Суботній вечір у моєму дворі плинув своїм ладом. Я поливав дерева на газоні під вікнами, коли до мене приступилася схвильована сусідка з третього під’їзду:

— Там у нас на будинку білий прапор вивісили! Вже водії увагу звертають! Це ж наче ми капітулюємо!

Закінчивши з поливом, я пішов за ріг, і точно: на стовпчик майже прямо на в’їзді в мікрорайон з Оболонського проспекту хтось пришпандьорив подобу білого прапора, склеєного за допомогою скотчу з кількох десятків паперових аркушів формату А4. Сусідка бачила двох молодиків, котрі кріпили цей непотріб, пообіцявши його згодом «розфарбувати». Скоріше за все, сфотографували і відправили своєму куратору. Отримали свої кілька гривень на «одноразки», чи на що там подібні довбограї витрачаються. «Прапор», звісно, полетів у смітник, але питання залишилися.

Фото Дмитра Десятерика

Двір у мене типовий спальний, по-своєму затишний, широкою літерою «П». На його дальній стороні є арка-прохід на проспект. Кілька місяців тому в ній на стіні з’явився напис великими літерами: «Нет ТЦК».

Фото Дмитра Десятерика

Такими самими літерами, тим же почерком цей напис повторений на будинку за сотню метрів від мого, поряд зі школою. Обидві точки на видноті, щодня проходить  багато людей.

Головне, втім, тут колір: зелений. Цілковите дежавю.

Адже колись, у давно минулому житті, рівно 20 років тому, в моєму районі таке вже було. Якраз тривала президентська передвиборча кампанія, Янукович і Кучма проти Ющенка. Думаю, більшість читачів пам’ятає, що влада не гребувала  жодними методами. Що ближче ставала дата голосування, то брудніші прийоми застосовувалися.

Посередині проспекту, на газоні, тоді ще не забудованому торговельним центром, були великі бетонні тумби — вентиляція метро. І ось одного ранку на тумбах по всьому проспекту від метро «Оболонь» до «Героїв Дніпра» з’явилися однотипні написи:

«Русским — города, хахлам — села».

Муніципальні служби цю гидоту ігнорували. Ба більше, коли під одним із цих «гасел» хтось дописав логічне «А ху-ху не хо-хо?», цей коментар моментально зафарбували тою ж зеленою фарбою. Шовіністичну нісенітницю про міста й села лишили. Прибрали вже після Майдану.

Думаю собі: скільки ще отаких паскудних міток по Києву, по Україні? Скільки ще безмозких заробітчан, готових робити таке чи й навіть гірше?

А от свіжий приклад на іншому рівні: депутат Євгеній Шевченко відкрито погрожує критикам іншого проросійського нардепа, любителя УПЦ МП Артема Дмитрука, сподіваючись на прихід Трампа до влади (і, вочевидь, на капітуляцію України?).

Отже, їхні методи не помінялися. Навіть фарбу не поміняли. І хоч би яким неймовірним це здавалося, на третій рік повномасштабної війни і на вулиці, і у владі все ще перебуває певна кількість або корисливих ідіотів, або докінчених мерзотників, яким не пахнуть ані російські гроші, ані Росія як така.

Ми любимо поговорити про хоробрість фінів  у війні проти СРСР у 1939–1940 рр. Але ще була Франція у тому ж таки 1940-му. Солдати якої кричали загонам, що відправлялися на фронт: «Не йдіть туди, там німці!». Як результат — ганебно здалися Гітлеру. І потім усе одно довелося воювати.

Це вічна суперечка: чому демократія регулярно програє тиранії? Тому що тирани вміють використовувати людські слабкості. Прагнення свободи та бодай мінімальна гідність, на щастя, теж притаманні багатьом.

Слабким бути не соромно. Боятися не соромно. Втомитися від війни не соромно.

Соромно заляпати себе зеленою фарбою.

Титульне фото Дмитра Десятерика