Головний (і єдиний, бо інших уже немає) об’єкт нерухомості Національної спілки кінематографістів України урочисто відкрив свій 50-й сезон. Про церемонію відкриття, про те, як і завдяки чому Будинок кіно вибирається зі злиднів, а ще й трохи про давнішню історію його життя — в матеріалі «Детектора медіа».

Урочистості й премії

Церемонія відкриття ювілейного сезону відбулася у вщент заповненій Червоній залі.

Насамперед — Гімн України

На початку заходу всі присутні отримали відеопривітання міністра культури та стратегічних комунікацій Миколи Точицького. Бути присутнім особисто міністр не зміг, бо на цей вечір у нього була запланована участь у заході з нагоди роковин трагедії Бабиного Яру, тож записав відеозвернення. Представників Держкіно ні в реальному, ні у віртуальному форматі на вечорі не було. Хоча, здається, це вже нікого не дивує і, схоже, навіть не засмучує.

Міністр культури та стратегічних комунікації Микола Точицький привітав усіх віртуально

Нинішній рік оголошений ЮНЕСКО Роком Сергія Параджанова. До сторіччя з дня народження митця готувалася кіноспільнота й інституції: на його честь «Укрпошта» випустила марку, а Нацбанк — пам’ятну монету.

«Наші марки вже стали певним атрибутом цієї страшної війни. Для марки, присвяченій Сергію Параджанову, використано фото грузинського фотографа Юрія Мечитова, зроблене у Тбілісі в 1971 році. Наклад марки обмежений — усього 800 примірників», — розповіла керівниця управління філателістики «Укрпошти» Наталія Мухіна.

Наталія Мухіна представляє марку із найвідомішим фото Сергія Параджанова 

Гасили марку прямо на сцені — під запис співу самого Параджанова, який виконував народну пісню «Дощечки». Справу погашення доручили голові Національної спілки кінематографістів Сергію Борденюку, який був ведучим церемонії, вічній Марічці з «Тіней забутих предків» — актрисі Ларисі Кадочниковій — і «другу українських кінематографістів» (як його представив Борденюк) Надзвичайному та Повноважному послу Республіки Вірменія Володимиру Карапетяну.

Посол Вірменії Володимир Карапетян

«Сергій Параджанов — після цих двох слів можна більше нічого не додавати, проте можна й дуже багато говорити. В історії наших народів чимало пам’ятних дат та імен, що символізує нашу духовну та культурну спільність. Для мене честь брати участь у заходах, у яких вшановують моїх великих співвітчизників», — сказав Володимир Карапетян.

Другому його «великому співвітчизнику» — українському кінорежисеру та сценаристу Роману Балаяну — цього вечора мали вручити Державну премію України імені Олександра Довженка, яку він отримав за внесок у розвиток українського кіномистецтва. Але Роман Гургенович також не зміг прибути до Будинку кіно, тож премію прийняв Володимир Карапетян.

Натомість у спілчан було заготовлене вручення ще однієї премії — імені Фелікса Соболєва, яка присуджується за значний внесок у розвиток наукового та документального кіно, вагомі досягнення в неігровому кіно.  Її отримала творча група фільму «Нескінченність за Флоріаном» на чолі з режисером Олексієм Радинським.

Після вручення премії Радинський поділився спогадами про своє «життя» в Будинку кіно: «Я виріс у цьому залі. Свого часу подивився тут найважливіші фільми, позичаючи спілчанські квитки у свого батька й діда. Такі місця як Будинок кіно є тими, за які треба постійно боротися — аби на його місці не збудували черговий торгово-розважальний центр».

Олексій Радинський, славний онук знаменитого Ізраїля Гольдштейна

Батько режисера — кінооператор Олександр Родинський, який багато років працював на «Укркінохроніці», а дід — режисер, оператор, сценарист Ізраїль Цалевич Гольдштейн, який, окрім іншого, був фронтовим оператором на Другій світовій війні, а його хронікальний доробок використовував у своїх фільмах Олександр Довженко.

Історія

До речі, про спілчанські квитки. Сергій Борденюк повідомив, що відтепер нові члени НСКУ отримуватимуть членські квитки у вигляді пластикових карток із QR-кодом. Такі вже вручено групі молоді, яка нещодавно влилася в лави спілчан. Пробити таку новацію в НСКУ — треба бути справжнім термінатором. Відразу пригадується розповідь кінорежисера Тараса Ткаченка (він очолював Спілку у 2016-2017 роках) про супротив, який спілчани влаштували його пропозиції запровадити банківські картки, щоб отримувати зарплату на них, а не стояти, як у часи історичного матеріалізму, в черзі до каси.

Втім, нестримний молодецький дух вирує у Спілці перманентно (хіба що з невеликими перервами на стагнацію), бо «не така вже Спілка й стара, вона у 1963 році заснована», як повідомив зі сцени Сергій Тримбач (кінокритик, кінознавець, кіносценарист, громадський діяч, голова НСКУ у 2009–2016 роках).

Один із засновників Спілки, кінорежисер Тимофій Левчук спочатку добивався її створення від партійного керівництва СРСР, яке вперто цьому пручалося, а потім довго пробивав ідею спорудження творчої спілчанської «штаб-квартири» — Будинку кіно. Історію Будинку, що виник не в останню чергу завдяки затятості Левчука, який став першим очільником Спілки (і головував із 1963-го аж до 1987-го) буде показано в новому фільмі Олега Бійми. Режисер розповів, що  зйомки фільму тривали в Будинку кіно цілий рік, а до стрічки також увійдуть хронікальні кадри, надані «Довженко-Центром». Після цього публіка змогла подивитися те, що Олег Бійма назвав «ескізом» майбутньої кіноісторії.

Олег Бійма, колишній гендиректор «Укртелефільму», нині працює над стрічкою про історію Будинку кіно

Вавилони: ХХ і 13

Відкриття Будинку кіно відбулося 12 вересня 1974 року, в цій самій Червоній залі. Заходом відкриття, як нагадав Сергій Тримбач, став вечір пам’яті Олександра Довженка, присвячений 80-річчю з дня його народження. На вечорі, де була присутня вдова Довженка актриса Юлія Сонцева, співав друг світового кінокласика Іван Козловський.

«Будинок кіно став таким сакральним місцем, потрапити сюди було майже неможливо, хоча і потрапляли — різними таємними стежками, зокрема й через вікна туалетів. Бо тут показували фільми, які не можна було побачити в кінотеатрах», — пригадував Сергій Тримбач.

Сергій Тримбач 

Сергій Тримбач неодноразово говорив і писав про те, що комуністична радянська верхівка не дарма з підозрою ставилася до ідеї створення кінематографічного осередку. Бо хтозна, чого від цих кінематографістів можна очікувати. І кінематографісти комуністів не підвели, чесно втіливши їхні підозри у життя. Наприклад, улітку 1989 року в Червоній залі Будинку кіно відбулися установчі збори Народного руху Київщини. А у 2013-му, на початку Революції гідності, Сергій Тримбач, який у той час очолював НСКУ, з повним розумінням усього ризику свого рішення і свідомо цей ризик проігнорувавши, відкрив двері Будинку кіно для молодих кінематографістів, які документували події на Майдані. Вони облаштували тут свій офіс і згодом створили об’єднання, назвавши його «іменем» мережі Wi-Fi Будинку кіно — «Вавилон’13».

Такий дивний зв'язок кінопоколінь... Прем’єра режисерського дебюту Івана Миколайчука «Вавилон ХХ»,  одного з еталонів українського поетичного кіно, теж відбулася в Будинку кіно, на кінофестивалі «Молодість», у 1979-му. «Молодість», яка зародилася і багато років проходила саме тут, згодом покинула Будинок кіно і довго кочувала різними культурними локаціями Києва. Але цього року головні її події — відкриття та церемонія нагородження переможців — відбудуться таки в рідному домі. У цьому році в Будинку кіно взагалі просто парад кінофестивалів. Улітку пройшов релокований Одеський міжнародний, а ще має відбутися відроджений фестиваль студентських фільмів «Пролог». Також збираються відновити єдиний в Україні кінооператорський фестиваль «Кіноко».

Муза Балаяна та драма рубежу віків

А ще двічі ексміністр культури, колишній військовий, а нині гендиректор і художній керівник Національного академічного драмтеатру імені Франка Євген Нищук у своєму виступі побажав Будинку кіно «бути домом українських прем’єр» (та він, здається, таким і є) і нагадав, що він «спонукав Балаяна, щоб він зняв кіно» (щоправда, не уточнив, чи все кіно, яке Балаян зняв за своє життя, чи якесь окремо взяте). І висловив радість від того, що він, «будучи міністром культури, спричинився до відродження українського кінематографу». І закликав (щоправда, знов ж таки, не уточнивши, кого саме) «у найважчі часи фінансувати український кінематограф». І наголосив на важливості кінематографу як інструменту боротьби з російською агресією.

Євген Нищук радіє, що долучився до відродження українського кіно

До слова, про українські прем’єри. Були часи, коли вони відбувалися винятково в Будинку кіно, який слугував тоді єдиним майданчиком демонстрації цих фільмів, бо у прокат вони не виходили. Це був найскрутніший період для вітчизняної кіногалузі — рубіж 1990-х і 2000-х. Головою Спілки був кінорежисер Михайло Бєліков, який заступив на цю посаду після Тимофія Левчука і перебував на ній 18 років. Оскільки моєю журналістською спеціалізацією було кіно, я ходила у БК як на роботу. Яскраві враження від екзальтованих виступів спілчан на численних засіданнях, зібраннях і пленумах зі мною й досі. Кінематографісти заламували руки, здіймали їх до неба, волали у Всесвіт, обговорюючи жахливу безвихідь, у який опинилася кіногалузь унаслідок її мізерного фінансування. Лаяли державу та всіх її чиновників за нерозуміння того значення, яке має кінематограф для своєї нації. Виплескували купу ідей, намагаючись вирішити, як їм достукатися до оглухлих чиновників, але всі волання цих людей, які животіли на межі виживання, залишалися непочутими. Михайло Бєліков, не дивлячись на свою посаду, говорив тихіше за всіх і руками особливо не розмахував. Будинок кіно був тоді єдиним прихистком для кіножиття, яке вперто не хотіло конати остаточно. Тож поодинокі фільми, які вдавалося зняти за кинуті державою копійки, можна було побачити лише там, адже кінотеатри і телебачення  у їхній бік навіть не дивилися.

Словоспіви розвідника

Одним із перших фільмів, якому вдалося заробити у широкому прокаті (суму, значно меншу за бюджет, витрачений на його створення, та все ж таки) став «Той, хто пройшов крізь вогонь» Михайла Іллєнка. Виконавець головної ролі льотчика Івана Додоки Дмитро Лінартович прийшов на урочистості у військовій формі та з гітарою. У виступі був небагатослівним, виконав свій словоспів «Втрата».

Лінартович, який у НСКУ очолює Комісію по роботі з військовими та волонтерами, воював із початку повномасштабного вторгнення, дістав мінно-вибухове поранення в Соледарі. «У грудні 2022-го у Будинку кіно був показ фільму “Обмін”, я там зіграв розвідника з позивним “Моцарт”. І так вийшло, що сам став офіцером ЗСУ та потрапив саме до розвідроти. Як кажуть, у чому знявся, те й отримав. Я приїхав на показ прямо з фронту, був тоді на Херсонському напрямку, потім у Бахмуті, де були штурми, зачистки, закріплення… Тому для мене ця сцена дуже дорога, на ній виступали і виступають великі люди», — розказав Дмитро «Детектору медіа».

Актор, розвідник і поет Дмитро Лінартович

Після поранення його спрямували на іншу діяльність і тепер він, зокрема, займається психологічно-реабілітаційною роботою з нашими захисниками. «Я ще й член Спілки письменників, видав книжку авторських текстів “Словоспів” — це поезія на воєнну тематику, соціально-побутову, там багато іронічного, вертепного, — розповідає актор. — Я з цими словоспівами виступаю по шпиталях, військових частинах, по бригадах, військових вишах, на лінії фронту, серед дружин військовослужбовців, у реабілітаційних центрах. Моя задача — тих хлопців, які зараз у реабілітаційних центрах, трішки оновити, відволікти засобами мистецтва, я і фільми їм показую. Викладаю і військову справу. Тим молодим хлопцям, які готуються стати до війська, — їм треба дороговкази дати: що таке війна, як себе поводити там. Розповідаю про різні випадки, аналогії, про вчинки фронтові, пояснюю, як вийти з різних ситуацій».

«Молодь мене атакує — і я не можу встояти»

До зміни керівництва Спілки, що відбулася торік після ІХ з’їзду НСКУ, Будинок кіно нагадував Мавку, яка на всю зиму засинала в дуплі старої верби. І хоча тодішній голова Спілки й одночасно гендиректор Національної кіностудії імені Довженка (вже теж колишній) Олесь Янчук відзвітувався на з’їзді про якусь астрономічну кількість заходів, які тут відбувалися, для багатьох ці заходи виявилися чимось на кшталт засекречених операцій, про які говорити можна, а побачити — в жодному разі. Звісно, жалілися і на брак коштів.

Колективними зусиллями нових членів Секретаріату та правління Спілки вдалося виконати роль лукашевої сопілки і Мавку з дупла витягти.

«Будинок кіно знову наповнився життям. У минулому сезоні, особливо навесні, був просто фонтан — постійно щось відбувалося. І зараз, після літнього затишшя, у новому сезоні все повертається. На кожен місяць заплановано багато кінопоказів, будуть заходи з нагоди ювілеїв Кіри Муратової, Ірми Вітовської», — розповіла «Детектору медіа» продюсерка, голова Комісії НСКУ з інформаційної політики Валерія Іваненко.

Продюсерка Валерія Іваненко (друга справа) відповідає за інформаційну політику НСКУ

У новому сезоні відбудеться й перше вручення Премії імені Параджанова, яку присуджуватимуть молодим кінематографістам за участь у першій професійній картині. Цю премію спілчани придумали торік.

За рік, що промайнув після з’їзду, у БК пройшло майже 300 заходів. Серед іншого, з’явилася й зовсім нова опція — екскурсії Будинком кіно. Вже є домовленості з ДП «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв», яка пропонує робити такі екскурсії для дипломатів: спочатку тут, із подальшим переглядом фільмів, а потім — екскурсія кіностудією Довженка.

Але головне в тому, що до Спілки стала активно вливатися молода кров. Нещодавно до НСКУ вступив Мстислав Чернов. І вже встиг провести зустріч — у переповненому, ясне діло, залі — з кінематографічною молоддю та студентами.

Завдяки зусиллям кінорежисера Дмитра Томашпольского, що очолює Комісію по роботі з молоддю, у БК хлинула величезна кількість студентів кіновишів, які проводять тут дуже активну діяльність.

«Головна нерухомість Спілки, Будинок кіно, нарешті стала рухомою — завдяки припливу молодіжної енергії, — повідомив нам Сергій Борденюк — За цей рік ми нарешті структурували роботу Спілки по комісіях (їх тепер більше десяти), і одна з найактивніших — молодіжна. Молодь навіть сама створила свій Цех, де вони працюють по багатьох напрямах, організовують майстер-класи, перегляди, воркшопи, дискусійні майданчики, обговорення своїх робіт із кінознавцями, досвідченими кінематографістами, зі своїми ровесниками. Вони навіть організували вибори свого молодіжного голови Держкіно, на яких обговорили ті проблеми кіногалузі, які, на їхню думку, існують».

Студенти профільних вишів проходять у Будинку кіно виробничу практику. Майбутні кінознавці, наприклад, переглядають фільми та обговорюють їх із фахівцями. Для студентів влаштовують майстер-класи та дискусійні майданчики.

Молоді кінематографісти сьогодні найактивніші діячі у БК

«Торік ми провели виставку “Незламна кінотехнолгічна Україна”, на якій свою техніку представили двічі оскароносна кампанія “Фільмотехнік” і найбільший рентал України Patriot. І на два дні кіновиші спорожніли — всі студенти були тут», — розповідає очільник Спілки.

Коли викладачі кіновишів представляють свої роботи, каже Борденюк, зал переповнений студентами. «Вони тут і знімають, і навіть можуть розраховувати на те, що зйомки можуть відбутися без попередньої домовленості, в терміновому порядку. Наприклад, післязавтра у них захист диплому, а сьогодні зірвалася зйомка в котельні. І кращої у світі котельні, ніж у Будинку кіно, вони не знають. Вони мене атакують — і я не можу встояти».

Ну, і про наскрізну тему — «все, що ви хотіли знати про гроші, але боялися спитати, чому їх постійно бракує» — ми у розмові із Сергієм Борденюком, звісно, не забули.

«Будинок кіно отримує дуже символічну держпідтримку. Вона не покриває проведення заходів. За комунальні послуги сплачуємо самі, як і 200 тисяч податків щомісяця, зокрема й за землю — цей податок у нас є більшим, ніж у деяких інших спілок», — говорить Борденюк.

Лариса Кадочнікова 

Алік Шпилюк (праворуч) — кінознавець і програмний директор декількох міжнародних кінофестивалів українського походження

Натомість спадку попередників позбутися зуміли — погасили борги за комуналку. Головні фінансові надходження Будинку кіно — від оренди й надання залів для проведення комерційних заходів. 

«Борги віддали завдяки орендам. Ми оновили фінансовий і технологічний блоки, інженерний підрозділ Будинку кіно. Я довіряв людям, не перевіряв їх, але тримав руку на пульсі. І бюджет став наповнюватися. Дещо ми виграли у судових процесах з організаціями — постачальниками опалювання. І таким чином вийшли на практику щомісячної оплати комуналки. В питання оренд я не втручаюся — цим займаються відповідні наші служби.

Звісно, якби було більше державної підтримки, нам було б легше. Але навіть у таких умовах усі ресурси, які нам вдається заробити, ми вкладаємо в Будинок кіно, його модернізацію. Не проїдаїмо ці кошти, скажімо так», — розповідає очільник Спілки.

На «непроїдені» кошти купили нову проєкційну апаратуру до Синього залу. Оновили кінопроєкційне обладнання в Червоній залі, після чого помітно поліпшилася якість звуку. «Зробити це допомогла команда Одеського МКФ — указала, які саме недоліки треба змінити. Це для нас величезний досвід у розумінні, що таке належний технологічний рівень, бо раніше і з цієї причини, зокрема, сюди не заходили великі фестивальні акції».

Сергій Борденюк 

Пішли далі — почали опрацьовувати план модернізації Будинку кіно, у співпраці з однією архітектурною компанією. Вже є ескізи — з ліфтом і пандусом, необхідним «насамперед для наших захисників. До того ж, і Міноборони проводить у нас свої фотовиставки та кінопокази, і перед цими заходами колісні крісла хлопців інколи доводилося заносити на руках».

Пішли вище — придивляються до того, як можна використати велику площу на даху БК (вертолітного майданчика не буде, попередив Борденюк).

У партнерстві з орендарями придбали генератор, який уже використовувався під час цьогорічних відімкнень.

У партнерстві з компанією, яка демонструє фільми з плівки, налагодили такі собі ретропокази. «Вже був показ “Хороброго серця”, плануємо робити такі акції щомісяця. Глядача магнетизує заправка плівки у проєктор, який стоїть прямо в залі. Всі дивилися на нього, як на диво».

Художниця Людмила Мєшкова, чиї керамічні панно прикрашають інтер'єри Будинку кіно 

Незрівняний світ краси проти надухмянених червоних комісарів

Якби столичний Будинок кіно був людиною, напевно, це була б людина з темпераментом Параджанова. Зі всіма його пристрастями, екзальтацією й ексцентричними вчинками, з численними життєвими драмами та великою трагедією. Усе це і Спілка, і її Будинок пережили сповна. І сам Сергій Йосипович пройшов своє тернисте коло в рідному українському кіносередовищі — від того дня, 17 травня 1974 року, коли його колеги за вказівкою комуністичної влади на засіданні президії правління Спілки кінематографістів УРСР виключили зі Спілки за «здійснення проступків антигромадського й аморального характеру та за несплату членських внесків», до переповненого ледь не до самої стелі Червоного залу Будинку кіно 9 січня 2024-го, коли відбулося урочисте вшанування його пам’яті з нагоди 100-річчя від дня народження.

«Я перший, хто підняв меч, щоб вигнати з кінематографа червоних комісарів, надухмянених “Червоною Москвою”», — сказав одного разу Сергій Йосипович.

Червоні комісари виявилися настільки живучими, що кінонащадки Параджанова й досі продовжують виганяти їх зі свідомості багатьох українців.

Тому українське кіно — попри всі фінансові складнощі — треба знімати зараз. Особливо зараз. З обов’язковими прем’єрами в Будинку кіно. Бо після ліквідації кінотеатру «Україна», у якому відбулася історична прем’єра «Тіней забутих предків», він залишився єдиним простором, наповненим багаторічним досвідом протестного українського кінематографа.

Генадій Татарченко, автор першої української рок-опери «Біла ворона», писав і для Назарія Яремчука

Знімати особливо важливо зараз ще й тому, що сьогодні українці захоплюються своїм кіно так, як йому, бідолашному, якихось три роки тому навіть не снилося. Приміром, хтось міг тоді поєднати в одне речення поняття «документальний фільм» і «касовий хіт»? А нині цей конструктор складено. І відкриття 50-го сезону Будинку кіно символічно завершилося показом найкасовішої документальної стрічки в Україні — «Яремчук: Незрівнянний світ краси».

Фото Ігор Васильєв