радий бути тут, але згодом планую відвідати Америку в рамках промокампанії на здобуття «Оскара», потім повернуся до Європи для участі в інших фестивалях.

Це все плани на найближчі місяці. Коли поїздки закінчаться, почну працювати над трьома проєктами. Всі три — про Іран, однак один пов’язаний і з Європою, а ще один — анімація. Раніше моє життя було під постійними заборонами, а наразі мені нема чого боятися. Боюся лише одного — обмеження смислів. Якщо коли-небудь зіткнуся з дефіцитом смислів, це означатиме для мене кінець мистецької кар’єри.

— Останнє питання некінематографічне. Ми вже не вперше бачимо виступи народу, протести в Ірані. Здається, вся країна ненавидить цей режим. Чому він досі тримається?

— Тому що ця влада має багато грошей, силового контролю, насильницьких методів впливу. Чотири роки тому вони збили український літак, на борту якого було лише іранців 176 осіб, а ще ж український екіпаж! Уявіть, що вони роблять зі своїми ж громадянами! Тому я докладаю зусиль для впровадження трансформацій і перетворень без застосування насильства, однак цей процес буде довготривалим. Думаю, що народ знає один великий секрет — Ісламська республіка, продукуючи стільки проблем і породжуючи стільки викликів для свого суспільства, прирекла себе на знищення.

Титульне фото: Мохаммад Расулоф (фото Анастасії Мантач)