Світлофор обмежень

Після невдалих комунікацій про доступ журналістів до деокупованого Херсона Міноборони спробувало унормувати роботу медіа на війні, «розфарбувавши» прифронтові й фронтові території за рівнем небезпеки в три кольори та заборонивши в’їзд у «червоні» зони. Як стало зрозуміло невдовзі, таке зонування насправді не організовує роботу, а обмежує її — щоправда, не для всіх. «Червоні» зони виявилися не настільки «червоними» для репортерів телемарафону «Єдині новини», яким дозволили висвітлювати бойові дії на цих територіях. Після публічної критики в Офісі президента журналістам обіцяли переглянути такий підхід.

«Так, я вважаю це очевидним обмеженням свободи слова, — каже журналістка "Української правди" Ольга Кириленко, яка працює на фронті. — Те, що дозволили працювати тільки журналістам телемарафону, це, на мою думку, максимально ганебна ситуація, тому що хтось вирішив, що одні журналісти важливіші за інших».

Ці обмеження розкритикували й воєнні кореспонденти, чию роботу обмежили, і ті, хто потрапив до щасливого списку. Воєнна кореспондентка ютуб-каналу «Бутусов плюс» Ірина Сампан каже, що розуміє, навіщо потрібні певні обмеження роботи на фронті, але говорить і про відсутність пояснень, коли такі нововведення запроваджують.

«Цензура абсолютно правильна під час війни. Вона необхідна, бо ти ніколи не знаєш, яка інформація може допомогти ворогу. Журналісти, блогери можуть неправильно використати цю інформацію. Які б обмеження не запроваджували, я просто хочу, щоб це було просто правильно прокомуніковано», — каже Сампан.

Публічно керівники пресслужб Збройних сил пояснили, що зонування запровадили «для правильної організації роботи з урахуванням безпекової ситуації в зоні відповідальності з урахуванням потреб війська». Однак у приватних розмовах деякі з пресофіцерів виказували нерозуміння повного закриття передової та винятковості журналістів телемарафону. Скасування цих обмежень пізніше, власне, стало доказом того, що система «світлофора» не була надто вдалою.

Та серед комунікаційників є прихильники військової цензури. Наприклад, експерт зі стратегічних комунікацій, член наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України Олексій Харченко вважає, що цензура встановила би правила того, «як грати на цьому полі й журналістам, і військовим».

«Військова цензура — це юридичний спосіб встановити цивілізовані взаємовідносини між медіа та військовими, владою. Військова цензура — це військовий обовʼязок тих, хто в тилу, це спосіб допомогти військовим. Але це обовʼязок і для військових — не керувати правилами в ручному режимі. Ми маємо розуміти, які основні завдання стоять перед ворогом, звісно, окрім тактичних — виявлення уразливих ділянок, чисельності особового складу, переміщення, систем оборони», — зазначає Харченко.

На його думку, цензурувати потрібно інформацію, яка збільшить шанси росіян на успіх, адже вони постійно намагаються виявити вразливі ділянки в українській обороні, дізнатися кількість і базування військових, а також реалізувати стратегічні завдання в інформаційному просторі, як-от підрив довіри до керівництва держави, розбрат між політичним і військовим керівництвом, підвищення конфліктності в суспільстві, підрив довіри до України, влади, політичного керівництва та суспільства з боку міжнародних партнерів, підвищення недовіри та розбрату серед міжнародних партнерів.

«З іншого боку, відповідні заходи мають застосовуватися і до військово-політичного керівництва. Зокрема, мають бути чіткі правила допуску журналістів до деокупованих територій, акредитації для роботи на лінії фронту. Військова цензура — це доведення відповідності та слідування журналістській етиці й стандартам до ідеалу всіма учасниками інформаційного фронту», — зазначає Харченко.

«Військові завжди будуть тяжіти до закриття, це зрозуміло, бо це їм заважає робити їхню роботу, — пояснює заступниця голови правління Центру оборонних стратегій та колишня заступниця міністра оборони Аліна Фролова. — Не щодо висвітлення, а тому, що вони мають кимось перейматися і когось охороняти. Більша частина командувачів підрозділів, вибираючи пріоритети, скоріше вибере не допускати».

На думку Фролової, в таких випадках «напевно, має бути політичний тиск з точки зору того, що вони мають знаходити серединні рішення». Ці проблеми Фролова частково пов’язує з тим, що, на її думку, «Міністерство оборони, з одного боку, не виконує свою функцію контролю політичної складової військової кампанії, з іншого боку, тому що не відбудовані нормальні робочі процеси між військовими, політиками та ОПУ».

Натомість щоденною комунікацією Генштабу Аліна Фролова задоволена.

«У них кожного дня є звіт, він неемоційний, без накручування усіх цих речей. Якщо у нас відбуваються екстраординарні ситуації, вони реагують, є чіткі зрозумілі спікери з точки зору базової комунікації», — каже Фролова.

Проблеми, на її думку, виникають, коли з’являються «складні ситуації політично чи з точки зору порушення правил ведення війни». Тоді в інформаційному полі з’являється пауза, пов’язана, за її припущеннями, з необхідністю погоджувати повідомлення з Офісом президента.

Скора перемога

У декого з журналістів більше претензій до Генштабу та інформування суспільства про перебіг бойових дій. Настя Станко критикувала замовчування виходу із Соледара. Інститут вивчення війни писав 12 січня, що росіяни захопили «більшу частину Соледара, якщо не весь», і ЗСУ вже не вели бої в самому місті, тоді як Генштаб заперечував захоплення до 25 січня. Заступниця голови правління Центру оборонних стратегій Аліна Фролова припускає, що ми можемо всього не знати про військові операції, і за цим міг стояти план, який не спрацював.

Після захоплення Соледара росіяни зосередилися на Бахмуті, де просунулися до західної частини міста. Комунікацію щодо ситуації в Бахмуті теж критикує Ольга Кириленко.

«Від оцього наративу "ура, ми переможемо вже завтра" мене як людину, яка працює на фронті, нудить. Я не знаю, що відчувають військові або їхні родичі, коли натикаються на ці новини. Виходить із заявами (командувач Сухопутних військ. — "ДМ") Сирський, (заступниця міністра оборони. — "ДМ") Маляр, (речник Східного угруповання військ Збройних сил України. — "ДМ") Череватий — вони всі говорять, що все під контролем, не ведіться на фейки. Усе добре. Росіяни все перебільшують. Я розумію, що інформація від людей там й інформація, яку генерує влада і марафон, незрівнянна між собою. Я вважаю, що в демократичній країні так не має бути, і влада повинна бути більш чесною з людьми, які живуть у цій країні, і з військовими, які захищають цю країну», — каже журналістка Ольга Кириленко.

Натомість  заступниця голови правління Центру оборонних стратегій Аліна Фролова каже, що у неї не склалося враження, що Генштаб применшує критичність ситуації, адже щодня повідомляє про запеклі бої за Бахмут, що відображає реальну ситуацію. Що ж стосується наративу про швидку перемогу, то, на її думку, він все ще працює, бо підтримує бойовий дух військових.

«Я думаю, що це дуже сильно тримає і військових, і цивільних, тому що набагато складніше було військовим у 2019 році, коли ти приїжджаєш, і вони питають: "Для чого ми тут стоїмо, щоб що?". Це питання, на які не було відповіді. Коли у них є питання і відповідь про те, що ми будемо звільняти, але маємо зачекати, накопичити ресурс, вони можуть бути невдоволені у певний час, але в цілому це тримає бойовий дух», — вважає Фролова.

Мирних громадян запевнення у швидкій перемозі, мовляв, теж підтримують, бо, на думку Фролової, більша частина суспільства не готова до того, що «це війна на якусь кількість років, що буде погано ще три роки».

У журналістки «Української правди» дещо інша думка. Ольга Кириленко вважає, що українське суспільство «заслуговує знати про цю війну все, що не шкодить українській армії».

Експерт зі стратегічних комунікацій Олексій Харченко хоч і вважає, що телемарафон відіграє позитивну роль, адже підбадьорює українців, але разом із тим зазначає, що влада у всіх ситуаціях невизначеності має дати суспільству інформацію про те, як діяти, і давати розуміння, що знає, що відбувається, і тримає контроль.

«Позитивні емоції допомагають долати труднощі. Але більше цьому допомагає розуміння, як діяти у складних ситуаціях. Як майже кожен американець чи японець знає, що треба робити під час урагану, так і українці мають знати, що робити під час війни. Знання долають страх. Позитивні емоції запалюють серця й очі, дають сили на подвиги. Але занадто позитивні й обнадійливі можуть спалити. Тому має бути розумний і зважений підхід як до маркетингу позитивних очікувань, так і застосування демаркетингу — зниження занадто обнадійливих емоцій. Це комбінація спринтів і марафонів», — вважає експерт.

Стурбоване суспільство

Соціальний психолог Олег Покальчук зазначає, що аудиторія з різною інтенсивністю стежить за бойовими діями та, відповідно, по-різному сприймає інформацію.

«Є люди, у яких підвищений запит на перебіг війни. Ця потреба базується на можливості якось прокоментувати цю інформацію та поширити. Ця частина суспільства реалізує свою політичну активність, свідомість, патріотизм, відповідальність. Наскільки все відбувається ефективно й до ладу, у мене великі сумніви, оскільки це люди переважно цивільні, які з об'єктивних причин не можуть інтерпретувати оперативну обстановку. І є частина суспільства, яка, скажімо так, емоційно нестабільна та шукає у комунікаціях влади всякого роду інформацію, яка підсилює тривожні політичні очікування», — каже Покальчук.

Через це, пояснює психолог, одне й те ж повідомлення Міністерства оборони чи президента можуть інтерпретуватися по-різному.

«Суспільство небайдуже, тому що суспільство знервоване, стурбоване, стривожене. Водночас цей високий рівень невротизації спричиняє те, що, який би меседж ви не спрямовували цим групам населення, він матиме кореляцію з цим рівнем невротизації. Людина у спокійному стані щось сприймає по-одному, а в іншому — воно її дратує», — пояснює Покальчук.

Через це, на його думку, владі краще менше заглиблюватися в деталі, зважаючи на проблеми владних інституцій із комунікаціями.

«У цих обставинах я б мінімізував інформацію, яка надходить від влади до суспільства, через те, що навіть попри запит від людей вона не здатна його кваліфіковано оформити в такі комунікації, які б мали ефект, на який вона очікує. Якщо ви не можете і не вмієте, то не беріться», — каже Покальчук.

Журналістка Ольга Кириленко все ж вважає, що українське суспільство готове сприймати інформацію про те, що відбувається на фронті, а час паніки минув 24 лютого.

«Мені здається, що зараз майже в кожній родині є людина, яка воює, яка розказує, що відбувається на якомусь напрямку. Я не думаю, що люди живуть у такому невіданні. Слова на кшталт «все буде добре», я вважаю, дуже погані під час війни», — каже журналістка.

Фото: Генеральний штаб ЗСУ/Facebook