16 травня 2024 року один із найкращих українських експертів у сфері вивчення оборони та війни Микола Бєлєсков опублікував на сторінках видання Texty.org.ua важливу статтю «Якою має бути стратегія перемоги? Потрібно почати суспільну дискусію».

Оскільки дискусія з цього питання ведеться в Україні недостатньо, то критично важливим є підтримати заклик експерта. Тому я вирішив оновити свій матеріал річної давнини «Тупик історії. Антифукуяма, або Сім рівнів війни» та запропонувати свій погляд на багатошаровий світоглядно-ціннісний конфлікт, всередині якого ми ведемо конвенційну війну проти Росії.

Бєлєсков професійно розкриває питання ведення конвенційної війни проти держави-агресорки на оперативно-стратегічному рівні в горизонті наступних двох років, наративом для яких може стати формула «Не програти — це перемогти».

У середині 2022 року українським воєнно-політичним наративом було «відновлення кордонів 1991 року». 2023 рік, аж до звільнення екссекретаря РНБО Олексія Данілова, пройшов під наративом необхідності «розвалу Росії».

Станом на 2024 рік дискусії навколо цих двох питань здебільшого згорнуті. Натомість ідеться про збереження статус-кво, який існує на цей момент, до того часу, доки спроможності Росії не виснажаться й вона більше не зможе вести бойові дії такої інтенсивності як зараз.

Контекст моменту

Делегація депутатів Верховної Ради разом із головою делегації в ПА НАТО Єгором Чернєвим поїхала до США, щоб переконати адміністрацію Білого дому дозволити удари американською зброєю по території Росії.

Причиною цього термінового візиту є те, що під час нового наступу на територію Харківської області російська армія використовує ствольну артилерію та ракети, щоб бити по українських військах, перебуваючи на своїй території. Про це детально йдеться у звіті Інституту вивчення війни (ISW). А отже у Пентагоні та Білому домі чудово обізнані про цю проблему.

Понад те, ця російська тактика не є новою. Ще в лютому 2015 року розслідувачі Bellingcat доводили, що Росія використовує ракетні системи залпового вогню, щоб завдавати ударів по Україні зі своєї території. Але схоже на те, що й тоді, й тепер Білий дім займає жорстку позицію ніяк не реагувати на це, про що на своєму брифінгу 16 травня 2024 року чітко заявила заступниця прессекретаря Пентагону Сабріна Сінгх: «...У своїх розмовах з міністром Умєровим секретар оборони Ллойд Остін говорить про те, як найкраще можна використати ці можливості, які ми надаємо, і ми вважаємо, що це на українській території».

Причини такої жорсткої позиції Пентагону та Білого дому опосередковано пояснив президент України Володимир Зеленський на своїй зустрічі з журналістами 16 травня 2024 року. За його словами, західні союзники України не хочуть поразки агресора: «Бо це буде непередбачуваний програш і непередбачувана геополітика. Я вважаю, що так воно не працює. Щоб Україна перемогла, нам треба дати все те, з чим перемагають».

Очевидно, що бажати української перемоги та не бажати поразки Росії — це як ніби в 45 років пити всю ніч різні алкогольні напої й вірити, що в тебе не болітиме голова на ранок. Однак, на жаль, це саме та реальність, у яку вірять радник президента США з питань національної безпеки Джейк Салліван і його колеги — американські провідні політики.

Щоби сформувати ефективну та позбавлену ілюзій візію нашого майбутнього та воєнну стратегію, необхідно враховувати культурні, психологічні, геополітичні й інші аспекти логіки наших партнерів, а також тих країн, які не на нашому боці. Тому я пропоную використати модель семи рівнів війни, яку вперше запропонував десять років тому Валерій Пекар і його колеги й оновлену ними у 2021 році.

Через рік після публікації власного бачення семи рівнів війни пропоную вашій увазі версію 4.0.

Рівень 1: боротьба української ідентичності за своє майбутнє

Українці ненавидять свої інституції. Це підтверджує щорічне соціологічне дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) щодо довіри до українських інституцій. Українці генетично вважають будь-які інституції своїм ворогом.

Це також є й однією з причин успішності більшовицько-фанатичного ухилу антикорупційної діяльності, на противагу системним крокам, що включають презумпцію невинуватості кожної людини.

Протягом століть будь-які інституції на нашій території використовувалися для нищення української ідентичності. І в період Російської імперії, і, тим більше, в радянську епоху. Єдиний шлях виживання української ідентичності полягав у тому, що представники інституцій мають бути або знищені, або тотально декласовані, або обмануті чи підкуплені.

По суті, прихід до влади Володимира Зеленського та партії «Слуга народу» став своєрідним вінцем стратегії виживання української ідентичності. Через п’ять років після Революції гідності, яка зруйнувала токсичні для української ідентичності інституції, нове руйнування інституцій проявилося через електоральну революцію. В результаті якої до управління інституціями прийшли люди, максимально від них віддалені.

Захисний механізм виживання через руйнацію інституцій проявляється у нескінченних срачах у соцмережах, у відмові окремих людей від вакцинації для запобігання коронавірусній хворобі, і, звичайно ж, у захисній реакції від процесу мобілізації та комічного прославлення слова «ухилянт» на футболках.

Можна сказати, що на цьому рівні війни наша система «свій-чужий» постійно дає збій. І тому ми постійно сперечаємося про те, що хтось не так служить, хтось неправильно донатить, хтось підтримує не тих політиків, хтось не так бореться за свої права, хтось неправильно захищає державу… І так далі.

Однак оскільки українська ідентичність проявила себе як чемпіон з виживання за останні кілька сотень років, то можна сказати, що ми все ще живі завдяки системному диву, яке з нами постійно відбувається. Нас не мало би бути. Але ми — є. І з високим ступенем вірогідності — будемо.

Рівень 2: Відбиття російської агресії

Агресія Росії проти України, яка почалася у березні 2014 року та трансформувалася у повномасштабне вторгнення у 2022-му — це квінтесенція боротьби української ідентичності за виживання та своє майбутнє.

Натомість успішність виживання російської імперії, яку населяє багатонаціональний народ, полягає в уніфікації та універсалізації ідентичності, які стирають особистість. Такий підхід дозволяє імперії вести успішні конфлікти та консолідувати своє населення, бути більш успішним у війні, як, наприклад, утворення «союзної держави» між Білоруссю та Росією, що дало можливість напасти на Київ із боку Білорусі.

Натомість успішність української ідентичності, яка підкреслено заявляє про свою відмінність від будь-яких інших (імперської, російської тощо) є вбивчою для синтетичної ідентичності, яку конструює імперія.

Росія доклалася до кожного конфлікту на пострадянському просторі. Грузія була атакована у 2008-му за свої потуги відділитися від московського протекторату. Конфлікт між Вірменією та Азербайджаном штучно підтримувався Росією десятиліттями. Придністровський конфлікт утримує Молдову від розвитку. В Казахстані політичні клани намагаються балансувати на прихильності Москві. Туркменістан, Таджикистан, Узбекистан майже повністю йдуть у фарватері кремлівської адженди.

Тільки балтійські країни, над якими було розгорнуто безпекову парасольку НАТО, показали свою успішність. Україна, яка такої парасольки не отримала — в результаті була покарана війною.

Кремль не може і не зможе зробити так, щоб українці відмовилися від своєї ідентичності, як це зробили більшість татар, бурятів, башкортів, саха, дагестанців. Тому єдина можливість для Кремля — це продовжувати війну попри все. Якщо Кремль припинить війну, — неважливо, на яких кордонах, — збережена українська ідентичність буде символізувати стратегічну поразку російської імперії. Тому успіх української ідентичності буде залежати від ситуації на полі бою.

Рівень 3: Війна за цивілізаційний вибір між НАТО та СРСР

Після того як термін «Глобальний Південь» був скрізь розкритикований, експерти (зокрема, ексміністр закордонних справ Павло Клімкін) використовують назви «Західний світ» і «Незахідний світ», позначаючи розломи протистоянь.

Оскільки фактичне забезпечення суверенності свого ціннісного вибору може бути забезпечено винятково інструментами насильства, то Європейський Союз, по суті, не є ціннісним вибором України. У Європейського Союзу немає об’єднаних сил оборони. І, скоріше за все, не буде. Це означає, що Кремль так само може вдертися на територію країн Європейського Союзу, і вже обов’язково б це зробив — якби не НАТО, яке було створено для того, щоб збалансувати геополітичну потугу Радянського Союзу, накачаного американською зброєю і грошима для перемоги над гітлерівською Німеччиною.

Попри те, що, на цей момент і СРСР, і НАТО є здебільшого симулякрами — Путін спромігся відродити минуле, щоб із його допомогою консолідувати пострадянські етнічно-соціальні групи, переконавши їх у тому, що вони воюють з НАТО, при цьому уявляючи себе нащадками великої москвоцентричної країни — СРСР. Усі потуги Кремля у створенні альтернатив НАТО чи ЄС — ОДКБ, ШОС, ЄвразЕС чи Митний союз — одна за одною провалилися.

Рівень 4: Боротьба між статус-кво та невизначеним майбутнім

Виходячи з протистояння на рівні 3 між НАТО та СРСР, здавалося б перемога є очевидною, оскільки НАТО продовжує розширюватися, а СРСР більше не існує. Однак, перемігши одного разу, західні політичні еліти відмовляються робити ставку вдруге. Перемога була б доступна, але НАТО фактично не прийшло на війну, яку веде проти них новітній СРСР.

16 травня 2024 року у своїй розмові з журналістами Зеленський підкреслив, що причиною страху з боку Заходу є «непередбачуваний програш і непередбачувана геополітика», які стануть наслідком поразки російської армії. Рівно за 8 місяців до цих слів президента ми з Валерієм Пекарем опублікували матеріал, який пояснював, чому невизначеність майбутнього є перепоною для рішень з боку західних політичних еліт.

У березні 2024 року на сайті брюссельського think tank «Friends of Europe» було опубліковано звіт, над яким так само працювали ми з Валерієм Пекарем Revenge, implosion or reform — three scenarios for Russia after a defeat in Ukraine, в якому давалися розлогі пояснення того, які сценарії подій можуть бути всередині Росії в разі воєнної поразки російських збройних сил.

Упродовж останнього року робота частини української експертної спільноти була сконцентрована саме на задачі, яку щойно озвучив верховний головнокомандувач. Ця задача полягає в тому, що наші західні партнери не розуміють і бояться майбутнього, в якому є російська поразка. Бо Путін переконав їх, що він «малохольний» і йому «не потрібен світ без Росії», тому він обов’язково цей світ підірве.

На жаль, стратегічна робота над питаннями «Формули миру» та планування саміту миру проводилася за зачиненими дверима, без залучення експертної спільноти до розв’язання проблеми, яку сформулював Зеленський. Відповідно, західним політичним елітам нині набагато вигідніше продовження війни в Україні з поточною інтенсивністю, аніж будь-які кроки, які б могли призвести до поразки Росії.

Ідеальним рішенням для Заходу було б припинення воєнних дій на тих позиціях, де вони є зараз, без розв’язання конфлікту та передачі його наступним поколінням, в надії на те, що Путін помре, а разом із ним помре і політичний режим, який він сконструював. Це бачення є вкрай наївним та інфантильним.

Рівень 5: Конкуренція США та Китаю

Двома найбільшими економічними потугами світу, які мають ресурси та амбіції витрачати їх на беззаперечне лідерство своєї моделі світу, є Америка та Китай. Америка умовно представляє альянс НАТО через своє екстенсивне його фінансування. А Китай показав свою спроможність підтримувати економічно ті сили, які складають для НАТО конкуренцію у світі. Таким чином, вони є суб’єктами, які зустрічаються на рівні 3 цього протистояння.

Крім того, тільки США та Китай мають спроможність і готовність або зберегти статус-кво, або прийняти рішення про його зміну через витрату своїх ресурсів. Таким чином, вони також можуть суб’єктами боротьби на рівні 4.

Недаремно через тиждень після своєї інавгурації Володимир Путін поїхав до Сі Цзіньпіна. Адже це єдиний світовий лідер, який може забезпечити Володимира Путіна легітимністю у вигляді свого протекторату над Росією, що має вилитися у наданні економічної підтримки через торгівлю та інвестиції.

Інвестиції мають намертво прив’язати китайські інтереси до російських, щоб захист цих інтересів спонукав Китай ще більше тиснути на свого опонента — США, які є запорукою стійкості України.

Фактично на цьому рівні протистояння ведеться за те, хто буде інтерпретувати усталений мем про rules based order. Хто саме визначає ці rules? Яким чином вони будуть based? Хто та як буде забезпечувати сталість та дотримання order?

Так, наприклад, критика американської сторони на адресу України за атаки на російські нафтопереробні потужності — це нагадування про те, що, попри такі самі атаки проти нафтової інфраструктури, які американські військові сили здійснювали в Іраку в 1987–1991 роках, застосування отих rules будуть визначати саме у Вашингтоні.

Не дарма Володимир Путін атакує наратив про rules based order у кожній другій своїй концептуальній промові. І в цьому сенсі він фактично виконує васальну функцію для Сі Цзіньпіна, який оголосив про свою власну «Ініціативу глобальної безпеки» 21 квітня 2022 року. Концепція ініціативи була опублікована в символічну дату 21 лютого 2023 року. До цього, 29 січня 2021 року, було опубліковано авторську статтю Члена Держради, Міністра закордонних справ КНР Ван І на тему «Сприяння великому відродженню китайської нації».

Плани США стосовно України будуть вибудовуватися і кристалізуватися винятково через призму конкуренції з Китаєм та його спроможностей включатися в ескалацію ситуації або через Росію як проксі-силу, або через Іран і хуситів, або напряму, через агресивні кроки стосовно Тайваню.

Що ж стосується Росії, то, в контексті «Саміту миру», який заплановано через чотири тижні у швейцарському Бюргенштоку — доцільно вивчити наратив «нова геополітична реальність», який просувають російські експерти та дипломати. Навіть спікер Путіна, Дмитро Песков у своїх інтерв’ю стосовно саміту миру неодноразово підкреслював важливість «нової геополітичної реальності».

Рівень 6: Битва концепцій розвитку світу

У попередніх версіях моделі семи рівнів війни говорилося про зіткнення «Світу кордонів» (геополітики) та «Світу доріг» (геоекономіки). Така візія була запропонована Валерієм Пекарем 10 років тому. Рекомендую вам із нею ознайомитися.

Однак для максимального спрощення мені здається доцільним було б сказати, що відображенням у тривимірному світі багатовимірної концепції конфлікту кордонів і доріг є діяльність хуситів у Червоному морі, яка завдає серйозної шкоди міжнародній торгівлі. Підтримка хуситів Іраном і підтримка Ірану з боку Китаю відображають сторону «світу кордонів» і концепцію контролю.

Основний удар у цьому випадку спрямований на заподіяння шкоди процесам торгівлі — «світу доріг». Хоча приводом для розв’язання агресивних дій хуситами стало протистояння між Ізраїлем та ХАМАСом.

Протистояння на цьому рівні відбувається між концептуальними баченнями розвитку людства: свободою та контролем, мережевістю та жорсткою структурою, мінливістю та сталістю, майбутнім і минулим.

Рівень 7: Вічна битва Добра зі Злом

Через рік після виходу статті «Сім рівнів війни 3.0» в очах світової спільноти ми все ще залишаємося на боці «Добра». Однак дебати в Конгресі США навколо надання Україні фінансової допомоги стали прикладом того, що у світі метамодерну Добро і Зло можуть швидко мінятися місцями.

Прикладом такої швидкої мінливості між Добром і Злом є війна Ізраїлю проти ХАМАСу, яка почалася 7 жовтня 2023 року з нелюдської атаки озброєних бойовиків ХАМАС проти цивільних жителів Ізраїлю.

Здавалося б, що може бути більш очевидним у дихотомії Добра і Зла? Однак подальший розвиток подій показав, що кампуси американських провідних університетів, які мають бути заселені найбільш проактивними людьми з відкритим мисленням, стали вважати злом саме Ізраїль, який завдає удари по території Палестини. Тобто ХАМАС, звісно, залишається Злом. Але у зв’язку з тим, що війська Ізраїлю б’ють по палестинській території, вони й самі стали Злом. При цьому нікого не хвилює те, що відділити ХАМАС від тих, хто їх підтримує й обирає всередині палестинських територій, — неможливо.

Ця ситуація має бути для нас тривожним дзвіночком, адже ліберально-демократична спільнота, яка утримує лідерство в Західному світі, не дуже полюбляє суб’єктів, які відмовляються залишатися в ролі жертви та самі готові діяти агресивно, з метою збереження власної ідентичності.

Саме тому мільйони доларів американських і європейських грантів надаються представникам російської опозиції, а не українським організаціям у Європі та США.

Злом вважається не сама Росія, а тільки її поточне воєнно-політичне керівництво. Або навіть тільки те, що воно робить у цей момент. Коли ж буде укладено якийсь проміжний мир чи настане припинення вогню, Росія автоматично перестане бути Злом для світової спільноти. А от для України, окрім Добра, в очах вчорашніх партнерів, відкриються й інші ролі.

Так чи так, жодного сценарію чи стратегії, які б могли об’єднати в собі протистояння на всіх семи рівнях війни, яку ми ведемо, не існує. Скоріше за все, такої стратегії ще довго не буде. А отже, війна продовжується на необмежений період часу, незалежно від результатів «Саміту миру» у Швейцарії.

Єдина можлива форма завершення війни та встановлення сталого миру на континенті може бути винятково шляхом руйнації тоталітарної вертикалі влади в Росії та припинення існування політичного режиму путінізму. До того моменту, доки це недосяжно, конфлікт не припиниться.

Титульне фото: Генеральний штаб ЗСУ/фейсбук