Етап постбульбашки, що його нині проживає Україна, хитає наше суспільство так, як хитав північно-східний вітер холодної зими 1918 року поодинокі кораблі в Чорному морі, що мусили тікати з Одеси, побоюючись більшовицьких звірств, до Криму чи Туреччини, залежно від домовленостей і розуміння ситуації.

На заміну бадьорості, рішучій суспільній солідарності перших етапів війни приходить етап визнання української реальності такою, якою вона зараз є. Не дуже багатьом удалося пройти всі ці місяці, починаючи з лютого 2022-го, зі збереженими горизонтальними та вертикальними зв’язками. Часом люди змінювали ці свої зв’язки самотужки, часом зв’язки руйнувалися самі собою.

Згадуючи медійні дискусії 2021 року, що передували війні, можна освіжити в пам’яті основне: українські медіа активно шукали способів вийти з бульбашки людей, що між собою згодні, на широкий загал, щоб і його переконати у чомусь правильному. Хитали головами, розводили руками — не вдавалося. Водночас бульбашка починала бути потроху схожою на комунальну квартиру, де важко було щось вважати своїм — усе поступово ставало колективним. Своєрідний «інформаційний колгосп».

Але сталася війна, котра фактично і зруйнувала колишню інформаційну бульбашку. Щоправда, на момент початку війни вже навіть та бульбашка, де всі ще більш-менш погоджувалися один з одним, перестала бути зоною комфорту. В житті з’являлося все більше тих, кого було, як доводить практика, неможливо в чомусь переконати. Вони ще й сміялися з медійної бульбашки, показуючи пальцем на її суперечності, конфлікти чи навіть неправдивість.

Утім, тепер уже цілком ясно: це не зовсім навіть історія про українські медіа. Це вже історія про Україну — сьогоднішню Україну, де починає домінувати дарвінізм. Виживає той, хто найкраще адаптується під будні та реалії. А протестувати проти цього дарвінізму наразі безглуздо, тому що війна оголила найбільш чутливе, зокрема інстинкти. Інстинкт виживання серед них також є.

Це розсипалося мереживом неймовірних контрастів, у яких украй складно зрозуміти Україну та те, що на неї чекає. Скільки різних Україн навколо, тільки подивіться.

Є героїчна Україна бойової звитяги Сил оборони. Є Україна іронічних постів у соцмережі TikTok про пригоди ТЦК. Є Україна нардепів,  чиї інциденти, зокрема, й з нанесенням тілесних ушкоджень ветеранам бойових дій, збурює інформаційний простір. Є Україна внутрішнього фронту, де досі чимало зрадників, що надають ворогам розвідувальну інформацію. Є Україна, де якісь молодики гамселять одне одного прямо на вулиці, щоб, знову ж таки, викласти це в соціальні мережі. Є неймовірна Україна минулого — де бійці УПА героїчно влаштовують засідку проти НКВС, не маючи ні кредитів від МВФ, ні зброї від НАТО, натомість лише трохи їжі від співчутливих селян. Є камерна, по-доброму нуднувата Україна з київських офортів Тараса Шевченка, де важить лише сила вітру над Дніпром і тиша біля Католицького собору св. Олександра. Є Україна лідерів суспільної думки з їхнім ідеалізмом чи, навпаки, скептицизмом і змаганням за аудиторію та перегляди в YouTube чи іншій мережі. А є Україна сьогоднішніх вулиць, куди люди тікають, аби бодай годинку не читати й не дивитися новини.

Цій складній Україні з багатьма іпостасями як ніколи потрібні відповіді. Куди ми рухаємося? Навіщо ми рухаємося туди, куди ми рухаємося? На що ми можемо опертися, щоб більше ніколи не розчаровуватися і не почуватися наївними?

Та ніхто не поспішає давати відповіді на ці питання. Тактика уникнення відповідей на складні питання вже стає чи навіть стала стратегією. В жодному разі не сприймайте це за критику влади. Аж ніяк. Насправді ми самі в цьому винні.

Відповідь на складне питання — це не державна власність. У держави немає монополії на правильні відповіді. В держави є хіба що монополія на політику на основі правильних відповідей. Ніби надто гарячу картоплину з вогнища, ми перекидаємо одне одному зобов’язання давати відповіді. Перетворюємо це на гру. Складну суспільно-політичну гру. Аби от лише не заграватися. Часи не ті.

Чого ми можемо чекати від України? Що вона може нам дати?

Ось три речі, які, на мою думку, Україна все ж може і має забезпечити всім громадянам і громадянкам:

1. Простір свободи. Він же — креативний простір. У біології, наскільки я знаю, домінує теорія виникнення життя з «первісного бульйону», тобто з суміші води з усілякими неорганічними речовинами. Біологи неодноразово намагалися відтворити «первісний бульйон» у лабораторних умовах і навіть мали певний успіх, бо починали з’являтися бактерії, але подальші тести показували, що бактерії заносилися ззовні. А проте ця теорія живе вже добрі 150+ років. Так само нам потрібно створити й підтримувати цей «креативний бульйон» на рівні країни. Для прикладу — якими б не були 1990-ті, але їхнє гасло про «Зараз треба крутитися» теж було своєрідним креативним простором. Це було потрібним після розвалу Радянського Союзу, а нині знову стає актуальним.
2. Доступ до реалістичних оцінок ситуації в країні. Не є нормальним, коли більшість у суспільстві живе з одним ключовим висновком: «Все ж досягнути бажаного мені так і не вдалося навіть на 50%». Таке явище виникає внаслідок завищених очікувань і нереалістичних оцінок ситуації навколо. Застосую таку метафору. Ми зараз — ніби станція «Академік Вернадський» в Антарктиді. Життя важке, страшенно холодно, а скоро прийдуть якісь вітри — і стане ще гірше. Середовище агресивне, суворе. Але в якийсь момент ти розумієш, що всередині станції ти можеш зігрітися, поїсти і, наприклад, подивитися кіно чи зателефонувати додому або друзям. І це стає точкою опори. Так само і нам треба. Зрозуміти, що ми нині наче в геополітичній Антарктиді, але в нас є бодай якась своя станція, де часом є електрика і вода, а ще інтернет. Цінувати це. Водночас це буде нашим реалізмом.
3. Право робити висновки. Не гасла, а висновки. Мені часом здається, що в Україні шалена кількість ресурсів та енергії йде на те, аби переконати людей в тому, що вони роблять якісь неправильні висновки. Але така зараз ситуація, що без власних висновків жити та працювати вкрай важко. Є ті, хто залюбки б делегував функцію продукування висновків комусь, а є й ті, хто взяв би на себе це завдання, особливо якщо це оплачувана функція. Однак варто цілити в те, щоб кожен і кожна могли робити власні висновки, добре обґрунтовані.

Найцікавіше, що це все Україна, яку набагато краще пояснюють не новини, а якісь фундаментальні речі. Роздуми над трьома десятками років нашого незалежного існування подекуди можуть бути кориснішими, аніж швидка новина про реформу шкільного харчування чи чергова заява чийогось міністра закордонних справ. Книжка з історії країни може бути набагато дієвішою підказкою про те, як сьогодні жити, працювати та боротися, аніж черговий аналіз у медіа з поясненням того, що йде не так. Хоча б через те, що війна — це ж і є той історичний період, коли багато що йде не так. Набагато важче показати, що ж все-таки йде так, як воно має йти.

І от, з одного боку, є старий архів медійної бульбашки, де все було досить зрозумілим, було розставлено всі акценти, були розставлені всі знаки «плюс» і «мінус». А з іншого боку, є реальне життя, де цей архів ідей, спостережень, технологій взаємодії з суспільством уже не дуже-то й працює.

Як виявилося, постправда, ще й у добу штучного інтелекту — це не грізний, але переважно надуманий фантом із методичок і конференцій із розвитку медіа, а складнющий етап розвитку інформаційних технологій. На цьому етапі інформаційні бульбашки агресивно конкурують одна з одною, а ядерною зброєю стає — на хвилиночку — принципове непомічання інших бульбашок, інших людей. Замовчування того, що ці бульбашки й люди вважають важливим і потрібним.

Скористаюся наочним прикладом: українець опиняється в ситуації, коли він має десь знайти гроші на акумулятор для будинку чи квартири, а йому пропонують чергове відео в YouTube від Юрія Швеця, де він довго розповідає, хто кому кум і сват у Конгресі США. Зрозуміло, так? Нам потрібна порада, як знайти гроші на придбання акумулятора — а нам радять, як навчитися розбиратися в американській політиці.

І доки кожен і кожна з нас пише свою внутрішню дисертацію з теорії та практики політики під час війни — пише подумки, навіть без плану коли-небудь її захищати — на перший план виходять наші практичні потреби. Ми перенаситилися тим, що називається Big Picture і зголодніли за практичними речами, які робитимуть наше життя кращим, а Україну — безпечнішою.

Чомусь постійно тримаючи Big Picture в голові, все важче знаходити консенсус — навіть не широкий національний консенсус, а просто консенсус у межах бульбашки, де ти з різних причин опинився чи опинилась. А без консенсусу нам буде вкрай важко — можливо, навіть уже з завтрашнього чи післязавтрашнього дня.

Завершу свої роздуми згадкою про Томаса Куна, історика науки й автора бестселера «Структура наукових революцій». Він виклав дуже цікаву ідею про те, як розвивається наука. Отож, в науці, пише Кун, існує певна домінантна теорія, яка має пояснювати всі 100% випадків, що трапляються на практиці. Щойно ця теорія не здатна пояснити бодай один випадок — вона цілком руйнується, а їй на заміну приходить інша теорія, котру в майбутньому чекає, напевне, та сама доля.

Здається, всі ми принесли з собою в день сьогоднішній по теорії з наших попередніх бульбашок — і ця теорія, думали ми, має нам усе й надалі пояснювати. Але то один, то інший випадок починають руйнувати практично кожну з наших теорій. А тому попит на теорію, щоби пояснила нам Україну сьогоднішню, високий як ніколи. Треба сподіватися, ми її знайдемо — і вона буде досить універсальною, щоб ми більше не поверталися до стадії бульбашок, у кожної з яких своя недосконала теорія, котра не витримує перевірки практикою.

Титульне фото: Getty Images