Поки ми обурюємося тим, як The New York Times висвітлює підрив Каховської дамби і цитує Пєскова так, ніби він джерело фактів, а не знаменитий путіноїдний брехун, та сама колись шановна газета публікує огидну статейку про «непрості взаємини української армії з нацистською символікою».

Так, так, знову стара пісня про крайніх правих. NYTimes періодично до неї повертається. Цим разом — у виконанні Томаса Гіббона-Неффа, українського військового кореспондента газети, з цитатами Майкла Колборна із Bellingcat.

Автор статті стверджує, що фотографію військового з таким символом у квітні опублікував твіттер-акаунт Міністерства оборони України, а після звернення журналіста з питанням фотографію видалили.

Якщо хтось дочитає до останньої третини статті, то побачить там мішанину з історичних фактів про те, як в Україні визвольна боротьба йде пліч-о-пліч з нацизмом, і кілька хороших цитат Ігоря Козловського, який каже, що в Україні ці символи означають абсолютно не те, що вони можуть означати в якихось зарубіжних неонацистських середовищах.

Але, на думку Колборна з Bellingcat і, очевидно, самого автора, українським воєначальникам треба зосередитися на тому, щоб викорінити таку символіку з армії.

Мабуть, неправильні шеврони — значно страшніший ворог, ніж російська армія. Що там геноцид, зґвалтування, обстріли та руйнування ГЕС (бо, може, це й не росіяни). Не можна воювати з агресором, поки всі шеврони не пройдуть цензуру західних експертів.

Для мене NYT довго, дуже довго була орієнтиром, найвищою планкою у світі журналістики. Її власники — родина Салцбергерів — послідовно забезпечували редакційну незалежність. Газета не знала недоторканних: від її прискіпливого погляду не могла сховатися жодна адміністрація, жодна партія чи публічна особа, жодна публічна компанія. Газета-рекордсменка за кількістю Пулітцерівських премій — понад сотню.

Я вже й забула, що одна з цих премій дісталася керівнику московського бюро Волтеру Дюранті за 13 статей 1931-го року. У 1980-х сама газета була змушена визнати, що його матеріали про СССР були ретрансляцією радянської пропаганди.

Майже 100 років по тому редакція наступає на ті самі граблі. У травні цього року А. Г. Салцбергер, видавець The New York Times, сказав в інтерв'ю NPR: «Занадто часто журналісти виступають на боці праведників. І я вважаю, що це створює сліпі зони та ефект луни».

І ще: «Журналісти повинні бути смиренними: коли ви йдете за фактами, куди б вони не вели, вони часто приводять до запитання. Вони часто приводять до невизначеності. Вони часто приводять до дебатів».

Ось ця остання цитата мені дуже попахує «не все так однозначно». Бо це якраз і є лінія російської пропаганди: все піддається сумніву, все можна перекрутити, все можна розхитати.

Ні, пане Салцбергер. Є речі, які не треба переводити у статус невизначеності. Добро і зло — це очевидні речі. Дивіться, щоб потім не довелося знову відводити очі й просити пробачення, як за Дюранті.

Ярина Ключковська, консультантка зі стратегічних комунікацій, оригінал публікації за посиланням

Фото: Getty Images