Це — продовження циклу публікацій журналістки Оксани Мамченкової про її подорож разом із групою українських журналістів, fellows проєкту The Europe-Ukraine Desk від n-ost, до кількох країн Європи. Учасники знайомилися з представниками місцевих медіа, дізнавалися, як там говорять про війну Росії проти України та що можна змінити. Попередня її публікація була про Угорщину, її можна прочитати тут. Нині — розповідь про Італію, Болгарію, Іспанію.

Італія

Другою зупинкою нашої подорожі в межах проєкту n-ost The Europe-Ukraine Desk був Рим. Тут ми ходили в гості в кілька редакцій і мали різні формати нетворкінг-зустрічей, щоб зрозуміти контекст і пошукати можливі формати співпраці.

Нижче мій стислий конспект тез і спостережень про медіа Італії та їхню аудиторію — те, що запам'яталося найбільше з двох насичених зустрічами днів.

Ми почали зі знайомства з RaiNews24. Це новинний канал італійського суспільного мовника. Кажуть, Італія дуже зосереджена на внутрішній політиці (це, до речі, ми чули ледь не в кожній редакції та кожній країні цієї подорожі; згадувала наші нарікання на те, що в Україні не цікавляться світом), тому міжнародка традиційно займала дуже мале місце в новинах. Але 2022-й рік це змінив. Якщо у 2014-му на міжнародку припадало близько 14% ефірного часу новин каналу, то у 2022-му — 41%. І це передусім усе, що стосується війни Росії проти України. Новини про Україну досі є найбільш читаними на сайті каналу.

Між 2014-м і 2022-м про війну в Україні встигли майже забути, тому коли почалося повномасштабне вторгнення, бракувало розуміння контексту. Взагалі вторгнення буквально приголомшило багатьох журналістів.

Раніше Росія в новинах була присутня швидше як джерело пліток. А Путін зображався як диктатор, але не найгірший. Тепер про Росію говорять лише в контексті її війни проти України, а Путін постає як абсолютно божевільний чоловік при владі.

До речі, журналісти Rai, з якими ми говорили, визнають, що піддавалися впливу пропаганди. Наприклад, довіряли російським джерелам типу «ТАСС» і «РИА Новости». Але з початком вторгнення переглянули свої погляди на російські джерела інформації.

Погляд на Росію змінили, на жаль, далеко не всі. Попри те, що чимало італійських друкованих та онлайн-медіа коректно доносять інформацію про війну, підхід до висвітлення великою мірою залежить від позицій та особистих поглядів головного редактора. А на великих каналах — також від бажання підвищувати градус дискусії заради рейтингів. Любов до емоцій ніхто не скасовував.

Здивував поширений серед італійців антиамериканізм (про нього нам розповідали експерти, але й дехто з журналістів, які приходили на зустрічі, висловлювались цілком в руслі такого світогляду). Загалом важливий такий ідеологічний розподіл: італійські праві нині підтримують Україну, водночас є прихильниками традиційних цінностей і меншої свободи слова. Натомість ліві відстоюють права й свободи, але в темі війни схиляються до пошуків мирних перемовин.

У свідомості італійців узагалі чимало невтішних для нас конструктів (на кшталт того, що Зеленський на пару з Байденом привів країну до війни). Досі поширеним є сприйняття війни як чогось тимчасового, а Путіна — як когось вічного. Чимало хто одержимий розмовами про мир і мирні перемовини. А ще італійці часто схильні вважати себе «надто розумними», щоб сприйняти факти такими, якими вони є, і швидше повірять у якісь напівконспірологічні теорії. Один репортер розповів, що якось він щойно повернувся з відрядження в Україну, поїхав провідати батьків і зайшов в аптеку в рідному містечку. І от аптекарка заледве вірила тому, що він бачив на власні очі, переконувала його в тому, що все зовсім не так і вона краще знає, як насправді.

Побували також у редакції видання Internazionale, примірники якого на фото. Воно зосереджене на перекладі статей із медіа різних країн італійською. Тут чимало уваги приділяли висвітленню подій в Україні, втім, серед їхніх українських джерел, на жаль, ми почули тільки про Kyiv Independent. Та й те, кажуть, мало які їхні матеріали придатні до передруку для італійської аудиторії — в них бракує контекстів і пояснень.

У цій редакції ми, до речі, мали особливо насичені дискусії про Україну. Один із редакторів чимало разів приїздив сюди у 2000-х. І саме він ставив багато питань про те, що в нас із російською та українською мовами, а також ділився щирим нерозумінням позиції тих українських інтелектуалів, які не хочуть брати участь у публічних подіях у парі з росіянами.

Словом, ландшафт і контекст складні.

Водночас чимало італійських репортерів від початку вторгнення проводять дуже багато часу в Україні, і не лише в тилових містах, а й максимально близько до фронту. Ті журналісти, які не втомлюються їздити в Україну та висвітлювати війну, перебувають у постійному пошуку нестандартних ракурсів і людських історій. (Історій про військових на фронті, бойові дії, трагедії життя у прифронтових містах показали своїй аудиторії вже багато і бачать, що від них аудиторія справді, на жаль, втомилася).

Взагалі я чесно роблю над собою велику роботу та прагну з мінімально можливою, як на всі досвіди й переживання, упередженістю говорити з іноземцями про війну. Але щоразу мене особисто вражає разюча відмінність у тоні, нюансуванні мови, підходах до теми між тими з них, хто приїздив в Україну після початку вторгнення, і тими, хто сформував картинку винятково з матеріалів інформаційних агенцій, медіа та соцмереж. Цей розподіл працює не завжди, але дуже часто.

Болгарія

Третя зупинка подорожі з The Europe-Ukraine Desk проєкту n-ost — Болгарія.

Тут, крім традиційних зустрічей із журналістами, експертами та відвідинами редакцій, ми вперше мали публічний захід за участі наших і болгарських учасників. Говорили про деколонізацію, порівнюючи досвіди й контексти України та Болгарії. Нашими спікерками були Дарія Гірна і Bohdana Neborak, болгарську перспективу представляв Деян Кюранов, модерував журналіст Mediapool і наш болгарський fellow Красен Ніколов. Було приємно, що подія зібрала активну аудиторію, яка ставила чимало запитань.

Ми були в Софії саме в ті дні, коли там відбувались акції болгарських фермерів (тоді ще прем'єр-міністр країни порівняв місцевих виробників зерна з терористами, медіа писали про потужні дезінформаційні кампанії, розгорнуті Росією в соцмережах). Ми проходили повз один із таких мітингів, прямуючи на чергову зустріч. На око це був надто однорідний, ледь не уніфікований за гендерним, віковим складом натовп. Коли наш колега запитав когось із колони, за що чи проти чого вони, віджартувалися, що не знають. Це надто короткий дотик, щоб робити висновки. Але так дискомфортно в мирних місцях я не почувалась уже давно.

Щодо почутого під час зустрічей і розмов у Софії.

Росія працювала тут давно й системно. Придбаний понад 20 років тому нафтопереробний завод (і не сплачувані ніколи податки), особливі права на використання портів, партнерство місцевих компаній із «Росатомом» і «Газпромом», абсолютна монополія в атомній енергетиці. Тісні бізнесові зв’язки з місцевими олігархами. Глибинні впливи на кілька політичних сил. Давні симпатії, базовані на вмілому використанні Росією історії. Наприклад, тут досі шанують Російську імперію як ту, що допомогла у визволенні з-під влади Османської імперії наприкінці 19 століття. А ще росіяни володіють близько 350 тис. об’єктів курортної нерухомості в країні.

Втім, як сказав наш провідник у болгарський контекст, журналіст і політолог Явор Сидеров, Болгарія не проходила через сутнісні трансформації протягом попередніх 30 років, але почала з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну. За словами іншого експерта, Деяна Кюранова, символічний деколонізаційний шлях, який нині в прискореному варіанті проходить Україна, для болгар великою мірою ще попереду. Хоча вплив Росії тут поволі зменшують. Наприклад, відмовляються від газу і, поволі, від ведення бізнесу.

За попередні 30 років населення країни скоротилося приблизно на 3 млн, тобто майже на третину. При цьому в країні не надто раді приїжджим, за винятком українців (принаймні, так нам розповіли місцеві). Росіян не люблять за їхню зверхність і небажання адаптуватися до місцевих правил.

Місцеві медіа прагнуть багато говорити про війну Росії проти України. Заважають переважно знайомі нам перепони: малі бюджети (журналістів відряджають, але не так часто і надовго, як хотіли б) і малі людські ресурси (коли бракне часу на довшу роботу з пошуком і розробкою тем).

Працюючи з інформацією дистанційно, зі своїх редакцій, формулюють дві проблеми. Перша — обмаль доступних в агенціях матеріалів про щось поза лінією фронту. Журналісти каналу bTV, наприклад, кажуть, що воліли б показувати глядачам більше історій із тилового життя — з такими історіями глядачам легше співвідноситися, співпереживати. Такого матеріалу не знаходять в агенціях, а створювати самостійно можуть лиш у періоди коротких відряджень.

Друга з названих перепон — мовний бар’єр. Наприклад, журналісти двох онлайн-видань із видавничого дому Ekonomedia говорили нам про те, що відколи українські медіа перестали писати російською, їм стало складніше отримувати ширшу картинку про перебіг життя в Україні. Російською чимало з них добре володіє, бо в Болгарії цю мову довший час вивчали в школах. З російських джерел читають умовну «Медузу». Я вже надіслала болгарським колегам список якісних українських медіа з англомовними версіями (бо ж їх направду чимало).

Загалом Болгарія почувається малою країною, яку поза її волею втягнули у великі політичні події. І тепер їй ніби доводиться брати участь у цій складній великій грі. Добре, що важливість цих подій і процесів тут добре розуміють. Принаймні, частина журналістів та активного суспільства, але й це вже немало.

Іспанія

Четвертою в маршруті зустрічей групи українських журналістів у межах програми n-ost The Europe-Ukraine Desk була Іспанія.

Буду чесною: ані я, ані інші учасники групи не мали від зустрічей тут очікувань, бо просто майже не мали контексту. Так, ми знаємо окремі новини, які долітають до нас з Іспанії, про тренування українських військових тут, наприклад. Але нам здавалося, що Іспанія десь так далеко, що навряд чи дуже переймається нами, як і ми нею. Ми помилялися.

У Мадриді ми зустрічалися з журналістами й редакторами El Pais та El Confidencial, мали офрек-зустрічі з експертами, а ще відкриту для відвідування всіма охочими панельну дискусію, де з українського боку спікеркою була журналістка Суспільного Олена Ремовська, а з іспанського — фотограф Альваро Завала, політолог Нікола де Педро. Модерувала редакторка El Español Хара Атьєнза.

Так от. El Pais — чи не найбільше онлайн-видання для іспаномовного світу. Тобто їх читають не лише в Іспанії, а й у країнах Латинської Америки. El Confidencial — значно менші, але впливові на ринку Іспанії. Вони мають потужний відділ міжнародки, і попри менші, ніж у того ж El Pais, бюджети, майже постійно мають когось із журналістів в Україні. Особисто мене значно більше зачепили саме El Confidencial.

В Іспанії ми багато чули про те, що тут період повномасштабного вторгнення сприймають переважно як нову війну, забуваючи про події від 2014-го. До речі, Україна того періоду стереотипно сприймалась як розколота на проросійську та прозахідну частини країна. Нині сприйняття змінилось і війна сприймається винятково як імперіалістична й загарбницька з боку Росії.

Саме від команди El Confidencial ми почули про проактивні зусилля, яких вони докладають, аби постійно тримати у фокусі уваги Україну, придумують все нові й нові формати й теми, щоб аудиторія знала, що відбувається в нас і чому. Вони багато працюють із журналістикою даних, візуалізаціями, пояснювальною журналістикою. Для своїх читачів придумають щоразу нові способи порівняти чи то масштаби втрат, чи то масштаби обстрілів із чимось, із чим аудиторія може співвіднестися, зрозуміти — якщо не відчути, то бодай трохи уявити. І також шукають підходи до висвітлення війни, аби матеріали не злились у сприйнятті аудиторії в суцільний похмурий текст чи то, умовно, про життя в окопах, чи то — в бомбосховищах.

Я запитувала в колег, чи ми так вдало потрапили в бульбашку, чи то в Іспанії нині справді дуже добре розуміють Україну. Бо ж і під час панельної дискусії та нетворкінгу після, і під час офрек-зустрічей ми чули настільки близькі нам тези й погляди, що здавалося, ніби це не іспанці, а українці, які просто говорять з нами іспанською. Я не почула ані ствердної, ані суперечливої відповіді на це своє запитання, але підтримка, принаймні в цьому медійно-експертному середовищі, тут справді колосальна.

Загальні висновки

Якщо коротко підсумувати почуте від журналістів та експертів протягом усіх візитів (а крім Будапешта, Софії, Рима й Мадрида в цій поїздці, в нас також були Берлін, Париж і Брюссель на початку літа), то залишу кілька таких тез (можливо, очевидних, але тим не менш):

— Росія десятиліттями (насправді, століттями) працювала на промоцію власних інтересів всюди й у всіх сферах, комплексно (бізнес, політика, культура, інформація). Те, що ми активно робимо від початку повномасштабного вторгнення, — крапля в океані, але цього потрібно більше, системніше, інтенсивніше, проактивніше.

— Те, що ми робимо з промоцією власних інтересів і поясненням себе, даватиме плоди, але не обов’язково відразу. Ніхто не любить зміни. По-справжньому реагувати на зміни хтось починає лише тоді, коли вони стукають по голові (хоча й тоді не завжди). Ніхто не любить змінюватися насильно. Тому ця робота з пояснення й розтлумачення (від якої насправді суто на емоційному рівні я втомлююся значно швидше, ніж хотіла б) має бути тривалою та продуманою, поєднувати раціональне й емоційне, враховувати розуміння контекстів кожного окремого співрозмовника. Це інколи дуже дратує, але що ж.

— Те, чого ми хочемо досягти, неможливе без довіри. А довіра напрацьовується повільно. Медіа й аудиторії кожної країни радше довірятимуть своїм голосам і лиш за певних обставин відкриються до голосів ззовні. Щоб бути почутим, щоб тобі повірили, недостатньо прийти й голосно щось прокричати.

— Пояснювати про мову, ідентичність, пропаганду, імперськість, глибокі й всепроникні щупальця імперії доведеться ще незліченну кількість разів і дуже довго. Багато з наших співрозмовників мали болісно для себе переосмислити ставлення до російських медіа, визнавши їх пропагандистськими. Але це не значить, що вони автоматично довіряться інформації з українських джерел. Нас постійно запитували про те, як працюють українські журналісти, як і хто їх цензурує, як відрізнити українську пропаганду, як узагалі знайти достовірні українські джерела. Ми мали численні розмови про діалог із росіянами та чули щире нерозуміння того, чому він неприпустимий. Тут може бути добре вже те, що вони часто готові прийняти таку позицію, не розуміючи. Хотілося б іншого, але що вже є.

— Увага до війни є, але, звісно, помалу втрачається. Припускаю, що з активізацією подій в Ізраїлі, шанси для нас загубитися — ще більші. З того, що ми чули часто й багато де. Бракує історій з-поза лінії фронту. Потрібні нові й нові ракурси, ідеї, підходи, розкриття ширших контекстів, погляду вглиб. Балансувати біль із чимось, що надихне, зацікавить, по-хорошому здивує та вразить. Ці історії у нас, на щастя, теж є.

— Ну і ще. Всі ті, хто не бував в Україні, зовсім не може уявити, що тут і як. І як живеться в тилових містах. І як працюється, наприклад, журналістам, у цих умовах. Дуже хочеться привозити всіх і кожного, розповідати й показувати. Я вже багато разів бачила ефект від таких візитів на власні очі. Та й логістично було би легше, що там. Але всіх не привезеш, тому тепер я бачу, що обміни й поїздки на зразок тих, що ми мали, потрібні — і в значно більших масштабах. Ну, і сили й терпіння раз по раз пояснювати найбазовіші речі потрібні також.

Просто не забувати, що я так само мало знаю про більшість країн світу, зокрема й тих, де в цю хвилину йде війна. То чому вимагати цього глибокого й нюансованого знання від інших? Я так само не здатна емпатувати кожному горю на планеті. То чому вимагаю цього від інших?

Тому пояснювати, пояснювати щоразу, коли є така можливість.

Я пишу це все та звучу сама собі як фіксаторка страшних банальностей. Але в процесі цих усіх розмов, у процесі цієї роботи, особливо, коли палають емоції чи нагрібає втома, це зазвичай таким не видається. Тому лишаю тут. Як нагадування й собі теж.

Фото: Oksana Mamchenkova/Facebook