29 червня у Києві пройшов черговий молитовний сніданок. До повномасштабки це був захід для програми Каті Осадчої — привід вигуляти гарні сукні для жінок і нетворкінг. Зараз, в принципі, нічого не змінилось. Але цього разу всьому передувала прекрасна новина — визволення з російського полону представників різних церков. Священники Іван Левицький і Богдан Гелета були в залі. Як і Володимир Зеленський.

Але пост не про те. Нас позвали акредитуватися. Ми не сильно вникали, що там буде по формату, бо десь уявляли, що то таке, і ніхто не планував йти. Але таки вирішили відправити нашу нову і зовсім юну журналістку. Подумали, хай подивиться на політичну тусовку, бо можливостей нині небагато. І ми таки отримали репортаж. Журналістів посадили в окрему кімнату і подію вони дивилися звідти по телевізору.

Я не проти класичних пресцентрів із якихось дуже важливих подій, але й там часто журналістів пускають у кулуари, щоб вони мали змогу робити реальну роботу. А тут люди сидять за столами, їдять, слухають артистів, а журналісти поруч, в окремій кімнаті з бутербродами дивляться на це через телевізор, а повз них носять їжу. Ну ок, кілька людей вийшли на брифінг, але про шо брифінг на молитовному сніданку — питання. Ну не народжуються за виступами Джеррі Хейл і гарячим сенси, які терміново треба донести до медіа.

Словом, на рівні відчуттів є в цьому щось неприродне. Були надії на благодать, а вийшло не по-божеськи.

Катерина Коберник,  шефредакторка видання «Бабель»

Текст публікується з дозволу авторки, оригінал публікації за посиланням.