Не встиг народити дітей.  Він, сільський хлопець, працював у театрі і вчителем. Коли приїжджав до сестри, просив не стелити йому, спав на лавці чи підлозі.

«Мені, Лікерцю, треба до твердого привикати», казав.  Петра заарештували за співпрацю з ОУН. При обшуку знайшли Кобзар і намальований на сторінці тризуб.

Бабця понесла йому ковдру і якісь речі, а він сказав не приходити: «В тебе, Лікерцю, діти». Петро, як і тисячі українців, не пережив увʼязнення. За пів року помер, згнив фактично, в Челябінській тюрмі.

Йому було 25 років.  Де його останки? Хтозна.

Тепер я приблизно уявляю, як хоронили людей, які гинули в радянських тюрмах. Скидали в одну яму.  Бо з часу, коли я знайомилася в архіві СБУ з Дело #13682, справою мого родича Петра Пилипишина, я написала не один матеріал про жертв політичних репресій і мала за честь спілкуватися з ними.

З тих пір кожного разу, коли я в церкві складаю список померлих, за упокій душ яких моляться священники, ніколи не забуваю написати імʼя Петро.  Сьогодні ми згадуємо жертв політичних репресій.  І сьогодні репресії продовжуються. Їх чинить та сама країна. Тими самими способами.

Христина Коціра, головна редакторка hromadske

Текст публікується з дозволу авторки, оригінал за посиланням.