Люк Гардінґ (Luke Harding) — британський журналіст, письменник і премійований іноземний кореспондент газети The Guardian. Автор восьми документальних книжок, перекладених тридцятьма мовами. Став першим іноземним журналістом після холодної війни, якого примусово вислали з Росії. Улітку 2022-го потрапив до кремлівського «чорного списку».

24 лютого 2022 року Люк Гардінґ був у Києві. Від перших днів повномасштабної війни він спілкувався з українцями, їздив у гарячі точки, фіксував свідчення й описував події, щоби показати світові звірства російських окупантів в Україні. Нині у видавництві «Віват» вийшла його книжка «Вторгнення. Кривава війна Росії та боротьба України за виживання». Це збірка репортажів про початок повномасштабного вторгнення (до весни 2023 року).

Видавництво «Віват» запропонувало «Детектору медіа» опублікувати уривок із цієї книжки, присвячений промовам Президента Володимира Зеленського та їх автору Дмитру Литвину. Публікуємо цей фрагмент.

Поки Путін меншав у очах світової спільноти, Зеленський, здавалося, зростав. Іще за часів президентських перегонів його взаємодія з публікою подеколи затягувалася, пресконференції тривали годинами. Тепер промови стали щонайбільше десятихвилинними, і кожне слово добиралось якнайретельніше. Тож загалом виступи справляли дуже потужне враження.

Як я довідався, тексти для українського лідера пише Дмитро Литвин — колишній журналіст, поціновувач творчості свого американського колеги Гантера С. Томпсона (зокрема, роману «Краще ніж секс» і мемуарів «Царство страху») та українського письменника Олексія Нікітіна. За межами Києва його майже не знали: коли розпочалася війна, у нього не було й двохсот підписників у Twitter. І хоча Зеленського він підтримував іще з часів «Слуги народу» — відколи працював політичним аналітиком на знімальному майданчику, нинішнє співробітництво йому спершу не хотілось обговорювати: «Не люблю про це патякати».

Уперше ми зустрілись у квітні, а потім у серпні 2022-го й у лютому 2023-го. Визнавши нарешті важливість своєї справи, він показав світлини Зеленського в оперативному штабі на Банковій: Президент сидів із його ноутбуком у руках. «Уперше MacBook став зброєю на війні», — зауважив Литвин. Росію він різко засуджував, а  про Путіна писав: «Об’єктивна реальність ніяк не впливає на нього. Він хоче ізоляції». Кремлівський режим є сумішшю диктатур Північної Кореї та нацистської Німеччини — так сказав мені цей розумний чоловік за філіжанкою кави в популярній київській кав’ярні Milk Bar на вулиці Шота Руставелі.

Перш ніж долучитися до адміністрації Президента, він вів власну шпальту в щотижневому новинному журналі «Лівий берег». Йому не подобались ані попередники Зеленського — «ветерани» політики на кшталт Порошенка, — ані їхні уряди: «У них нема демократичного мислення».

Натомість Зеленський, на думку Литвина, переймався проблемами звичайних людей незалежно від того, «чи великі вони, а  чи маленькі». «Це не просто лідер — це історичний лідер. Він усвідомлює свою відповідальність і розуміє ситуацію. Ви завжди відчуваєте його присутність». За словами іншого помічника Президента, той був «душею компанії», особистістю, яка притягує людей і завжди перебуває в центрі подій. Тим, хто бере гітару і співає на весь голос.

З початком вторгнення Литвин переїхав на Банкову, де є ціла мережа тунелів, і оселився в кімнаті поруч із президентською. Умови проживання були спартанськими: один душ на сто осіб. (Тільки Зеленський мав окрему душову.) Уже невдовзі робота журналіста над промовами стала важливою складовою ведення війни.

За його словами, Президент сам генерував ідеї текстів, тож і емоції були непідробні. «Емоційність для нього найважливіша. Ти говориш із ним — і він висловлює свої міркування, каже, чого хоче, пропонує конкретну форму слів», — пояснив Литвин. Усе це він збирав докупи та складав у чорновий варіант промови. Іноді Зеленський затверджував одразу. Інколи вносив зміни просто в макбуці свого автора — якщо вважав, що зміст недостатньо зрозумілий.

Сергій Лещенко — також колишній репортер, який після російського вторгнення подався в  радники, — назвав Литвина літературним і  креативним асистентом Зеленського, «співтворцем», виконавчим продюсером блокбастера в стилі Netflix: «Діма щодня збирає ідеї Президента, а відтак робить із них оповідь». Сьогодні темою могло бути варварство російських солдатів, а завтра — потреба України в західній зброї.

Зеленський міг розраховувати на Литвина цілодобово. Під час артилерійських атак на Київ журналіст зазвичай обідав у підземній їдальні, де не було мобільного зв’язку, зате на стіні висів старомодний стаціонарний телефон. Коли телефонували з Офісу Президента, працівник їдальні підіймав слухавку і кричав на всю залу: «Чи є тут Литвин?».

Щойно російські війська почали обстрілювати Запорізьку атомну електростанцію, лякаючи світову спільноту привидом Чорнобиля, Зеленський відрядив охоронця розбудити Литвина. Була третя чи четверта ночі. «Президент конче хотів щось сказати про це і дуже переживав. Тож робота над текстом була вкрай емоційною», — згадував журналіст. Зеленський прагнув уникнути помилки радянського політбюро, що довгий час замовчувало катастрофу.

Висловлювання Президента закарбовувались у пам’яті надовго. У російськомовному зверненні до російського народу, опублікованому за кілька годин до початку кремлівської навали, він сказав, що його країна не хоче війни, але готова захищати себе, свою свободу, життя свого народу й дітей. «Ми достеменно знаємо, що війна нам не потрібна. Ні холодна, ні гаряча, ні гібридна. Та якщо на нас нападуть, ми захищатимемось. Якщо ви нападете на нас, то побачите наші обличчя, а не спини».

Є й інша пам’ятна цитата, і пов’язана вона з пропозицією іноземних лідерів перевезти Зеленського до безпечнішого місця. У Стамбулі міг надати прихисток турецький президент Реджеп Таїп Ердоган — його підлеглі вже готувалися до таємної евакуації українського очільника. Про допомогу в переміщенні уряду на захід України чи до Польщі в разі потреби оголосили США (про це розповів високопоставлений співробітник американської розвідки, чиї слова цитувало Associated Press). Однак у відповідь Президент заявив: «Тут точиться боротьба. Мені потрібна зброя, а не евакуація».

За словами Литвина, Зеленський обожнює поезію. Тому його промови сповнені поетичних рядків із повтореннями, драматичними паузами та яскравими порівняннями. Поставши в  густому бурувато-сірому тумані перед Будинком із химерами за місяць після вторгнення, він назвав російських варварів «потойбічними пекельними істотами», що ринуть «суходолом, морем і  небом». У  його промові вони являли собою «монстрів», які «повзуть і пливуть, палять і грабують, нападають і намагаються вбити». Говорячи, Зеленський указував на сюрреалістичні фігури позаду. Дегуманізація? Можливо, та з  огляду на те, що для українців межа між реальним світом і жахливим потойбіччям стерлася, такі метафори були доречні.

Литвин розповів, що аналогію з «химерами» провів сам Зеленський і він же наполіг записати промову надворі, обравши потрібний ракурс. Зрозуміло, чому він намагався контролювати знімальний процес — усе-таки то була його парафія. Та інколи рішення Президента обурювали українських спецпризначенців, котрим доручено було охороняти його від замахів росіян. Тож звернення записувалися на тлі патрульних, що нервово крокують туди-сюди.

«Ви певно знаєте, що Зеленський не схильний замикатися в бункері. Він не ховався там навіть упродовж перших тижнів війни», — зазначив Литвин. Президент постійно перебував у роз’їздах, відвідуючи й ті зони, де ведуться найзапекліші бойові дії, «через що охоронці переживали потужний стрес».

Виступи Зеленського стали обов’язковими до перегляду. Завдяки їм глядачі з України й усього світу дізнавалися новини з поля бою, включно з інформацією про перемоги й поразки. Президент відверто казав про втрачені території. І  щовечора нагороджував героїв, багатьох — посмертно (медалі вручали в тій-таки залі Маріїнського палацу, де на початку лютого я стежив за бесідою Зеленського з Джонсоном). Кожне зведення завершувалося енергійним рукостисканням і словами «Слава Україні!».

Складно було не розчулитись, а одна німецька телеперекладачка якось навіть розплакалась. У багатьох протягом перших днів вторгнення поставало запитання, чи не слухають вони звернення майбутнього привида, потенційного мерця. Щось таке Зеленський сказав і під час конференц-зв’язку з європейськими лідерами 25 лютого: «Можливо, ви востаннє бачите мене живим». Його дружина зізнавалася, що, відколи вони попрощалися, подібне неодноразово спадало їй на думку.

Ті, хто раніше не був прихильником Зеленського, визнавали, що він чудово тримається. Одна з провідних журналісток України Крістіна Бердинських написала у Twitter: «У мене чимало нарікань на внутрішню політику Зеленського. Але його поведінка в умовах наступу абсолютного зла на Україну неймовірно смілива. Так може поводитися тільки справжній політичний лідер».

Дипломатична діяльність Президента на Заході виявилася дуже ефективною: його полум’яні промови забезпечили зовнішню допомогу з озброєнням та оснащенням, а також економічну підтримку. Він лестив, умовляв, благав і засуджував. Його зусиллями боротьба України й Росії масштабувалася до глобальної ціннісної боротьби між свободою й тоталітаризмом. Він застерігав, що на кону стоїть безпека не так його держави, як усього західного світу. Мовляв, якщо Москва проковтне Київ, вона піде далі, відгризаючи шматок за шматком від Центральної Європи.

Навесні 2022-го Зеленський вирушив у віртуальну мандрівку — дистанційно виголосив промови перед парламентами понад тридцяти демократичних країн, від Іспанії та Португалії до Японії та  Південної Кореї. Завдяки завчасним консультаціям з  іноземними послами в Україні звернення були адаптовані під політичні й культурні особливості кожної конкретної держави. За словами Литвина, все це робилося заради того, щоби зміцнити емоційний зв’язок і відчуття спільних людських цінностей, попри різницю між часовими поясами та відстані між континентами. «Щоби ми зрозуміли одне одного». Так трагедія України стала трагедією всього світу.

Звертаючись до Палати громад Сполученого Королівства на тринадцятий день вторгнення, Зеленський порівняв свою боротьбу проти Путіна з боротьбою Британії проти Гітлера влітку 1940-го. Вісімдесят два роки по тому в Палаті панувала похмуро-врочиста атмосфера. Культові зелені лави вщент були заповнені принишклими депутатами. Подія була дуже важливою, адже вперше глава іноземної держави безпосередньо звернувся до Британського парламенту, щоб розповісти про поточний стан справ у його країні. Росія коїть «великий терор»; крилаті ракети падають на школи й житлові будинки; п’ятдесят дітей загинули. Україна нагадує шекспірівського Гамлета з його славнозвісною дилемою: «Бути чи не бути?».

Відтак Зеленський процитував найвідомішу промову Черчилля, так само поступово підвищуючи тон: «Ми боротимемося до останнього, на морі й у повітрі. Ми захищатимемо нашу землю, хай би якою високою була ціна. Ми битимемось у лісах і полях, у містах і селах, на узбережжях і на вулицях». Він запевнив, що українці ніколи не здадуться. Вони боротимуться на донбаських териконах і купах шлаку, на берегах Кальміуса й Дніпра.

Завершилася промова словом «великий», що поєднало дві країни, мов магічне закликання: «Слава великій Україні! І слава Великій Британії!».

Це було чудове звернення — вагоме, потужне, значуще. У Лондоні всі слухачі підхопилися на ноги й зааплодували. І те саме відбувалося всюди, де виступав український очільник, — від Нікосії на поділеному Кіпрі до Копенгагена й Дубліна. Український прапор як символ солідарності й співчуття хутко замайорів по всіх усюдах — хай то дах Німецького історичного музею чи середньовічна вежа провінційної англійської церкви. Народні обранці стали вдягатися в кольорах українського прапора: пани хизувалися яскраво-жовтими краватками, пані — синіми сукнями й жовтими шаликами.

Сер Джеремі Флемінґ — голова Центру урядового зв’язку (ЦУЗ), таємної служби радіорозвідки Британії, — назвав інформаційну кампанію Зеленського «надзвичайно ефективною». «Мультиплатформна, мультимедійна, динамічна, вона гнучко підлаштовується під різну аудиторію. Ви тільки погляньте: всюди, включно з будівлею ЦУЗ, майорить український прапор — соняхове поле під блакитним небом! Отже, послання знайшло своїх адресатів», — сказав Флемінґ.

Авжеж, ті промови виголошувалися з певною метою. Зеленський висував конкретні вимоги, постійно закликаючи Захід надсилати Україні озброєння: зенітно-ракетні комплекси, винищувачі, танки, бронетранспортери, артилерію. Дещо з цього надходило, але він хотів більшого. Від НАТО Зеленський вимагав закрити повітряний простір над Україною, щоб завадити росіянам нищити житлові квартали своїми авіабомбами. А від урядів інших країн очікував суворих санкцій проти Москви, включно з повним ембарґо на нафту й енергоносії.

Були й інші питання. Політична підтримка вступу України до Євросоюзу. Участь у повоєнній відбудові країни — тобто у відновленні зруйнованих міст…

За вісім днів після звернення до Британії Зеленський говорив до Америки — головної партнерки та найактивнішої учасниці міжнародного діалогу. Послухати його промову зібралася повна зала на цокольному поверсі вашингтонського Капітолія. Подібно до виступу перед Палатою громад, тут також наголошувалося на спільностях між обома країнами. Долі України й США переплетені, заявив Зеленський членам Сенату і Палати представників. А тоді закликав згадати Перл-Гарбор, зокрема той «жахливий ранок» 7 грудня 1941 року, коли «небо почорніло від навали літаків».

«Згадайте 11 вересня, страшний день 2001 року, — продовжив Президент, — коли зло намагалося перетворити ваші міста, ваші вільні землі на поле битви. Коли від повітряної атаки постраждали безневинні люди. Наша країна переживає те саме щодня, просто зараз, цієї миті. І щоночі протягом уже трьох тижнів… Росія перетворила наше небо на джерело смерті для тисяч людей».

Були й посилання на історію Америки. Зеленський не оминув ані видатних президентів, викарбуваних у горі Рашмор, ані промови Мартіна Лютера Кінґа-молодшого «У  мене є  мрія». А потім він показав потужне документальне відео, де протиставлялися два світи: недалеке минуле, коли українські діти мали змогу бавитися в мирних українських містах, — і теперішнє, зруйноване російськими ракетами.

У кімнаті панувала тиша. Дехто хитав головою, дехто витирав сльози.

Як зауважили журналісти The Guardian, Зеленський тиснув на емоційні важелі Америки. Два роки тому його помилково звинуватили в причетності до першого імпічменту Трампа, який у телефонній розмові начебто вимагав від нього зібрати компромат на сина Джо Байдена — Гантера (від 2014-го той працював на українську енергетичну компанію, вплутану в політичний скандал).  У січні 2021-го Трампа виправдали в Сенаті, і цю історію забули.

На завершення промови Зеленський попрохав президента Байдена закрити небо над Україною. «Я бажаю вам бути лідером світу, а  отже, бути лідером миру», — додав він. Представники обох партій зааплодували. А втім, через побоювання безпосереднього воєнного конфлікту між країнами НАТО й Москвою у захисті від ворожих літаків Україні було відмовлено. Натомість американська адміністрація пообіцяла їй безпрецедентну суму, яка вже до квітня сягнула тридцяти трьох мільярдів доларів.

Звертаючись до різних людей, Зеленський добирав відповідні теми. З грецькими парламентарями говорив про Маріуполь. З жителями Гельсінкі — про коктейлі Молотова, що їх сміливі фіни жбурляли в радянських загарбників під час Зимової війни 1939–40 років. Зі шведами — про спільні кольори національних прапорів. З австралійцями — про MH17, літак компанії Malaysia Airlines, 2014-го збитий Росією над сходом України. Наслідком тієї страшної катастрофи стала загибель двохсот дев’яноста восьми людей, із яких тридцять вісім були громадянами Австралії.

Фото: пресслужба президента України