У березні 2022 року в українському Кримінальному кодексі з’явилися статті 111-1 («Колабораційна діяльність») і 111-2 («Пособництво державі-агресору»), що встановлюють відповідальність громадян за співпрацю з ворогом. Однак ці статті зачіпають не лише людей, які з власної волі пішли на співпрацю з окупаційною владою або сприяли захопленню українських територій, а й тих, хто залишається в окупації через необхідність і намагається вижити.

Експерти Zmina за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну», проаналізували, як держава притягає до відповідальності за колабораціонізм, чи можливо удосконалити ці процеси та що кажуть самі люди, які пережили окупацію. Вони також дослідили, як українські медіа та державні органи пишуть про колаборантів і підозрюваних у колабораціонізмі та чи дотримуються вони презумпції невинуватості.

Участь у дискусії «Злочинці та зрадники: кого держава підозрює та як карає за колабораціонізм» узяли правова аналітикиня Центру прав людини Zmina Онисія Синюк, експерт Інституту миру і порозуміння Максим Єлігулашвілі, керівниця департаменту по роботі з клієнтами платформи Semantrum Вероніка Волковинська, наукова співробітниця науково-дослідної лабораторії Львівського державного університету внутрішніх справ, експертка Zmina Інна Вишневська.

З повним текстом звіту «Виживання чи злочин: як Україна карає за колабораціонізм» можна ознайомитися за посиланням.

Як пишуть автори звіту, статті Кримінального кодексу щодо колабораціонізму, які з’явилися після початку повномасштабного вторгнення, мали б запобігти співпраці українських громадян з окупаційною владою на територіях, які вже були захоплені або могли стати такими в майбутньому. Проте, за словами аналітиків, при розробці статей не були враховані норми міжнародного гуманітарного права й умови, за яких залучення до забезпечення життєдіяльності окупованих територій не мало би підпадати під кримінальну відповідальність.

Станом на 15 червня 2024 року, за інформацією Служби безпеки України, зареєстровано 9179 кримінальних проваджень за статтею 111-1 КК України. «Наразі кримінальна відповідальність залишається єдиною відповіддю держави на факти співпраці українців з окупаційними силами. Але наявне регулювання в Кримінальному кодексі України жодним чином не враховує майже десятирічної окупації частини території України (Крим та схід), а також перспективу реінтеграції звільнених територій та їхніх жителів», — йдеться у звіті.

Онисія Синюк розповіла, що для звіту було проаналізовано 1442 вироки у справах за статтею 111-1 КК України, і більшість вироків була за першою частиною статті, яка стосується публічної підтримки або заперечення російської агресії — це дописи в соцмережах, причому приблизно 90% із них були з «Однокласників». Також торік збільшилася кількість вироків за п'ятою та сьомою частинами статті 111-1 КК, які стосуються зайняття керівних посад в окупаційних органах, і роботи в правоохоронних органах і збройних формуваннях на окупованій території.

З кінця вересня 2023 року по 15 червня 2024 року збільшилася кількість справ, які розглядаються in absentia, тобто заочно. «Таких справ більше 70%, і це значно впливає на практику. За нашими спостереженнями, у тих справах, які розглядають заочно, зазвичай присуджують найвищий рівень покарання або наближений до найвищого. У присутності обвинуваченого більш вірогідне м’якіше покарання або взагалі навіть укладення угоди про визнання винуватості та ще м’якіше покарання», — пояснює Онисія Синюк.

Вона також додала, що малоймовірно, що люди на окупованій території або в Росії, будуть оскаржувати рішення щодо них. Тому наразі є лише 10 вироків в апеляційній інстанції. А щодо виправдувальних вироків, то їх від 2022 року всього два.

  Онисія Синюк

За словами Синюк, українське законодавство не враховує стандартів міжнародного гуманітарного права, що дозволяє працювати тим людям, які виконують життєво необхідні функції на окупованих територіях. «Наше законодавство, на жаль, не враховує того, що міжнародне гуманітарне право передбачає, що мають підтримувати порядок на окупованих територіях, робота закладів, які піклуються про дітей, комунальні заклади, які повинні забезпечувати нормальне функціонування окупованих територій, і відповідно всі рятувальні функції. На цей момент ми бачимо вже 11 вироків щодо представників ДСНС і 18 вироків для представників ЖКГ, які працюють на окупованій території. Якщо подивитися на ці вироки, то дуже показово саме те, що вирок їм винесений за зайняття цих посад. Не вивчається, що вони далі роблять, чи є якісь інші фактори їхньої роботи, які б дійсно були загрозою національній безпеці. Сам факт зайняття посади означає притягнення до відповідальності», — каже Синюк.

Широкі формулювання Кримінального кодексу дозволяють максимально можливе притягнення всіх осіб за будь-яку співпрацю на окупованій території. Синюк розповіла, що вже є випадки, коли людину звинувачують у колабораціонізмі за те, що вона працювала водієм в окупаційному правоохоронному органі. Тобто сама не виконувала правоохоронну функцію, але була теж притягнута до відповідальності.

За словами Інни Вишневської, наразі на сайті Верховної Ради зареєстровано 16 законопроєктів, що стосуються внесення змін до Кримінального кодексу України, і дев’ять із них пропонують посилення кримінальної відповідальності за співпрацю з ворогом. Також є ще два законопроєкти, пов’язаних із внесенням змін у регуляторне законодавство. Вони передбачають розширення переліку видів господарської діяльності, провадження яких є легалізованим на тимчасово окупованих територіях.

«Жоден із законопроєктів не дійшов до стадії прийняття і підписання президентом. Найбільша проблема — це відсутність політичної волі законодавця. Основний аргумент, що ці рішення не на часі. Оце “не на часі” має дуже негативні наслідки — населення України в окупації все більше віддаляється від нас через усвідомлення, що законодавство може вважати їх колаборантами. Люди бачать, що в яких би умовах вони не перебували, це завершиться кримінальною відповідальністю. І немає значення, це було зроблено під примусом, у випадках крайньої потреби або з інших причин», — казала Інна Вишневська.  

Вона додала, що незрозуміло, як саме на практиці має бути доведено факт добровільного зайняття посад на окупованих територіях, адже інформація про це в матеріалах окупаційної місцевої влади ще не є доказом : «У законопроєкті жодним чином немає вказівки на те, як саме має бути визнано і доведено той факт, що особа взагалі обіймала посаду або брала участь у співпраці. Це має бути обвинувальний вирок суду або це питання факту? Така відсутність вказівки містить дуже велику потенційну проблему. За бажанням людина може подати скаргу в ЄСПЛ, і ця скарга в цілому буде задоволена, через те, що було порушення принципу законності. Якщо немає відповідної вказівки, яким чином має бути доведено факт (колаборації)?».

 Інна Вишневська

Ще одним із цих законопроєктів, № 10355, пропонується припинити виплату пенсій за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України або за рішенням суду через шість місяців після набуття процесуального статусу підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення проти основ національної безпеки, громадської безпеки, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

«Це насправді нове слово в законопроєктній діяльності, особливо у сфері кримінальної юстиції, тому що ним порушується ще більше норм, — каже Вишневська. — Ми позбавляємо людину пенсійного забезпечення навіть за те, що вона ще не вчинила кримінальне правопорушення. Ми хіба що здогадуємось або робимо припущення про те, що вона може чи могла його вчинити. Доки не доведено вину людини, жодного обмеження або позбавлення прав у зв’язку із вчиненням нею кримінального правопорушення наставати не може».

У рамках дослідження Центр прав людини Zmina також оцінив, як тема колабораціонізму висвітлюється в журналістських матеріалах і повідомленнях державних органів: Національної поліції, СБУ, органів прокуратури, Державного бюро розслідувань. Моніторингова платформа Semantrum проаналізувала 339 тисячі 536 публікацій в українських медіа різних типів та 25 тисяч 268 публікацій на сайтах і сторінках держорганів.

За результатами моніторингу,49% повідомлень правоохоронців містили чіткі негативні слова щодо людей, звинувачених або підозрюваних у скоєнні злочинів. Найчастіше вживаним словом щодо підозрюваних чи засуджених є слово «злочинець (зловмисник)». Причому в 43% ще не було інформації про вирок, а 35% публікацій не містили блюрування обличчя. В медіа відсоток публікацій із негативною лексикою нижчий лише на один відсоток — 42%. Однак 39% із цих матеріалів не мають інформації про засудження підозрюваної особи, що може бути маркером порушення презумпції невинуватості, каже керівниця департаменту з роботи з клієнтами платформи Semantrum Вероніка Волковинська.

«Тільки у 10% публікацій держорганів, в яких є негативна лексика, була інформація про наявний вирок. Найбільше публікацій із негативними словами без наявності інформації про вирок суду мали джерела Харківської, Донецької, Одеської, Херсонської, Чернівецької областей. Найбільше таких публікацій мають джерела СБУ в Одеській області, міста Краматорськ, Чернівецької та Херсонської області, а також поліція Харківської області. Ми бачимо, що найчастіше є певні маркери порушення презумпції невинуватості в областях, які найближче до лінії фронту, однак є і певні розбіжності, тому що деякі регіональні органи часто дублюють публікації з інших регіональних подій. Тож кількість негативних публікацій залежить від конкретної політики конкретного регіонального держоргану: вони публікують власні матеріали чи вони їх копіюють», — пояснює Волковинська.

Статті та репортажі в медіа часто мають емоційно забарвлений тон: використовуються слова «зрадник», «колаборант», «продажна шкура», що підкреслює негативне ставлення до таких людей і їхніх дій, коли вина людини ще не доведена. Загалом в медіа вживання терміну «колаборант» найчастіше відбувається без надання специфічної юридичної інформації. Колаборантами називають усіх, хто займається будь-якою діяльністю на тимчасово окупованих територіях без будь-якого посилання на те, чи існує кримінальне провадження, чи була підозра, каже аналітикиня. Також медіа дуже часто беруть інформацію щодо звинувачення у колабораційній діяльності не тільки в правоохоронних органах, а й в органах місцевого самоврядування, наприклад, у міській раді.

«Ми не можемо сказати, що негатив формується саме у медіа. У нас немає певної загальнопоширеної політики як для держорганів, так і для медіа, щодо однозначного негативного висловлення до даної тематики, або однозначного прагнення дотримуватися всіх стандартів. Думаю, що джерела держорганів можуть використовувати певні негативні терміни для того, щоб привернути увагу аудиторії та медіа і для того, щоб сформувати певне ставлення в суспільстві до цього виду правопорушень», — пояснила представниця Semantrum.

Також у рамках дослідження Zmina були проведені фасилітовані дискусії в громадах Чернігівської, Сумської, Харківської, Херсонської, Луганської та Запорізької областей. Зустрічі відбувалися впродовж травня-червня 2024 року. Загалом в обговореннях взяли участь 85 учасників, із яких 69 жінок і 16 чоловіків.

Згідно з результатами, жителі цих громад прагнуть співмірного покарання для колаборантів щодо їхніх дій. Тобто опитані говорять, що притягати до відповідальності треба тих, хто допомагав окупантам встановлювати владу, працював у ворожих адміністраціях чи організував так звані референдуми та вибори, хто працював у правоохоронних органах, свідомо поширював російську пропаганду та добровільно надавав окупантам інформацію про проукраїнських громадян.

Проте вони кажуть, що не варто карати людей за сам факт проживання в окупації, отримання російського паспорта, якщо це було потрібно для виживання, за отримання гуманітарної допомоги. Також не має бути покарання для медиків та «рятувальників», які допомагали підтримувати життя в окупації.

Дослідники опитували людей із різних громад: які перебували під частковою, нетривалою окупацією; які перебували під тривалою окупацією, але були звільнені повністю або значною частиною; громади, які перебувають під тривалою окупацією, де не відбулося звільнення територій.

«Потреба в справедливості, зрозуміло, є гострішою там, де люди безпосередньо зіштовхнулися з насильством по відношенню до них, — каже фасилітатор Максим Єлігулашвілі. — Коли ми говоримо про злочин колабораціонізму, важливо розуміти, що він відразу потрапляє виключно в емоційний блок, особливо для звільнених територій. Це не тільки питання про кримінальну дію, це й доволі часто про нехтування тими або іншими зв’язками, певним нівелюванням попереднього досвіду, соціальних контактів. Ось тут ми потрапляємо в певну пастку усієї емоційної залежності. Дуже жорстка і каральна позиція суттєво змінювалася, якщо в опитуваного був родич, який продовжив жити на окупованих територіях. Відповідно до всіх інших має бути жорстка складова, а ось тут, бо це близька людина, ти знаєш, в яких умовах ця людина знаходиться на окупованих територіях, то треба робити виключення.

Для іншої групи це є абсолютно незрозумілим, бо в них зовсім інший досвід, інші запити. Ще таким драйвером жорсткості по відношенню до цього типу злочинів, безсумнівно є безпекові виклики, адже це звільнені території, які продовжують бути або фронтовими, або з високою долею вірогідності трансформації в фронтову. Вони вже пережили окупацію, деякі короткостроково, але цього було достатньо, деякі продовжують бути в тривалій окупації, як, наприклад, Луганська область. Ми говорили з людьми, які фактично вдруге ставали внутрішньо переміщеними особами. І якраз ось ці моменти невивчених уроків ставали одним із ключових запитів про те, що відповідальність має бути досить високою».

Він додав, що в людей, які в постійному контакті з людьми на окупованих територіях, з’являються певні критерії щодо тих, хто залишився і їхньої ролі чи винуватості. Наприклад, якась вчителька, яка працює на окупованій території, ввечері може таємно викладати українську мову: «Це було одне з найскладніших і найдовших обговорень, бо саме тут прояснялося, що можна віднести або не віднести до злочину, і які критерії визначають люди. За великим рахунком злочинами люди вважають силову та політичну сферу, а також створення медійного контенту. Забезпечення життєдіяльності та гуманітарна складова завжди потребує уточнень».

Максим Єлігулашвілі

За словами Максима Єлігулашвілі, колабораціонізм стає тестом для держави, — це відповідальність самої держави та частково медіа, адже саме вони можуть знизити накал щодо ставлення до людей на ТОТ. Аналіз показав, що в індивідуальному вимірі шкода була дуже зрозуміла й адресна, але коли людей питали про шкоду громаді або на національному рівні, то виходило, що відмежувати російську армію від колаборантів ставало неможливим. Відповідно ті, хто брав участь у фільтраційних заходах, забезпечував вибудову управління, вони разом із російською армією виїхали. А люди, які залишились на звільнених територіях, стають певним громовідводом, тому запит на справедливість серед людей є більш ніж актуальним.

Фото: Український кризовий медіацентр

Титульне фото: pixabay.com