Чесно кажучи, я чекала на вихід пропагандистського фільму «20/22». Про його зйомки вже була інформація у квітні 2023 року в російських пропагандистських медіа типу RT з одного боку, з іншого — коментарі маріупольських жителів у соцмережах, які знов чули вибухи та цинічну роботу знімальної групи на фоні маріупольських зруйнованих будинків. Також торік восени та грудні в російських соцмережах «ВКонтакте», «Одноклассники» просували анонси фільму навіть у розважальних пабліках (хоча чому «навіть»? Саме в таких розважальних, гумористичних, спеціалізованих групах соцмереж і поширюється російська пропаганда) та регіональних медіа. Прем’єру підготували до річниці початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 23-24 лютого 2024 року.

Цікаво, що в мережі переглядів замало як для довгої PR-компанії, наприклад, на сайті Першого каналу станом на кінець березня — лише 300 тисяч переглядів, і це в масштабах «безкрайньої родіни». На деяких онлайн-платформах — ледь перевалює сотню. До речі, фільм позиціюється як перший художній про «СВО». Але виробництво стрічки з перших кадрів переконує у протилежному, що це пропагандистське кіно, адже задіяні російський Перший канал, Інститут розвитку інтернету, Фонд підтримки військово-патріотичного кіно. Відразу напишу, що не варто витрачати кілька годин на перегляд цього серіалу, і ось чому.

Пропагандисти та студенти-журналісти

Я вже ділилася спогадами про блокаду Маріуполя і про те, що викладала журналістику в Маріупольському університеті. Студенти-журналісти — це нетипова студентська аудиторія, погодьтеся. До речі, вони навчили мене сленгового слова «кринж», і це слово подумки виринало на кожній репліці та сцені чотирисерійного мінісеріалу «20/22», в якому, до речі, головними героями є... студенти факультету журналістики МДУ імені Ломоносова.

На початку фільму зверну увагу на повідомлення в телеграмі, що надійшло головному герою — студенту-журналісту, есемемнику Дані з Севастополя. У тексті йдеться про «великий замєс». Потім коряво склеєні (чи змонтовані?) постановні бої в Широкиному 10 лютого 2015 року. Така собі режисерська спроба виправдати початок війни. Другий головний персонаж — Аліса — теж студентка-журналістка, яка має нагороду за найкращу інформаційну програму. Також у фільмі брали участь російські пропагандисти, які вважають себе воєнними кореспондентами, Семен Пегов і Павло Чуприна. А як же робити пропагандистське кіно без пропагандистів?

Російські пропагандисти Семен Пегов і Павло Чуприна (тут і далі кадри з пропагандистського фільму «20/22»)

Діалоги українських військових у серіалі, напевно, писали теж студенти 1 курсу МДУ, адже звертання «Пан Капітан», «Персик ти мій», повтор фрази «кулю в лоба, так кулю в лоба» особливо кринжово звучать від персонажів військових «Азова». Зрозуміло, що «найбільше» зло у фільмі втілюють азовці.

24 лютого головним персонажам приходять повідомляння (звичайно, в телеграмі), що «ми все ж таки напали на Україну» і що журналістам не місце в цій країні, що треба «валити». Ну так, по факту, в лютому-березні 2022 багато саме медійників виїхало до Грузії та Європи, деякі продовжили жити в режимі тиші, мовчати. І ця позиція російських журналістів м’яко критикується в цьому фільмі, але на цьому акцентується увага. Вже з перших сцен, наприклад, мітингів у Москві, починається кринж. Хтось із мітингувальників пропонує записати українську пісню на підтримку українців, але головний герой із Севастополя каже, що пісня — «нацистська». Також на початку серіалу студенти-журналісти та їхні батьки розмірковують про «велічіє родіни», і звичайно, цей наратив повторюється наприкінці стрічки для «закріплення» ефекту. Також часто звучить пропагандистський наратив «своїх не бросаєм».

Журналістські й нежурналістські персонажі

У першій серії головний персонаж Даня здає в ломбард свої ноутбук, колонку і навушники, і купує — увага! — військову амуніцію, щоб їхати на війну, де поранило його брата. В пропагандистських фільмах полюбляють демонструвати «взірці» героїв. Проте нам наче показують «трансформацію» персонажа Дані: від студента-журналіста до військового російського батальйону «Сомалі», що вже є доволі кринжово навіть для російської телеаудиторії.

Образ брата Кості теж цікавий, наче легке поранення в ногу, але російські військові «перестаралися» зі жгутом — і він уже без ноги. Це наче реалістична історія для аудиторії, що так легко можна стати людиною з інвалідністю через незнання першої допомоги «товаришів». У госпіталі Донецька герой зустрічає поранених із батальйону «Сомалі» та називає їх «топовими пацанами». Той випадок, як у репліки головного героя вкладаються пропагандистські наративи, ставлення до подій.

У другій серії є персонаж другого плану — декан факультету журналістики, який читає лекцію наче про свободу журналіста-колумніста та тележурналіста, каже, що слово «колумніст» є американізмом. Це у навчальному процесі 2022 року? Безумовно, декан відрахував персонажа Даню за участь в антивоєнному мітингу, який показали на початку фільму. З радянських часів нічого не змінилося. До речі, декан, він же в образі лектора, є таким нафталіновим, махровим образом партійця 1960–1970 років. У цьому фільмі образ доволі цілісний: «поважний» вік, сірий піджак, великий живіт і найголовніше — репліки, виписані в дусі радянської та пострадянської пропаганди.

Спецефекти не для «ефекту»

Головний ефект воєнних дій у Маріуполі — це задимленість. Другорядний персонаж — маріуполець Артем Фірсов — наче йде з двома баклажками води та раптом згадує, що в нього поранена дружина. Він кидається під ноги російським воєнним із фразою: «Ви ж нас рятувати прийшли?». Цей персонаж у жовтій куртці називає російських військових «своїми», чого не було по факту, бо за реальних подій місцеві боялися звертатися до росіян. Така собі виправдовувальна пропаганда...

Ще одна персонаж — кореспондентка Першого каналу у кофті в кольорах прапора проросійських терористів Донеччини Уляна Розумовська — каже, що «укропи пресу в першу чергу вбивають». Пропагандистські наративи в кожній репліці. Також вона показує свій телеграм-канал, адже російські військові журналісти-пропагандисти використовують телеграм як основний канал комунікації. Вона допомагає студентам-журналістам зустрітися, адже хоче зняти про це новинний сюжет.

У фільмі пропаганда також постає у вигляді літери «Z» на стінах будівель, промзони, автівок, фоном нав’язливо звучать пропагандистські пісні про «СВО». Ну і пітерські актори в кадрі, наприклад, Олександр Ликов, який прославився після серіалу «Улицы разбитых фонарей», який до речі, теж ніс пропагандистські наративи та нав’язування російської картини світу.

Героїзація та демонізація

Героїзація «сомалійців» і демонізація «азовців» — у традиціях поляризації як прийому пропаганди. Персонаж журналістки Першого каналу зі студентами наче випадково приїхав на український блок-пост. Режисери створили сцену конфлікту між ЗСУ та бригадою НГУ «Азов», де персонажів ЗСУ презентовано ображеними, без уваги преси. «Азов» демонізують у різних сценах: то персонажі спалюють книги, щоб грітися, то чомусь виколупують очі на портреті Гоголя або розмальовують портрет Пушкіна.

Але найбільш незрозумілі сцени з топірцем. Що хотіли виразити режисери? Чому топірець є найстрашнішим маркером «азовців»? Герої часто крутять у руках сокиру, в останній серії щось кажуть про Перуна — кринжовий образ, і явно незрозумілий для російського глядача.

Кіноляпи кінопропаганди

Чомусь початок війни в Маріуполі показують на тлі… зелених дерев, квітневої сонячної погоди, герої бігають у легких курточках. Хоча насправді задача російської армії була «заморозити» населення в умовах відсутності електрики, опалення, продуктів і води.

Звичайно, режисери зняли сцени у підвалах. Одна з героїнь каже своїй донечці пролізти у маленьке вікно з підвалу та побігти до тьоті Ніни. В реальному житті таке навіть важко уявити, щоб матір із початку обстрілу кудись відправила б своїх дітей, адже всі в Маріуполі розуміли, що обстріли відбувалися рандомно, російські війська перебували навколо міста, не заходячи в сам Маріуполь, та обстрілювали його незрозуміло як.

Дорога, яка вела з Лівобережного пляжу до «Азовсталі», не могла бути «зеленим» коридором, як показано у фільмі. Але що не зробиш для разючого кадру з заводом. Фільм знімали навесні, коли дерева зелені, а за сюжетом події мали бути у лютому-березні 2022 року. Дійсно, зйомки проводилися на Лівому березі, проте тоді, коли вже в будинки поставляли пластикові вікна. Тому картинка не переконлива.

Ще один кіноляп помітила, коли машина зі студенткою-журналісткою наче виїжджає з боїв із центру вулицею Торговою, а потім крупний план перемикається на головну героїню Алісу, яка вже їде проспектом Перемоги геть з іншими будинками. І так кадри перемикаються ще пару разів.

Мораль байки

В останній серії нарешті персонажі прямолінійно вербалізували мораль «время за родину умирать», «в институтах вас ничему не учат», так що краще відразу в окопи. І також у кінці говорять, що місто (тобто Маріуполь) будувало «дві імперії: російська та совєтська». Безумовно, у фіналі фільму персонажі студентів-журналістів відповіли, що «все зрозуміли».

Боляче дивитися на рідне зруйноване місто, рідні пейзажі Лівобережного пляжу, завод «Азовсталь», панельки мікрорайону Східний, вулицю Торгову, площу перед ДОСААФ, види з дронів на зруйновані приватні будинки міста. З одного боку, «для російських кіношників» це лише реалістичні безплатні декорації, з іншого боку — це їхнє ж документування наслідків зруйнованого Маріуполя, хоча й зі штучним задимленням, пітерськими акторами, фоновими пропагандистськими наративами.