Лайфхаків, «як російськомовному перейти на українську», вже безліч. І всі, хто хотів, уже давно ними скористалися, хоча й не завжди вдало. Саме тому я мав на меті зосередитися не так на техніці, як на сенсах цього «перехідного віку».

Гадаю, запорука успіху будь-якого перевтілення в мовному питанні лежить не стільки в політичній або лінгвістичній площинах, скільки в радикальному світоглядному зламі, дуже схожому до навернення у віру.

Якщо ви по-справжньому хочете «перейти на українську», або — давайте дивитися ширше — оволодіти якоюсь корисною навичкою, подолати страх публічних виступів, схуднути, досягти успіхів у бізнесі, спорті, політиці, мистецтві, тощо, — вам не обійтися без радикальних рішень задля великих цілей і тривалих змін. Цей свідомий, зважений та рішучий крок, який істотно змінить ваше звичне життя і справить значний вплив на майбутнє, у християнському середовищі називають «покаянням», тобто «радикальною зміною мислення, цінностей, світогляду, звичок, способу життя». Саме тому, якщо ви хочете мати переконливий успіх у будь якій справі, вам із самого початку не обійтися без цього радикального і всеосяжного покаяння.

Як це має виглядати практично на прикладі нашого «переходу на українську»?

Соціологи свідчать, що чимало українців в обставинах російської агресії свідомо почали спілкуватись українською. Але, по-перше, деякі з цих спеціалістів прогнозують, що значна кількість таких ентузіастів знову відкотиться до звичної російської, щойно військова загроза спаде і ми повернемося до звичних умов життя. По-друге, деякі з цих «нових українців» говорять державною виключно в публічному просторі. Спілкування ж у колі сім’ї залишається без змін: фільми, пісні, книжки, новини — все made in russia. Це не справжнє покаяння, а така собі данина загальному тренду, пристосуванство, яке легко відбувається в обидва боки — куди повіє вітер.

Якщо ваша мотивація базується не на внутрішніх переконаннях, а на тимчасових зовнішніх чинниках, ваше «відступництво» — лише питання часу.

Це те ж саме, що відоме як «недільне», або «святкове», християнство. Коли людина навернулася до Бога не по-справжньому, а лише лицемірно імітує «християнську поведінку» в стінах храму на великі свята або під час недільної літургії. При цьому в повсякденному житті таких «християн» усе залишається як і до їхнього вдаваного «навернення». Це — як у вишиванці слухати Лєпса…

Що ж робити, коли надумали по-справжньому «навернутись до українства»?

Насамперед — «спалити мости», максимально відмовитися від будь-якого контенту російською. Як новонавернені рішуче відмовляються від гріховних звичок минулого, так і нам слід відмовитися від використання «язика» навіть на побутовому рівні. Це має стати табу, хоча б на певний час.

Мені «спалити мости» допомогли самі росіяни. Коли, виїжджаючи з окупації, на одному з блокпостів від потвори з автоматом почув: «ат’єдьтє в старонку, паапщаємся…», чути їхній «язик» на моїй рідній землі перехотілося остаточно, спілкуватися — тим більше.

Якщо ви не мали схожого тригера, просто забороніть собі навіть подумки вживати ворожу мову. Доки йде ця війна, гадаю, привід знайти буде нескладно.

Але, як відомо, природа не терпить порожнечі. Тому цей мовний вакуум треба максимально заповнити якісним(!) українським контентом, зануритися з головою в літературну класику, новини і фільми дивитися в перекладі державною. Змінити все, починаючи з мови інтерфейса в мобільному й ноутбуці.

Непогано знайти коло однодумців, у якому буде простіше разом опановувати і вдосконалювати нові навички. Адже хіба не для цього самого збираються при найменшій нагоді і християни, і спортсмени, і адепти ЗСЖ? Спільнота — велика сила! Ідеальний варіант, коли ці однодумці — твоя сім’я.

Тут немає нічого нового. Максимальне занурення в мовне середовище на всіх рівнях — найкращий спосіб засвоєння будь-якої мови.

Проте, хоч би як добре ви почувалися в колі фанатів української, зважте, що в більшості випадків вам доведеться долати наслідки свого переходу-покаяння сам на сам. Неодмінно серед ваших знайомих, колег з’являться «доброзичливці», які назвуть вас диваком і відсахнуться. Або, ще гірше, почнуть кепкувати з вашої недосконалої вимови, суржику. Та ми й самі будемо не раз дратуватися, як незграбно і примітивно говоримо, марудно і болісно підшукуючи відповідні замінники звичним із дитинства російським словам, приказкам, цитатам, фразам з улюблених фільмів.

Це буде особливо болісно тим, для кого слово було й залишається головним інструментом взаємодії зі світом: спікерам, письменникам, політикам, керівникам тощо. Тому спокуса все кинути і «згрішити» російською неодмінно виникне, не сумнівайтесь! Ми всі через слабкості раз у раз «впадаємо у гріх»: спортсмен пропустить тренування; володарка розкішних форм «зрадить» дієту, з’ївши спересердя шмат торта; «новий українець» перегляне кіно з улюбленими колись російськими акторами…

Так, це траплятиметься, будьмо реалістами. Ба більше. Скоріш за все, ми навряд чи навчимося думати й говорити українською так вільно, як говорять актори або ті, хто народився й виріс десь у Центральній чи Західній Україні. Але це не привід опускати руки і відмовлятися від власної мрії або великої мети! У кожного свій рівень успіху.

Якось моя старша донька поділилася зі мною власним досвідом «переходу на українську». «Спочатку, — казала вона, — я переходила на українську з поваги до тих, хто українською звертався до мене. Потім, уже відмовившись від російської, інколи на неї все ж таки переходила — з поваги до російськомовних. Тепер — я так вирішила — у будь-якому разі на російську не переходжу: з поваги до мови мого великого народу».

У цьому зізнанні все — і непевний шлях до покаяння-переходу, і мотивація, і момент радикальної рішучості. Погодьтеся, цей вибір, який відкидає всі комфортні лайт-альтернативи, важко назвати зручним. Але він принциповий. Він успішний. І вже тому вартий поваги і є прикладом для наслідування.

Моя молодша донька також надихає мене своїм принциповим ставленням до своєї мети. Вже в дорослому віці вона з нуля спробувала себе в доволі виснажливому й екзотичному виді спорту. І досить скоро, тільки завдяки своїй наполегливій праці та власній мотивації, крок за кроком досягла в ньому помітних успіхів. А ще — вона, також принципово, говорить виключно українською, хоча, здавалося б, який сенс: дівчина тепер живе поза межами України і до війни спілкувалася переважно російською…

Ось оце я й називаю справжнім переходом-наверненням. Це коли не напоказ. Не на догоду комусь. Усупереч ірраціональним труднощам і ціною відмови від звичного — заради цілі, яка того варта.

Адже яка мета кожного християнина? Заради чого він відмовляється від гріховних спокус цього світу? Заради Небесного Царства, якого він ніколи не бачив. Але ж і нам, «новим українцям» мого віку, навряд чи світить побачити на власні очі віками омріяне Українське відродження. Однак, попри все, ми в нього затято віримо! Значить, це — не просто захмарна мрія. Бо й Христос колись сказав: «усе можливо віруючому».

Ось ми й повернулися до того, з чого почали. До віри — в найцінніше, жадане, омріяне.

Чи вірю в Українське відродження я? Так. Вірю. Вірю так само, як у Царство Небесне. Саме тому наголошую: без справжнього покаяння ніяке тривале відродження нації неможливе. Ми отримали шанс, раз і назавжди покінчивши з метастазами минулого, стати по-справжньому «новими українцями». Чи скористаємося цим шансом? Час покаже. Дуже сподіваюся, що він працює на нас. Але наш «перехідний вік» не триватиме вічно. Тож переходьмо на українську вже зараз.