8 жовтня у книгарні «Є» відбулася презентація книжки Юрія Макарова «Та невже? Книга особистих відкриттів», над якою він працював упродовж останніх двох років. У збірці автор об’єднав аналітичні статті, колонки та есеї, які є відображенням шляху самого автора від «поміркованого російськомовного імперіаліста зразка 80-х років до переконаного українського націоналіста станом на 2024 рік».

 Під час презентації книжки «Та невже?»

«Я ці тексти почав писати для того, щоб не поїхати дахом. Почав писати після того, як на початку великої війни відправив дружину з її дітьми за кордон. Залишився сам у квартирі. Компанія на той час тимчасово переїхала до Львова, мене не взяли, бо я був не такий підйомний. Я залишився сам на сам із собою та своїми рефлексіями. Для того, щоб це подолати, мені потрібно було якось це вихлюпнути. Так вийшла книжка», — розповів «Детектору медіа» Юрій Макаров.

  Юрій Макаров

Про що розмірковує у книжці та який шлях довелося пройти, щоб кінець кінцем прийти до нинішніх переконань, говорили під час презентації, модераторкою якої була телеведуча, журналістка та віцепрезидентка Українського ПЕН Мирослава Барчук.

«Ця книжка — як бальзам для мого серця, тому що все, про що Юрій Макаров пише, стосується суспільних і професійних дискусій, які точились останні кілька десятиліть у нашій бульбашці та суміжних бульбашках. Це постколоніальні поля бою, на яких ми втрачали друзів, знаходили нових, на яких ми мали жертви й травми. Це кожна тема, яка порушена у цій книжці: й наша залежність від “великої російської культури”, й ідолізація Тараса Шевченка, постправда медіа», — окреслила Мирослава Барчук коло питань, які звучать у книжці та про які йшлося під час її презентації.

 Мирослава Барчук

• Читайте також: В укритті та під звуки тривоги: Суспільне презентувало продовження епізоду «Какая разніца» з циклу «Остання війна»

За змістом збірка «Та невже?» складається з чотирьох есеїв, тема кожного з них актуальна в сучасному суспільстві та, можна припустити, залишиться такою і для наступних поколінь. У першому есеї Юрій Макаров пише про безальтернативність домінування української мови в країні. «Що таке постправда в ЗМІ й як її лікувати», розмірковує автор у другому есеї. Третій есей присвячено Тарасу Шевченку як культурному герою, що визначає українську модерність. Про звільнення від залежності «великої російської культури» йдеться у четвертому есеї. У збірці «Та невже?» наявні й авторські колонки, які раніше публікувались у журналі «Кіноколо» та на сайті «Детектор медіа».

«Шлях, який проходить Україна до деколонізації, — це шлях і мій особистий, шматок моєї біографії. Я його пройшов нелегко, але я не думаю, що мій досвід у цьому сенсі унікальний, цей шлях пройшло багато наших співвітчизників. Частково цей шлях я пройшов навпомацки, а частково — завдяки людям, які на мене в різний час впливали, допомагали, штовхали. “Та невже?” означає, що це речі, в принципі, очевидні, не я їх згенерував, вони є в інформаційному просторі. Функція журналіста в добу постмодернізму полягає в тому, щоб групувати, компонувати, можливо, розставляти наголоси з тієї інформації, яка народжена іншими людьми», — говорить Юрій Макаров.

Проблематика книжки стала поштовхом до розмови між її автором і модераторкою, а пізніше до неї долучилась і аудиторія, яка прийшла у книгарню на презентацію. Приміром, щодо питання Мирослави Барчук про те, чи реально позбутися залежності від впливу «великої російської культури», оскільки є люди, яким бракує українського ґрунту, бо вони мають російський бекґраунд.

«Люди мого покоління не могли повноцінно увійти в контакт з українською культурою, тому що вона була значною мірою табуйована або просто недоступна. Я тут дам одну відповідь: потрібно надолужувати все, що було недоступно 30 і більше років тому. А це не так просто, бо це величезний масив інформації, образів, колізій, які захоплюють, коли ти туди занурюєшся. Якщо ти перефокусуєшся, то це природним чином вичавлює попередні залежності. Це як замісна терапія», — пояснив Юрій Макаров. Для прикладу навів і своє минуле захоплення музикою Чайковського, розповівши, що коли днями вирішив послухати скрипковий концерт російського композитора, то раптом зрозумів: «Я фізично цього не можу!».

Певні асоціації у Юрія Макарова є і щодо власного використання російської мови. «Щоразу, коли я говорю російською, інколи з мамою, я згадую, як ровесники моїх батьків реагували, коли чули німецьку мову після війни. Ми всі знаємо, що Гете і Шиллер не винні у Голокості, але чути німецьку мову для них було травматично», — поділився Юрій Макаров.

• Читайте також: Суспільне презентувало документальний проєкт «Будапешт. Бомба під незалежність»

Ще одне питання, порушене на презентації, стосувалося можливого конфлікту між «новонаверненими» та «старонаверненими» в українство.

«Цей конфлікт неминучий, тому що покоління “новонавернених” можуть ставитися до покоління “старонавернених” із певною легенькою зверхністю, мовляв, ми тепер знаємо більше, ніж ви, більше занурені в європейський контекст, краще орієнтуємось і розуміємо місце України у світовій культурі. Мені здається, що це страшенно несправедливо. Навіть якщо представники старосвітського провінційного українства насправді Україну і зберегли. Якби їх не було, таких провінційних і сьогодні смішних, то одними 50 академіками вона не вижила б. До них треба ставитися з шаною. Як старі мають ставитися до нових? Краще без ревнощів, а з симпатією і повагою, тому що це запорука спільного розвитку», — пояснив Юрій Макаров.

Подальші питання від глядацької аудиторії стосувалися впливу російської культури та російської мови, які зберігаються й донині. Чи потрібно бібліотекам позбуватися написаних російською мовою книжок? Чи має на будинку в сучасному висіти табличка з написом про те, що тут зустрічався Чайковський і український композитор Лисенко? Чи сакралізація жертв російськомовних українців не є вагомою перешкодою для української мови як державної?

На питання «Детектора медіа», чи зможуть читачі знайти якісь важливі для себе відповіді у книжці «Та невже?» Юрій Макаров відповів, що відповіді можуть знайти лише на ті питання, які вже раніше собі ставили та на які вже певною мірою відповіли. «Я не вірю, що письмовий текст може когось у чомусь переконати, якщо він внутрішньо до цього не прийшов. Це допомога тим, хто хоче прийти, просто моральна підтримка», — говорить Юрій Макаров.

 Автограф на згадку

Під час автограф-сесії

Близько години тривала презентація книжки та ще приблизно стільки ж — автограф-сесія письменника. У книгарні вишикувалася черга з охочих отримати підпис автора на примірнику щойно купленої книжки, запитати щось віч-на-віч і подякувати за роботу.

Фото: Максим Поліщук