На своїй сторінці у фейсбуці я поставив запитання, чи виправданий такий крок видавництва. Переважна більшість коментаторів схвально поставилася до цього. При цьому часто просто писали аргумент — «інститут репутації». Без пояснень. Як само собою зрозуміле.

Ідеться про видання книги «Легенди смарагдового острова» Віталія Кривоноса та Василіси Мазурчук (Трофимович) — переказ давньоірландських міфів і легенд. Ще раніше Василіса, яка живе в Ірландії, критикувала українського воїна, відео вбивства якого росіяни виклали в інтернет. З її погляду, він перед смертю поводився недостатньо гідно. А ще раніше вона критикувала певні групи українців, які виїхали за кордон.

Зразу розставлю крапки над «і». Мені висловлювання письменниці про те, що український вояк поводився під час своєї загибелі не так, як би їй хотілося, видаються, дуже м’яко кажучи, неадекватними. Якщо ви вживете більш різкі вислови, то я не буду проти. Такі її оцінки заслуговують на найжорсткішу критику. Мало того, я би з розумінням поставився до інших заходів, наприклад, відмову потиснути руку або спілкуватися.

Однак її критики пішли ще далі. Вони організували тиск на видавництво з вимогою не видавати її книгу. І видавництво погодилося. Так, мовляв, працює інститут репутації. Можливо, вимога не була прямою. Але публічні повідомлення від багатьох осіб, що вони цю книгу не купуватимуть — є таким самим інструментом тиску, але в завуальованій формі.  

Ми зустрічаємо це словосполучення не менш часто, ніж термін «пропаганда». Останнє щось жахливе, що зазнавало суцільної критики. Кілька років тому я був на міжнародній конференції ОБСЄ у Відні, де зібралися європейські експерти з інформації. І виявилося, що не існує чіткого визначення пропаганди. За цих обставин пропагандою можна оголосити що завгодно.

Так само й «інститут репутації». Я не знайшов чіткого визначення цього словосполучення. Себто це інструмент, який можна використовувати проти тих, хто комусь не подобається з певних причин.

Українці декларують прихильність свободі слова. Вона гарантована Конституцією. Серед іншого це означає, що людина має право висловлювати не лише те, з чим хтось не згоден, а й те, що викликає в когось огиду. Відповідно опоненти неприйнятних поглядів мають право на критику, демонстрацію незгоди іншими методами. Але ось питання: чи повинні вони супроводжуватися адміністративними заходами?

Що ми маємо в цьому випадку? Є велика група людей, до якої належу і я, якій ці висловлювання не до смаку. І ця група людей не лише критикує, але і (до цієї частини я не належу) висловлює вимогу не видавати книгу, яка жодного відношення до висловлювання не має. Це вже не просто критика. Це, якщо хочете, елемент цензури. Видавництво, яке спершу займало позицію не змішувати котлети з мухами, піддалося тискові громадської думки.

Недавно щось аналогічне ми спостерігали у випадку з Іриною Фаріон, яка не вельми делікатно  висловлювалася на адресу наших військових — вони, з її погляду, захищають її не тією мовою, якою б їй хотілося.  Її висловлювання теж далеке від коректності. Її критикували за це. Але на цьому не зупинилися. Керівництво Львівської політехніки піддалося тиску «громадської думки» та звільнило її з роботи.

Через деякий час суд повернув їй її робоче місце та ще й зобов’язав університет виплатити їй понад 120 тисяч гривень зарплати за період вимушеного прогулу. Виявилося, що «громадська думка» не завжди збігається з вимогами закону.

Чи треба розповідати, що дуже багато талановитих і навіть геніальних людей були аж ніяк не ангелами в житті та їхні діяння або висловлювання вступали в конфлікт з тодішньою «громадською думкою»? За логікою сьогоднішніх прихильників рішення видавництва Жупанського, їхні твори не мали б бути надрукованими. І уявіть собі, що це сталося б. Чи не здається вам, що  людство в такому випадку дуже багато втратило б?

Ми маємо яскраву ілюстрацію на міжнародній арені — історія з авторкою «Гаррі Поттера» Джоан Роулінг. Є велика група активістів, яка сьогодні вимагає заборонити письменницю через те, що цій групі не подобаються її висловлювання на тему гендерних питань. Я не вдаюся в суть полеміки, не визначаю, хто правий, а хто ні. Це непринципово. Значно важливіше, що її намагаються заткнути. Активісти навіть заднім числом звертаються до її творів і вишукують там щось, на що можна повісити якийсь ганебний ярлик.

Сьогодні вона надто потужна фігура, якій дуже непросто заткнути рота. А уявіть собі, що це сталося б на початковому етапі кар’єри письменниці. Видавництво піддалося б тискові «громадської думки» та не видало б її твір. Людство не мало б такого всесвітньовідомого твору, як «Гаррі Поттер».

Але громадська думка — це дуже непевний барометр. Вона завтра може змінитися на цілком протилежну від сьогоднішньої. Я думаю, що всі ми це могли спостерігати не раз.

Завтра якісь дії або висловлювання тих людей, які сьогодні засуджують письменницю, можуть здатися некоректними іншій групі людей. І таким чином вони теж стануть жертвами «інституту репутації», які, як у цьому випадку, можуть стати майже синонімом адміністративних заходів. Простіше кажучи — буде вжито заходів, щоб вони не відкривали рота. Отож, в історії з видавництвом Жупанського створено вельми небезпечний прецедент.

Я завжди згадую один приклад, який не має відношення до книговидання, але дуже яскраво ілюструє подібний до описаного вище спосіб мислення. В одній правозахисній розсилці я прочитав обурення “правозахисниці” (свідомо вживаю це слово в лапках) тим, що у документальному фільмі про жінок на війні фігурує колишня журналістка Олена Білозерська.  Нагадаю, що вона була на фронті ще в 2014 році. Пішла вона на війну і зараз. Так ось авторка того листа обурювалася, бо Олена сповідує погляди, які їй не подобаються.

Більшу неадекватність мені й уявити складно. Дай волю подібним діячам і вони поставлять питання, щоб батьківщину захищали лише люди з правильними поглядами. Але я не став би затикати рота тій “правозахисниці”, якби вона висловила це публічно. Вона має право на власне глупство.

Мене особисто в нашому суспільстві дуже турбує нетерпимість до іншої думки. Досить комусь висловитися не в рамках мейнстриму — і на автора висловлювання навішують ярлики, закликають кари небесні й навіть кримінальні. Я вважаю, що таке припустиме в одному випадку — відвертої роботи на ворога, поширення російських наративів. В усіх інших випадках це інструменти покарання за інакшість  під виглядом “інституту репутації”.

До речі, дуже непогано було б провести дискусію на тему, що таке цей самий інститут репутації і як він має працювати. Бо зараз він має надто розпливчастий характер.