Оригінал публікації на сайті «Docudays UA» за посиланням

Команда «Архіву війни», яка створила цей фільм, відвідала міжнародну прем’єру й розповіла про аудиторію, контекст та значення їхньої роботи для культурної дипломатії. У матеріалі кожен і кожна з чотирьох делегатів/-ок, а саме режисерка Тетяна Симон, співзасновник проєкту Максим Демиденко, правозахисниця, членкиня журі конкурсу Марія Цип’ящук та акторка, інтерв’юерка Маргарита Бурковська, ділиться своїми різноманітними враженнями.

Тетяна Симон, координаторка відділу інтерв'ювання, співрежисерка фільму

На «Шеффілді» відбулися два покази «Свідки. Полон вбиває». Під час першого ми також презентували проєкт «Архів війни». Ми розповідали про те, як функціонує наша ініціатива, її здобутки, переваги, як вона виникла. Нас питали про основну мету створення фільму. Вона досить проста: кожного дня у світі трапляється дуже багато жахливих новин, тож легко втратити фокус уваги. І тому ми хотіли підсвітити теракт, який відбувся в Оленівці, а також те, що досі 10 тисяч військових перебувають у полоні в Росії, і ми знаємо, що вони всі піддаються катуванням. Тою чи іншою мірою, більше чи менше, але, на жаль, всі. Навіть умови їх утримання — це вже певний спосіб катування. Українська дипломатія робить багато, українське громадянське суспільство також, але з питанням обміну полонених нам потрібно виходити на міжнародний рівень. 

Коли ми чуємо про факт воєнного злочину, — а Росія в Україні їх вчиняє в неймовірній кількості, — це сприймається як «сухі» цифри. Але за кожною такою цифрою стоїть не тільки конкретна людина, а ціла спільнота. Це, в першу чергу, сім’я, близькі, друзі, подруги, колеги й колежанки. Фактично це впливає абсолютно на всіх українців та українок. І тому ми, коли робили фільм «Свідки. Полон вбиває», хотіли показати цей вплив на ціле суспільство. І тих людей, які були в полоні й , на щастя, повернулися звідти. І тих жінок, які чекають повернення своїх чоловіків або синів, або, на жаль, вже не дочекаються, бо їхні близькі були вбиті. І коли міжнародна аудиторія бачить цю конкретну історію, ти говориш із нею мовою людяності, гуманності. Мені здається, що це основна перевага такого шляху комунікації для культурної дипломатії.

Також на кінофестивалі мене запросили на панельну дискусію про те як працювати з архівами. Основна тема цієї розмови полягала в тому, що ми мали розказати про етичні виклики роботи та інші складнощі. Я поділилася про досвід створення «Свідків» та наш проєкт. Також брали участь Алекс Вілсон, британський режисер, який працює з архівами 15 років, і Ламіс Аль-Макаві, палестинська режисерка, яка досліджує особисті сімейні записи. 

Я акцентувала, що під час роботи над фільмом «Свідки. Полон вбиває» насправді найскладнішим завданням було знайти баланс між тим, що треба показувати в кадрі, а що не варто. І з безпекових міркувань, і з етичних. У команди «Архіву» є відповідальність: досі 10 тисяч людей в полоні. І майже всі з Азовсталі чекають звільнення. Наприклад, із тих, які постраждали під час терактів в Оленівці й вижили, повернули лише 22 людини, і тільки 10 із тих, які були тяжкопоранені. І тяжкопоранені люди з цього бараку теж досі перебувають в полоні. Тому було важливо проговорити з героями всі деталі, які ми маємо право нині робити публічними. 

Наш британський колега розповідав, що він робив фільм з архівних матеріалів, яким 40 років, про провокацію поліцейських з шахтарями у місті Шеффілді. Тоді людей травмували і вбивали. Але цих файлів ніхто не бачив довгий час. Вже через 40 років їх знайшли та оприлюднили. І це дає впевненість в необхідності фокусування на всьому тому, що ми робимо. Якщо не всі злочини будуть розслідувані зараз, до них прийде час. Головне — зафіксувати та зберегти їх.



Команда «Архіву війни» на дискусії після показу: Маргарита Бурковська, Марія Цип'ящук, Тетяна Симон, Максим Демиденко. Фото: Anh Do. 

Якщо ми говоримо про людей, які прийшли на покази у Шеффілді, то це іноземна кінофестивальна аудиторія, міжнародні гості. Глядачі та глядачки щиро зацікавились нашим фільмом і справді дивилися, залишалися до розмови на Q&A. Склалося враження, що вони дійсно пройнялися проблематикою, героями, це дуже приємно. І що найбільше сподобалося — їм не треба було пояснювати наш контекст, вони знали про події в Україні. 

Благодійний показ у Лондоні був організований українською закордонною спільнотою. Це була цікава аудиторія, тому що вона розділилася на суто українців/-ок, а також на представників/-иць світових організацій, які підтримують нас, наприклад, Film + TV Charity, Talented U. Дуже добре, що відбувся такий показ, тому що нам вдалося законектитися з цими людьми й більш адресно вказати, як саме вони можуть допомагати Україні. Ми наголошували, що важливо привертати увагу та залучати людей, особливо за кордоном, на місцях, звертатися до їхніх парламентарів, щоб вони сприяли обміну полоненими.

Максим Демиденко, співзасновник «Архіву війни», очільник Infoscope

Дискусія після показу була дуже цікавою. Ааріф Абрахам, модератор і ведучий задавав питання широкого спектру, що стосувалися процесу створення фільмів, збору інтерв’ю та свідчень від героїв/-нь, а також механізмів легального контексту і про «Архів» в цілому. 

У відповідях на ці питання я наголосив на важливості наших суворих процесів ведення архівації, які забезпечують збереження та цілісність матеріалів. Ми використовуємо передові технології для захисту та архівації даних, щоб матеріали були доступні для майбутніх поколінь. Важливо також зазначити, що наш «Архів» створюється не для того, щоб бути закритим, а для активного використання. Тому ми ініціюємо різні проєкти самостійно, залучаючи архівну команду до створення фільмів, виставок. Також співпрацюємо з різними іншими інституціями, які працюють як у культурно-історичному полі, так і правовому, досліджуючи злочини Росії в Україні. Етика є також ключовим елементом нашої роботи: ми завжди прагнемо зберегти гідність і приватність осіб, чиї історії документуємо й маємо суворі протоколи для забезпечення конфіденційності та безпеки інформації. 

Серед несподіваних реакцій після показів я зауважу, що деякі глядачі та глядачки були здивовані нашим безпосереднім зв’язком із «Азовом». Цікаво було подискутувати про те, що такі емоції означали. З одного боку, на мою думку, не прямо, у підтексті це підкреслює наявність стереотипів і міфів, розвинутих ворожою пропагандою. Відчувалося здивування, що з «Азовом» взагалі можна комунікувати. Що це люди, відкриті до взаємодії. З іншої сторони, цей подив, можливо, був про загалом неочевидний доступ кінематографістів/-ок й архівістів/-ок до свідчень про оборону Азовсталі й той факт, що з такої страшної історичної події є вцілілі й ми можемо прямо розпитати їх про цей досвід. У будь-якому випадку, наша робота показує реальність без фільтрів та упереджень, що є основою об’єктивного документування. 

Ми бачимо перспективи для «Архіву війни» у відкритті нових можливостей для взаємодії з людьми та діалогу, об’єднуючи велику кількість різних ініціатив на одній платформі. Ми підтримуємо теми, що важливі для аудиторії як в Україні, так і за її межами. Ми постійно розширюємо коло наших партнерств, які як передають матеріали до «Архіву», так і користуються нашими доробками, зібраними, проаналізованими та підготовленими.

Марія Цип’ящук, правозахисниця, координаторка партнерств «Архіву війни»

Я радію від того, що ми мали можливість на дуже широку аудиторію поговорити про російсько-українську війну, про те, що насправді відбувається. Які основні воєнні злочини вчиняються, які моделі й патерни жорстокого поводження застосовують росіяни щодо полонених військових і до цивільних людей, яких незаконно позбавляють свободи. Зрештою, чому взагалі важливо мати ці архіви, обробляти інформацію для розслідування та притягнення до відповідальності винних. Також для меморіалізації, надання голосу тим, хто постраждав від війни.

Я мала досвід у ролі членкині журі на кінофестивалі (премія Тіма Гетерінгтона), який став для мене першим і дуже автентичним. Мені було трішки лячно давати оцінку фільмам, тому що я не маю кінобекграунду, а лише юридичний. У нас була дискусія з різними оптиками у колі трьох членкинь журі — Джоан Парсонс, керівниці відділу культури та мистецтв Королівського університету Белфаста, та Тоні Камау, продюсерки та засновниці кенійської компанії We Are Not the Machine, яка також займається активізмом, темою захисту прав людини.

Але процес виявився дуже цікавим, кожен фільм, який я мала оцінити, був сильним. Автор(к)и підіймали теми, починаючи від всеосяжного розуміння того, як і чому не працюють процеси демократії, захисту прав людини, наприклад, стрічка Democracy Noir про досвід Угорщини, політику Орбана і партії «Фідес»; і закінчуючи фільмом, на якому думки повного складу членкинь журі зійшлися — No Other Land про палестино-ізраїльський конфлікт. Мій особистий фільм-фаворит після переможця був Breaking the Cycle про Таїланд і те, як у них відбулися численні військові перевороти з 1932 року. І коли кожна військова хунта переписує конституцію, з 2018 року з’являється нова молодіжна партія, яка дійсно розворушила тайське суспільство, молодь, яка почала ходити на вибори й усвідомлювати, що з таким порядком не дуже добре жити, його треба змінювати. 

Я думаю, що роль фільмів у культурній дипломатії дуже велика, тому що вони дають змогу достукатися до сердець людей. Кіно ми сприймаємо не лише на рівні раціо, але й емоційно. Наприклад, на «Шеффілді» я змогла потрапити на фільм Ганни Тихої «Кілометр». Це просто неймовірна робота, як на мене. Вона показує зсередини такі аспекти війни, які навряд чи можна збагнути читаючи. А коли ти дивишся через камеру, яка фактично знаходиться на тілі військового, і ти бачиш, як вони запускають ці дрони, як їх обстрілюють, які випробування навколо — це зовсім інший ефект. Через фільми ми можемо говорити з аудиторіями з абсолютно різним бекграундом.

Маргарита Бурковська, акторка, інтерв’юерка «Архіву війни»

Аудиторія кінофестивалю мені здалася досить уважною, людям було важливо те, що вони бачили, вони дивилися кіно з повагою й були відкриті до інформації. Також, на мою думку, те, що це були архівні матеріали та свідчення живих людей, які говорять і розповідають про свій досвід, досить підсилювало враження. Мені здалося, що у нас є дуже великий інформаційний вакуум, тож іноземна аудиторія не знає про наші події. Я не впевнена, чи вони були в курсі теракту в Оленівці, кількості військовослужбовців/-иць (10 тисяч) і цивільних заручників/-иць (7 тисяч), які перебувають у полоні. Нам задавали дуже уважні питання, деякі з них я б розділила на ті, що стосуються технологій «Архіву», а також про те, як комунікувати, як записувати розмови з людьми, які пережили травматичний досвід та засвідчили воєнні злочини. Багато хто питав, як людина може довіритися, як із нею працювати — це був мій кейс, бо я знаходжу людей і записую їх для «Архіву». Це наштовхнуло мене на думку, що людина, яка записує свідчення — це не тільки та, яка здатна натиснути на кнопку камери, це не оператор/-ка у чистому вигляді, а спеціальна роль і вміння, щоб документувати свідчення воєнних злочинів. 

З глядачами та глядачками я ділилася історіями людей, яких ми записували. Я хотіла побудувати емпатію до людей, які живуть в Україні та передати з чим вони стикаються через війну. Я просто розповідала реальність і вона, мені здається, впливала на людей. До нас підходили й говорили, що фільм «Свідки. Полон вбиває»—це «raw-кіно» у гарному сенсі, тобто «сире» й від того достовірне.

У мене був різний досвід комунікації з родинами загиблих в Оленівці військовослужбовців або тих, хто перебуває в полоні. Переважно ці люди хотіли говорити, розповідати історії. Але, звісно, це було важко, бо в деяких матерів наших героїв з інтерв’ю, наприклад, загинув син, хтось поранений, хтось, як героїня Марія, чекає свого чоловіка. Основне, на мою думку, просто хотіти послухати людину, дати їй можливість розказати. А друге — це емпатувати, розуміти з чим стикається людина. Тобто, що це таке — кожен день не мати змоги розслабитися та жити своє життя повноцінно, бо ти постійно маєш сердечний зв’язок з близькою людиною, яка перебуває в полоні. З однією героїнею, для прикладу, після розмови ми вийшли разом і пішли до метро, бо вона не місцева. Ми просто прогулялися, поговорили. Вона купила диван у кредит для сина і це її мотивує чекати, але ми говорили не тільки про полон, ми також просто розділили буття впродовж 15–20 хвилин дороги. Мені здається, це головне — бачити просто живих людей у цих розмовах, не відносячи у якісь категорії. 

Як інтерв’юерка я більш чутлива і вразлива до історій. Складність моєї роботи полягає в тому, що ти слухаєш таку реальність, безпосередньо перебуваєш в полі людини, яка страждає. Але тут важливо тримати «зірочку в небі», тобто пам’ятати, для чого ти це робиш. І, мені здається, що любов до людини, до України та розуміння, що це може в майбутньому допомогти людям і зараз це так само може допомогти людям вийти з полону — це все дає сили й наснаги просто рухатися цим шляхом. Кожен день крок за кроком торувати цей шлях і йти. Не зосереджуватися на своїх емоціях, а бути більш ефективним й допомагати іншим через таку діяльність. Полоненим цивільним та військовим дуже важливий розголос — варто нагадувати іноземній аудиторії. Ми провели покази на «Шеффілді» й у Лондоні й поговорили про те, як можна діяти, перебуваючи в різних куточках світу для того, щоб цих людей не забували і щоб вони опинилися вдома. 

Розмову записали Ксенія Опря, Марфа Бігдаш 

Фото: Anh Do, Vitaminka Photography, Максим Демиденко, Юрій Шушкевич

Подорож була здійснена за підтримки програми UK/UA Creative Partnerships, створеною Британською Радою в Україні та Ukrainian Institute - Український інститут.