Від перших днів великої війни питання стосунків із російською культурою в українській інтелектуальній спільноті нагадує дилему російського демократа, котрий, за давнім висловом, «ламається на українському питанні»: воно як лакмус проявляє справжні позиції і водночас здатне розбурхати неабиякі емоції. Чому ж це питання має таке фундаментальне значення і як точиться дискусія у цій справі в Україні від лютого 2022 року? Якими нині є і могли би бути надалі стратегії та підходи українських інституцій і дієвців культури щодо російських візаві? Щоб підступитися до цих запитань, нагадаймо собі перебіг подій.

Уже в перші дні російського вторгнення декілька українських культурних інституцій, зокрема, Український інститут і Мистецький арсенал (інституція, в якій я працюю), оприлюднили маніфест-звернення до міжнародних партнерів. У ньому лунав заклик бойкотувати російську культуру, оскільки: «Сьогодні троп “великої російської культури” є небезпечним. Базуючись на колоніяльній та імперській спадщині, він пропаґує аґресію, відчуження, нетерпимість і злочини проти людства[1]. Цьому формулюванню передував інтенсивний обмін думками між авторками тексту (розкиданими різними країнами, афілійованими з інституціями та незалежними), відточування формулювань і, як наслідок, свідоме наголошування саме бойкотування, а не скасування російської культури, хоч це друге формулювання стрімко набувало популярности у соцмережах. Окремих зусиль коштувало виписування кроків, які могли би бути жестом такого бойкоту: вони мали бути обґрунтовані, реалістичні, корелювати з міжнародними політико-економічними санкціями і не мати ресентиментного характеру. Відтак ми запропонували призупинити участь та представництво Росії у фестивальних подіях; бойкотувати події і програми, організаторами яких є російські й афілійовані інституції; скасувати співпрацю з російськими митцями, які підтримують російський режим і не опонують йому; усунути представників Росії та російського капіталу з наглядових органів і відмовитися від грошових внесків російських спонсорів. Цей перелік досить чітко означив наш запит до глобальної спільноти: не долучатися до примножування соціяльного та культурного капіталу Росії через співпрацю у творчому й інтелектуальному полі, бо це допомагає російській державі приховувати і применшувати свої злочини та залишатися прийнятним політичним партнером. Натомість ми сподівалися, що бойкот сприятиме послабленню неоімперських амбіцій сучасної Росії суто в інтелектуальному полі й заохотить російських інтелектуалів переглянути і скориґувати ті свої позиції, які залишаються в імперській рамці. Водночас він був і спробою триматися сфери раціонального, хоч як це було складно в день його оприлюднення – 1 березня 2022 року.

Декілька тижнів по тому відбулося чи не перше онлайн-обговорення у ширшому колі кампанії відмови від російської культури. Пишу саме «відмови від культури», оскільки вже тоді обговорювали два різні «треки» й підходи до кампанії: бойкотування, з одного боку, і скасування під «шапкою» #cancelRussia – із другого. Результатом дискусії було те, що прибічники різних підходів погодилися не погоджуватися. Однак скасування передбачувано мало набагато більший пасіонарний заряд, і його значно швидше розпізнавали адресати в Україні на суто риторичному рівні. Водночас термін «cancel» мав свою історію та емоційне забарвлення, яке, на мою думку, відволікало від суті справи.

Я була і є прибічницею підходу, спрямованого на бойкотування, призупинення, постійний аналіз і кориґування кампанії залежно від дій російської інтелектуальної спільноти. Спробую пояснити, що я маю на увазі й чому.

Десь у той же час, що й описані події, я написала статтю, оприлюднену на сайті lb.ua[2] якою намагалася прояснити суть очікувань і неформалізованих, часом навіть неусвідомлених, прагнень української інтелектуально-культурної спільноти, якими вони мені тоді бачилися. Одне з ключових питань, яке я поставила собі й спробувала на нього відповісти, звучало так: «Чи справді українці хочуть скасувати російську культуру?». У березні 2022 року мені здавалося, що ні, не хочуть. Я й нині дотримуюся цієї думки. Мої судження ґрунтуються на тому, що таке прагнення утопічне, щоб не сказати анти-утопічне, нездійсненне, до того ж ця риторика має геноцидальний відтінок. У сучасному світі скасувати культуру раціональним рішенням неможливо, хоч такі спроби не раз відбувалися в нещодавній історії. Можна завдати величезних втрат, уповільнити розвиток, підірвати потенціял, але ми знаємо, що раз по раз такі дії не давали бажаного для аґресора результату. Деякі приклади лише на наших теренах – це українське Розстріляне відродження, депортація кримських татар, Голокост і ще раніше знищення єврейської культурної сцени в СРСР. Зайве й казати, що нікому з українських культурних постатей не ішлося про щось подібне щодо культури російської. Ішлося радше про відмову від культурної гегемонії росіян над представниками інших реґіональних сцен на міжнародній арені й запит до іноземних партнерів перестати ставити російську культуру вище за інші. Щоб цього досягнути, малося на увазі, необхідно на якийсь час узагалі перестати дивитися на російську культуру, і тоді проступлять обриси інших цікавих культурних явищ та спільнот, так само вартих уваги. Це радше був заклик, метафорично кажучи, «вилікувати засліплення», переставши дивитися на те, що досі здавалося сонцем. Тож я бачу тут радше висловлену потребу і заклик до міжнародної культурної спільноти призупинити, бойкотувати залучення російських авторів, феноменів, творів до свого культурного репертуару, щоби виправити систематичне викривлення власної оптики, а не «стерти з лиця землі» російську культуру, і саме тому вважаю використання терміна «скасувати» від початку невдалим.

Однак навіть у найкращому випадку тут виникає інша пастка. Негайно в публічному дискурсі – у пресі, виступах, висловлюваннях у соцмережах – з’явився додатковий заклик: замість російської культури звернути свою цікавість на культуру українську. Часом до нього додавали невеликий перелік, куди входили ще грузинська, естонська, литовська й інші культури. Це пастка, оскільки таке очікування створює небезпечну й непотрібну ауру ресентименту. Ідеться про, вочевидь, зв’язок між пригніченим і пригнічувачем, що його описав Фридрих Ніцше; у його термінах – зв’язок між «рабом і господарем», коли пригнічуваний прагне не здобути рівність, а захопити позиції пригнічувача. Той, хто потерпає від домінування, прагне домінувати сам. Зайве й казати, що сама підозра в такому намірі чи навіть неусвідомленому прагненні здатна зруйнувати будь-яку солідарність, не кажучи вже про щирий тривалий інтерес. Повертаючись від абстракцій до конкретики української культури: вона цікава і розмаїта достатньою мірою, щоб не потребувати милиць підступности. Чого наразі бракує, то це більшої глибини знання про нашу культуру, але умовою такого поглиблення не є посідання місця колишнього гегемона бодай тому, що людська допитливість не функціонує так прямолінійно, механістично перемикаючись із одного на інше. Навіть із моральних міркувань.

А тому будь-хто в Україні, закликаючи іноземних колеґ тимчасово відмовитися від російської культури, мав би докладати окремих зусиль, щоб уникнути цієї пастки. Не варто пропонувати, чим саме заповнити утворену прогалину: інші люди й інституції самі знайдуть, що їх зацікавить натомість. А може, просто залишать прогалину відкритою – як нагадування про власний акт самообмеження. І це було би складним і некомфортним кроком для кожного, хто його здійснить, бо тоді треба відмовитися від частки своєї експертизи, знань, зв’язків – того, у що кожен інвестує роками і що стає складником власного культурного багажу. Мені це дещо нагадує втрату заощаджень на майбутнє: виникає неприємне відчуття марних зусиль і великої жертви. Тож не варто знецінювати рішення кожної міжнародної інституції чи актора відмовитися від презентації російської культури, а пропонування «культурного матеріялу» натомість подекуди може відчуватися саме як акт знецінення, який не враховує десятиліть уже вкладених зусиль і потреби вкласти ще десятиліття, аби надбати новий культурний багаж, а також небажання вдовольнятися швидким ерзацом, який є наслідком механістичної поверхової заміни одного матеріялу іншим.

Однак є ще одна фахова спільнота, яка перебуває наче всередині цієї ситуації – між закликом і тим, кого закликають, – і з її боку хотілося би максимальної відповідальности й залучености. Ідеться про академічну спільноту, яка декларативно займається – чи мала би займатися – питаннями Східної та Центральної Европи, а насправді тривалий час зосереджувалася майже винятково на Росії. Її вплив на вивчення, кореґування хибних уявлень і пояснення величезний, але досі не реалізований повною мірою. Саме вона могла би активніше модерувати дискусію про роль російської культури на міжнародній арені, зокрема політичній, і невидимі ієрархії культур, які досі існують, коли йдеться про Центрально-Східну Европу, однак які рідко проблематизують, піддають сумніву чи навіть аналізу.

Тут величезну роль могли би відіграти сумлінні російські діячі – ті з них, хто й далі працює в західній академії або вже нині є дисидентами щодо російського режиму. Не втомлююся нагадувати приклад польського переосмислення стосунків польської та української культур, що його в середині ХХ століття здійснило коло Єжи Ґедройця і часопису «Культура». Зрештою, саме тут виник термін «Розстріляне відродження». І ось про потенційну роль та очікування до російських інтелектуалів з боку української культурної спільноти варто сказати декілька слів.

Найбільше очікування української культурної спільноти до спільноти російської полягає не тільки і не так у виступі проти нинішнього російського режиму, що його уособлює Владімір Путін. Головне очікування стосується копіткого й вдумливого самоаналізу з боку представників російської культури та деконструкції імперсько-колоніяльної рамки мислення про Росію. Як саме російська культура підживлює російську геостратегічну політику? Як виник і функціонує троп «велика російська культура», якими є його сенс і внутрішня логіка? Як пере-уявити Росію нині так, щоб вона відмовилася від хижацької зовнішньої політики і внутрішнього терору? Яким міг би бути справедливіший і безпечніший реґіональний баланс сил? Це лише деякі з питань, що спадають на думку. Брак цього осмислення чи помітної дискусії серед російських інтелектуалів щодо таких питань в Україні часто сприймають як симптом того, що російська культурно-інтелектуальна спільнота якщо не поділяє, то й не заперечує путінського неоімперського проєкту силового перерозподілу світу. Ідеться про те, що саме вона могла би поставити під сумнів інтелектуальні основи цього проєкту і запропонувати новий горизонт політичної уяви для Росії, але не робить цього. Із перспективи української сцени немає значення, чи такий інтелектуал уважає себе за опозицію до режиму Путіна, чи ні. Він його не спростовує, а тому дає змогу зростати. Спроба представників російської сцени підсвітити власні негаразди, котрі є наслідком зниження міжнародної уваги до російської культури, сприймається як підміна серйозної дискусії еґоїстичним і незрілим мовленням. Закиди до української сторони, що вона мала б емпатично підтримати російську опозицію, яка потерпає від утисків режиму, а не вимагати від неї аналізу російської імперської спадщини та вироблення горизонтів майбутнього, лише підкреслюють прірву взаємного нерозуміння, а на думку багатьох в Україні, – ще й неусвідомлену імперськість поглядів російських візаві.

Отже, як така ситуація впливає на українську культурно-інтелектуальну спільноту і наявні тут рішення та підходи? Найгарячіше питання, що стосується росіян, досі звучить так: співпрацювати чи ні? Згрубша, в Україні є консенсус: взаємодія з росіянами неможлива на жодному рівні. Але час від часу на поверхню виривається більший чи менший скандал довкола авторів, які або погодилися, або відмовилися виступати поруч із авторами російськими. Перше обурює українців, друге – росіян. Причини і коротку історію цього я спробувала описати вище, але якою має бути практика? Як діяти?

На мою думку, настає час селективної дії, коли кожен окремий випадок потребує окремого аналізу й рішення. Навіть попри узагальнення, які я запропонувала вище, знаємо випадки й постаті на російській інтелектуальній сцені, які випадають із загальної картини. Скажімо, мені йдеться про історикиню Татьяну Таїрову-Яковлєву. Вона зробила й далі робить суттєвий внесок у сумлінне дослідження спадщини української Гетьманщини, і – це важливо – її присутність в українському медійному полі чи взаємодія з українськими колеґами не викликає помітних заперечень. Тому я розглянула би позицію Таїрової як приклад того, що українська спільнота вважає за адекватну позицію, в якій немає загрози неоімперського мислення. Важливо те, що ця дослідниця вивчає історію України й інтерпретує її не в ідеологічний, а в науковий спосіб, а також має сміливість публічно у численних виступах демонструвати російській публіці неадекватність путінського історико-утопічного мислення. Саме це я вважала би за один із прикладів самоаналізу, якого очікують із українського боку.

Тож постаті Ґедройця і Таїрової – це вже орієнтири для сумлінного російського інтелектуала, який хотів би зрозуміти український запит. Водночас це й один із орієнтирів для української сторони. Однак мусимо розуміти, що навіть така взаємодія викликатиме в Україні гостре заперечення на публічному рівні, тому українським інституціям та дієвцям щоразу варто запитувати себе, чи розпізнаємо ми ознаки імперського мислення у позиціях того, з ким взаємодіємо, і якщо ні, то ретельно арґументувати це і для себе, і для інших.

Проблема в тому, що такий точковий аналіз вимагає багато роботи, тому цілком імовірно, що більшість українських акторів відмовлятимуться від неї як від зайвої і невиправданої при тих проблемах та викликах, які приносить війна, тому відмовлятимуться від взаємодії взагалі. І на мою думку, ця позиція, хоча й не повинна бути тотальною і всеохопною, загалом розумна та прийнятна. Як ми вже побачили, вона не заохотить російських діячів розпочати самоаналіз і перегляд основ імперського світогляду російського суспільства, але збереже сили й сприятиме сепарації української інтелектуальної спільноти від російської. Сама сепарація не є остаточною метою, бо мета полягає в суб’єктності й аґентності українського суспільства у глобальному полілозі ідей, проте вона є важливою передумовою досягнення мети. Отже, відмова від будь-якої взаємодії не забезпечить програми максимум у вигляді відмови від неоімперського світогляду в самій Росії, але дасть змогу досягти програми мінімум у вигляді інтелектуальної сепарації України.

Розуміння цього нині в українській культурно-інтелектуальній спільноті сигналізуватиме про ще одну важливу річ: війна триває вже довго і може тривати ще не один рік, тому треба переналаштуватися з очікування швидкої та докорінної й позитивної трансформації аґресора і самого атакованого суспільства на повільну зміну статусу-кво. А такий підхід вимагає значно ощадливішого ставлення до ресурсів і готовности до повільних поступових змін. Останнім часом популярною стала метафора маратону на противагу спринтові. Вона добре описує і те, яким може бути український підхід до взаємодії з російською культурою.